Золотий захист

Останнім часом наші співвітчизники нарікають на замалу активність провідних західних держав у захисті України від російської загрози. Інколи здається, що ті готові до будь-якого компромісу з Путіним, аби лише зняти українську проблему з порядку денного і при цьому зберегти обличчя, а подекуди обирають навіть малоприховану промосковську позицію.

Однак не можна нехтувати очевидними причинами такої ситуації. Доки зацікавлення проблемами України підживлюватиметься лише ідеалістичною складовою (спільні цінності), правовими аспектами (порушення міжнародного права) чи мотивами ірра­ціонального геополітичного змагання з Росією (актуальність якого для багатьох на Заході сумнівна), підтримка Києва буде обмеженою, нестабільною і часто декларативною.
Усі названі аспекти в більшості провідних держав розбиваються об сувору реальність прагматичного підходу, за яким нинішнє економічне значення нашої країни для них залишається мізерним. Наразі ми не є для них ані важливим постачальником якоїсь стратегічної сировини чи продукції, ані помітним ринком збуту їхніх товарів, ані наскільки-небудь значним майданчиком для інвестиційної діяльності провідних компаній. Відтак поріг утрат/витрат, на які вони готові заради утримання України, залишається вкрай низьким.
Натомість потрібно робити висновки щодо того, як змінити їхнє ставлення до безпеки держави у майбутньому.

Ринок збуту

Український ринок збуту залишається для провідних західних держав надзвичайно вузьким. Тут ми програємо не лише західним сусідам, а й РФ, між відносинами з якою, з одного боку, та Україною, із другого, сьогодні мусять робити вибір члени ЄС. Рівень освоєння західними виробниками українського ринку значно нижчий, аніж російського чи інших сусідніх із нами держав.

Читайте також: Французькі компанії опираються санкціям проти Росії

Наприклад, у 2013 році російський імпорт лише в 4,1 раза перевищував український ($317,8 і $77 млрд). При цьому американські та нідерландські поставки до нас були майже вшестеро менші, аніж до РФ, німецькі – у 6,7, британські та італійські – у 7, канадські та французькі – у 7,5 раза. І той факт, що провідні західні держави йдуть на поступове посилення економічних санкцій проти Росії, які зав­дають шкоди їхнім торговельним відносинам із цією країною, пояснюється не тим, що Україна для них важливіша, а тим, що й російський ринок для більшості з них не є пріоритетним. Так, у 2013 році до Росії надійшло лише 3,3% німецького експорту, 3% італійського, 2,3% французького, 1% британського, 1% американського та 0,4% канадського.

Сусіднім європейським країнам ми програвали ще дужче. Наприклад, німецький вивіз до Польщі перевищував постачання до України у 7,8, а французький – у 5,5 раза, хоча загальний імпорт західної сусідки був більшим за наш лише у 2,7 раза. Імпорт Туреччини перевищував український лише у 3,1, однак надходження туди німецьких товарів були масштабнішими вчетверо. До Угорщини та Словаччини торік було експортовано німецьких товарів у 3,2 та 2 рази більше, ніж до України, попри близькі загальні обсяги імпорту трьох країн. Збут німецької продукції до Румунії перевищував її вивіз до нашої країни у 1,8 раза, хоч загальний обсяг румунського імпорту поступався вітчизняному. Ринок України для виробників ФРН у 2013-му виявився майже вдвічі менш значущим навіть порівняно з розміщеною в іншій півкулі Мексикою.
Важливішим є наш ринок для постачальників із сусідніх Польщі та Румунії: частки Росії та України в експорті першої з них торік становили 5,3% та 2,9% відповідно, другої – 2,5% та 1,3%. Для виробників Польщі Україна незначно поступається масштабами ринку не лише Росії, а й таким великим державам ЄС, як Італія (4,3%) та Франція (5,6%).

Присутність капіталу

Тривалий час прямі іноземні інвестиції ми розглядали переважно під економічним кутом зору, як джерело пришвидшення економічного зростання й модернізації застарілої структури економіки. Однак ситуація з російською агресією змушує поглянути на них і як на важливий елемент гарантування національної безпеки. Тут слід визнати, що Україна до останнього нехтувала відповідним потенціалом і була вкрай слабко освоєна потужним бізнесом провідних західних держав.

Читайте також: Саміт НАТО: оборонна стурбованість

На початок цього року із країн Євросоюзу (без Кіпру) в Україну було вкладено прямих іноземних інвестицій лише на $25,4 млрд, тобто менше  €20 млрд. Це навіть менше, ніж торік на нашому ринку реалізовано товарів із ЄС. Годі вже й казати, що йдеться про вкрай непомітні для ключових західних держав суми. Оскільки загальний обсяг капіталовкладень за кордоном компаній США дорівнює $4,85 трлн, Великої Британії – $1,88 трлн, ФРН – $1,87 трлн, Франції – $1,49 трлн, Нідерландів – $1 трлн, Італії – $0,68 трлн, виходить, що в Україну з них прийшли десяті, а то й соті частки відсотка.

