Зона сталкерів

Що рухає людиною під час подорожі покинутими шахтами, ком­бінатами, озерами-від­стій­­никами? Певною мірою прагнення відкрити для себе щось нове й відчути час, що минає. Перебуваючи посеред понівечених стін, розкришених перекриттів і порослих травою металоконструкцій, дізнаєшся про час і про себе більше, ніж щодня просиджуючи штани в  офісі.

Шляхами Обами

Туристичним козирем Донеччини стають промислові зони, що перебувають нині у стадії реструктуризації. Інакше кажучи, підприємства, що зупинилися, хочуть перетворити на «музеї індустріального минулого».

«Донбас не повинен залишатися в тому статусі, який він має зараз, – каже головний архітектор із розробки схеми планування Донецької області ДП «Гіпроград» Тетяна Губен­­ко. – Звісно, промисловий пріоритет регіону повинен зберегтися, але його має доповнити туризм».

У Донецьку понад десять років жодна іноземна делегація не втрачає нагоди поглянути на раритет – одну з мартенівських печей Донецького металургійного заводу. Навіть Барак Обама, відвідавши кілька років тому Донецьк як конгресмен-делегат, не зміг утриматися від візиту на ДМЗ. «У регіоні збереглися такі виробництва, яких у Європі немає вже років 50. Шахти, металургійні заводи з мартенами – золоте дно для такого виду туризму. Але тут потрібні гарантії техніки безпеки, готелі, транспорт», – вважає заступник директора донецької філії Національного інституту стратегічних досліджень Ілля Хаджинов.

Уже кілька років біля Єнакієвого ведуться розкопки Старопетрівського металургійного заводу, що діяв тут у середині XIX століття. У самому ж Єнакієвому збираються відкрити політехнічний музей «Український техноленд». Більшість його експонатів розміщуватимуться на території шахт «Юнком» і «Червоний Профінтерн». Головним екскурсійним маршрутом на першій шахті має ста­­ти спуск до об’єкта «Кліваж» – місця, де 1979 року радянські мудрагелі здійснили ядерний вибух (нібито для того, щоб знизити концентрацію метану під землею).

Хімічне серце

А ось домовитися про екскурсії не в музеї, а на діючі індустріальні об’єкти області складно. Хоча офіційні туристичні мандрівки вже давно мають неофіційну альтернативу. За останні кілька років одним із найпопулярніших видів дозвілля поміж субкультурної молоді Донбасу став сталкінг – любительське дослідження промислових об’є­ктів. Найбільш придатне місто для таких подорожей – Горлівка. Колись «серце хімічної промисловості» регіону переживає не найкращі часи.

З погляду сталкера, про­м­об’єкти Горлівки поділяються на дві категорії: занедбані й такі, що охороняються. До перших належать п’ять шахт підприємства «Артемвугілля» («Кочегарка», ім. Ізотова, «Кіндратівка», «Олек­­сандр – Захід», «Комсомолець») і Микитівський ртутний комбінат. До другої групи – об’єкти ВАТ «Концерн «Стирол», Горлівський казенний хімічний, коксохімічний і Микитівський доломітний заводи. Якщо на перших об’єктах перешкодою для досліджень є поодинокі сторожі та натовпи голодних бродячих псів, то на останніх на шляху сталкера стане посилена охорона підприємств.

Утім, друга категорія про­м­об’єктів, окрім хімічного за­­воду й однієї з шахт «Артемвугілля», не становить такого великого інтересу для індустріального туриста, хоча за ступенем ветхості часом і не поступається першій.
    
Кроки в часі

Саме в покинутій промзоні відчувається протистояння люди­­ни й довкілля. Хоча людина майже завжди програє цей бій, але й час перемагає не одразу, залишаючи в проміжку мальовничі руїни.
Микитівський ртутний комбінат у Горлівці – рідкісне за своєю індустріальною красою підприємство. За радянських часів воно було другим найбільшим у Європі з видобутку кіноварі. Цього року комбінату виповнилося б 125. Якщо поглянути на його 10-кілометрову територію з висоти пташиного польоту, то відкривається приголомшливий краєвид: жовте полотно степу, посічене шрамами бетонних доріг, і величезні кар’єри, розмежовані горами нині рудої породи. Загалом ртутних кар’єрів п’ять: затоплений 95-метровий «Железнянка», далі найглибший 180-метровий «Чегарники», «За­­­хідне Замикання», що поступається попередньому на 40 метрів, і ще два не таких глибоких «Півкупол Новий» та «Чорна Курганка».

Посеред рудного поля ви­сочіє копер ртутної шахти 2-біс. Його стовбур іде під землю на глибину 490 метрів. Потрапити сюди не так уже й складно: в паркані заввишки 2,5 метра є пробоїна, через яку пролягає добре витоптана доріжка. Сам копер чимось невловимо нагадує «ніс» давньоруського човна. Тихо-тихо в надрах покинутих будівель працюють насоси, що відкачують із виробок підземні води. Ніхто до пуття не знає, що буде, якщо їх вимкнути, але вже сама думка змушує здригнутися. Коли стоїш під копром, усе тіло напов­нює глухе відчуття порожнечі й відчуженості цієї місцевості від навколишнього світу. Вибиті вікна, пощерблене облицювання й проржавілі сходи всередині металевих конструкцій…

Внутрішнє оздоблення «рту­т­­ної вежі» – голі цегляні стіни, між якими височіють купи будівельного сміття, а вго­­ру підіймаються залізні троси. Майже на кожній зовнішній стіні фарбою написано: «Вхід заборонено».

