Адже ця виправна колонія ще за радянських часів вважалася не найгіршою в сенсі умов перебування ув’язнених і ставлення до них (це відзначив, зокрема, новосибірський правозахисник Олексій Мананников, котрий у 1982-83 роках відбував покарання в цій колонії за статтею про "поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний лад"); Лебедєва ж, мабуть, не випадково досі "перевиховували" аж за Полярним колом. Тут же – виправна колонія, яка має своє виробництво (зеки спеціалізуються на роботі з деревом – від побудови дерев’яних зрубів до виготовлення ложок, тарілок і шахів); вона навіть узяла участь у міжнародній виставці "Дерев’яне домобудівництво/Holzhaus-2011", яка пройшла у Москві.
А на додачу місто Вельськ знане як осердя демократії в області: тут виходить єдина в регіоні газета ліберальної спрямованості, активно діють відділення КПРФ, ЛДПР, "Справедливої Росії" і партії "Яблуко". Кожне 31-е число на мітинги збираються сотні "незгодних", які належать до числа активістів та прихильників незареєстрованих владою партій. Ясна річ, демократична громадськість міста уже привітала Лебедєва, у якому вбачає "в’язня режиму", й пообіцяла провести масову акцію на його підтримку. Отож не дивно, що експерти здивовані тим, що для Лебедєва обрана саме ця колонія №14, де наявні пристойні умови і де будинки (саме кам’яні будинки, а не бараки) для зеків оточує сосновий ліс.
Утім, насправді знана колонія не тільки цим. У російських ЗМІ вона не так давно фігурувала як місце, де скоїв самогубство в’язень Дмитро Антипов. А пізніше проти двох інших в’язнів цієї колонії було порушено кримінальну справу за статтею про "розпалювання ненависті, або ворожнечі, а також приниження людської гідності"; у них були вилучені неонацистські брошури.
І це не випадкові факти. Справа в тому, що певне число в’язнів у колонії засуджені за міжнаціональні конфлікти різного ступеню тяжкості, в тому числі там сидить близько десяти неонацистів із Санкт-Петербурга, котрі отримали свої строки за серію вбивств за національною ознакою, а разом із тим – вихідці із Північного Кавказу, головні "опоненти" російських нациків та їхні "спаринг-партнери" у різного роду бійках і поножовщинах.
Отож далеко не всі вірять, що Антипов – один із ув’язнених неонацистів – сам наклав на себе руки…
Відтак, виходячи з відомих їй фактів, Gazeta.ru вважає, що одночасне перебування у колонії двох зазначених категорій в’язнів провокує конфлікти. Керівництво колонії №14, навпаки, переконане, що жодних конфліктів у "зоні" немає, все суворо контролюється.
Хто тут має рацію, невідомо, але чи випадково Платона Лебедєва помістили саме в таку колонію, де вистачає засуджених за міжнаціональні конфлікти, в тому числі і з тяжкими наслідками? Де наявні численні представники двох ворогуючих етнополітичних угрупувань?
Я дуже хотів би помилитися, але цілком імовірно, що тут не йдеться про випадковість, про сліпу гру обставин.
Тим більше, що для багатоходової комбінації (тільки не виробленими у Вельську дерев’яними шахами, а живими людськими фігурами) тут наявний чи не ідеальний матеріал: "в’язень №2", неонацисті, запальні кавказці, демократична громадськість міста та її опоненти з ЛДПР і КПРФ.
Найпростішим варіантом тут може бути "випадковий" напад на одного із ненависних "національному лідерові" та його оточенню головних фігурантів справи ЮКОСа, скоєний або ж неонацистом (за те, що в’язень ганьбить честь російського імені), або кавказцем або невідомо ким у ході наче випадкової бійки (прийняли за іншого, з ким не буває). Відтак, навіть якщо Платон Лебедєв залишиться живим, його здоров’ю може бути завдана серйозна шкода. І по виході на волю (якщо цей вихід, звісно, коли-небудь відбудеться) він уже не зможе займатися активною громадською діяльністю. Але, повторюю, це найпростіший і найбанальніший варіант використання чинного конфлікту у виправній колонії №14. А можна ж втягнути у справу місцевих "незгодних", тим чи іншим чином їх дискредитуючи, можна зіткнути з ними комуністів та "жириновців", зробивши це ближче до виборів…
Одне слово: на основі такої специфічної "зони" і такого нестандартного провінційного російського міста можна влаштувати силу-силенну провокацій – так, як це робилося в радянські часи тими, хто боровся із дисидентами. А відповідні політтехнологи, що нічим не гребують (ясна річ, за гарні гроші), у розпорядженні нинішньої російської влади є. Так само, як і незчисленні рептильні ЗМІ, передусім телебачення. А з якою ірраціональною силою чинні можновладці Росії ненавидять Ходорковського та Лебедєва, на які дії готові піти, щоб тільки знищити морально й вилучити фізично із суспільного життя цих своїх опонентів, – про це, мабуть, зайвий раз розповідати не треба.
Отож і виходить, що від людей, яких Олена Боннер у своєму останньому інтерв’ю назвала "владними урками", очікувати можна чого завгодно. А перший спосіб захисту від їхньої сваволі – це гласність, це вільне слово.