Та навіть наявні інвестиції резидентів цих країн переважно обмежуються галузями зі швидким оборотом капіталу, а то й узагалі слугують лише прикриттям для зареєстрованих у європейських країнах чи США компаній українських або ж російських олігархів та іншого бізнесу із цих країн. Водночас у нас і досі відсутні серй­озні інвестиції потужних транснаціональних корпорацій Сполучених Штатів, Німеччини, Великої Британії, Франції чи Нідерландів у виробничий сектор економіки чи належна присутність їхніх банківських установ. Тобто капіталовкладень, із якими приходять всерйоз і надовго, а відтак мають пряме зацікавлення в долі країни, до якої їх зроблено.

Так і не наважилися вкласти свої кошти в нашу промисловість потужні американські концерни. Хоча деякі з них придивлялися до українського ринку: був інтерес до ВАТ «АвтоЗАЗ» у General Motors, розглядала можливість інвестування в Україну, але зі скандалом покинула її Motorola. Компанія Сoca-Cola залишається єдиним винятком. Понад $1 млрд у вітчизняну промисловість на початок 2014 року інвестували взагалі лише дві країни: Німеччина ($5,4 млрд) та Нідерланди ($2,3 млрд). Однак левову частку грошей із ФРН вдалося залучити завдяки металургійному комбінату «Криворіжсталь», проданому ще дев’ять років тому зареєстрованій у Німеччині «дочці» міжнародної металургійної компанії Mittal Steel – Mittal Steel Germany GmbH за $4,8 млрд. Водночас інвестиції з Німеччини в машинобудування становили тільки $112 млн, із Великої Британії – $84,5 млн, Франції – $40 млн.

Читайте також: Стриманість і обережність

Те, що на український ринок за всі ці роки так і не прийшов потужний бізнес із ключових держав НАТО, – результат зумисного блокування цього процесу російським і тісно пов’язаним із ним віт­чизняним олігархічним та іншим великим бізнесом, що в більшості випадків не може вважатися національним через тісне переплетення різними ниточками з компаніями чи банками РФ, які, своєю чергою, тотально залежать від Кремля.
Результатами стали стримування розвитку низки секторів, фінансова залежність економіки України від російських кредитних ресурсів, консервація кооперації з виробниками з РФ, що не лише руйнівним чином позначалося всі ці роки на ефективності української економіки, а й підривало національну безпеку в стратегічних для неї секторах. Декларуючи західний вектор економічної та політичної інтеграції, країна залишалась у трясовині російського бізнес-простору і саме крізь його призму продовжувала сприйматися надалі великим бізнесом усіх провідних західних держав.

Щоб створити підґрунтя для реального, а не декларативного входження України в західний економічний простір, потрібно витиснути звідси російський бізнес та бізнес псевдоукраїнських  олігархів, які тотально зав’язані на кооперації з державними чи напівдержавними ФПГ та ключовими банками РФ. Загалом потрібні якісь універсальні рішення для всієї економіки в дусі нещодавно ухваленого законопроекту про управління ГТС: російські компанії має бути витіснено з низки стратегічних секторів, натомість туди заведено західні. Щонайменше це життєво важливо невідкладно зробити в тих галузях, які прийнято називати ключовими для національної безпеки: від енергетики до телекомунікацій та фінансового сектору.

Читайте також: Антиукраїнський легіон

Водночас якщо прагнемо серйозного ставлення західних бізнес-кіл і, врешті, держав до безпеки й долі України, маємо зробити все, чого захоче великий західний капітал, аби будь-що його залучити. Причому в таких обсягах, щоб, виходячи із власних економічних інтересів, він змушений був лобіювати активну українську політику своїх урядів. Бо вона буде справжньою і справді серйозною лише тоді, коли її зміцнить реальний економічний інтерес.

Без потужного приходу до України західного бізнесу її ринок іще довго матиме недостатню місткість для постачання західних товарів через невелику купівельну спроможність більшості мешканців, які не мають справді ефективної роботи. А без цього ми будемо приречені на економічну деградацію та зменшення нашої опірності російській загрозі, яка з часом у жодному разі не слабнутиме, а, навпаки, посилюватиметься, доки Україна залишатиметься де-факто в тіні економічного та бізнес-простору РФ. Що сама собою Угода про асоціацію чи навіть повноправне членство у ЄС не може стати цьому на заваді, свідчить практика низки вже євросоюзівських країн, якими сьогодні легко маніпулює Кремль через тотально залежний від його волі як державний, так і формально приватний капітал.