Поруч із ртутною шахтою розміщений кар’єр «Чегарни­­ки» – величезний амфітеатр, порослий деревами та чагарниками. Застиглий, немов рот у крику, він притягує бездонністю свого червонувато-сірого нутра. Стоячи на краю, вже не здаються дивними дані, що в 1960-х комбінат цілковито задовольняв потреби всього СРСР у ртуті, а значну її частину експортували до Англії, Франції, ФРН, Швейцарії, Голландії та Японії.

Варто згадати й про кар’єр «Железнянка», який був затоплений 1968 року. Неймовірно бірюзова вода щоліта вабить до себе тисячі відпочивальників із Горлівки. Голі скелясті береги, поодинокі чагарники й бездонні надра… За місцевою легендою, на його дні спочи­вають екскаватори та вантажівки, які працювали тут май­­же півстоліття тому. Дивує одне: біля кар’єру не чути квакання жаб, плюскотіння риб, та й комарів тут мало.

Летаргійний сон гіганта

Ртутний комбінат зарахований до підприємств першого класу небезпеки із санітарною зоною в радіусі 1000 метрів. Зони реально не існує: на відстані кілометра від комбінату – сотні житлових будинків. І навіть біля його головного об’єкта – ртутного металургійного заводу – загороджень не так уже й багато, а під парканом прориті підземні лази.

Металургійний цех розташований за 40 хвилин ходу від шахти 2-біс. Напіврозібраний гігант із зяючими дірками, залізними листами обшивки, що лопотять від вітру, та розбитими склопакетами – справжня апокаліптична картина. Госпбудівлі настільки зруйновані, ніби вони піддалися бомбардуванням важкої авіації. А дивлячись на покручені бетонні плити й металоконструкції, що гудуть від поривів вітру, здається, що кращого місця для зйомок фільму про ядерну війну не знайдеш.

Особливо вражає цей комплекс заводу надвечір – залізобетонна напівзруйнована фортеця у відблисках сонця. Яскравий штрих цій картині надають птахи, що мовчазливо кружляють над руїнами. Але всюди життя: посеред руїн обладнали місце для вторинної переробки пластикових пляшок і штабелюють цеглу.

Вугільні копальні

Приблизно за три кілометри від ртутного комбінату розміщена шахта ім. Ізотова – ще одне улюблене місце сталкерів. Прикметне воно тим, що тут уже давно немає загороджень, а з охорони – лише дідусь із п’ятьма-шістьма собаками. Підприємство складається з адмінкорпусу, двох копрів, трьох-чотирьох незрозумілих бетонних конструкцій та руїн Цен­­тральної збагачувальної фабрики. За радянських часів вугілля з шахти потрапляло на фабрику, де його мили, а пил у вигляді шламу зливали у відстійник. Коли вона збанкрутувала, шламовідстійник «рекультивували», а простіше кажучи, засипали землею. У результаті утворилося червоне озеро, що омиває чорні береги гірських відвалів. Тут відкривається спра­­вді марсіанська картина: аспідного кольору пагорби й потріскана кірка попелясто-баг­ряної землі. Сама ж фабрика схожа на спопелілий труп гігантського звіра, «нутро» якого щодня бачать пасажири маршруток, які тут проїжджають.

Життєздатніший вигляд має шахта ім. Лєніна, розташована майже в центрі Горлівки. Це діюче підприємство, але пройти на його територію можна без особливих проблем. Поза сумнівом, ви тут зустрінете працівників шахти, але навряд чи вони вас зупинять, адже територія підприємства – своєрідний «прохідний двір» між двома селищами. У спорудах цієї шахти зберігся імперський дух радянського часу. Величезні переходи між будівлями й рухомі колеса копрів створюють відчуття, ніби ви перебуваєте всередині якогось годинника.

Є ще шахта «Комсомолець», розташована біля однойменного житлового масиву Горлівки. Закрите лише три роки тому підприємство не добуває вугілля, але всі споруди збережені. Поруч із шахтою розташований один із найгарніших териконів Донбасу – «Комсомольський», що складається з одного великого й двох менших, розміщених на першому. Незважаючи на те що зверху терикон подекуди поріс чагарниками, він і досі «горить». Краєвид із нього відкривається приголомшливий: Горлівка як на долоні, на горизонтах палають метанові факели двох коксохімічних заводів, а біля підніжжя на поверхню виходять скельні відноги Донецького кряжу, що омиваються «шахтними» річками.

Звісно, певна небезпека в таких подорожах  завжди є. Проте навряд чи гострі відчуття, пережиті в катакомбах шахт і цитаделях заводів, можна порівняти з тим, що дарує людям природа.

ШАХТА "КОМСОМОЛЕЦЬ". Конаюча копальня поблизу житлових масивів. Нині у стадії закриття

ЦЕНТРОВИЙ ЛАНДШАФТ. Шахта ім. Лєніна підприємства «Артемвугілля», розташована в середмісті Горлівки, є «прохідним двором» для місцевих

МРІЯ СТАЛКЕРІВ. Металургійний цех Горлівського ртутного комбінату – ласий об’єкт досліджень

СПЛЯТЬ КУРГАНИ ТЕМНІ. Відвали гірської породи на території шахти ім. Ізотова

[2233]