Здавалося б, роль кайзерівського золота в завоюванні й утвердженні влади партією Лєніна розкрита давно й усебічно. Однак якщо накласти цю тему на загальні закономірності революційних подій останніх років Першої світової війни, то виникають досить цікаві подробиці. Кайзерівське золото, виявляється, відігравало роль у подіях, що відбувалися як у Росії, так і в Україні.
Механізми передачі коштів
Загальна сума коштів, переданих більшовикам із фонду таємних операцій в оборонному відомстві Другого Райху, становила більше ніж 50 млн золотих німецьких марок. Це дорівнювало вартості понад 9 т золота. Таку цифру опублікував 14 січня 1921-го в центральному органі Соціал-демократичної партії Німеччини газеті «Форвертс» найвидатніший (після Карла Маркса й Фрідріха Енґельса) ідеолог німецької соціал-демократії Едуард Бернштайн. Після Другої світової війни, коли відкрилися архіви Міністерства закордонних справ Німеччини, виявилося, що кайзерівський уряд виділив «на пропаганду» в Росії 40 млн марок до 1 червня 1918 року та ще 10 млн після цієї дати. Отже, цифра Бернштайна, який мав надійні зв’язки в німецькому уряді, була підтверджена через кілька десятиріч.
Читайте також: Бомба у фундаменті. Як народжувався Радянський Союз
Після приходу більшовиків до влади кошти передавалися через державні установи. Раніше використовувалися різні неофіційні канали. Наприклад, начальник управління контррозвідки Тимчасового уряду Боріс Нікітін встановив, що призначені для Лєніна суми зберігалися спочатку в берлінському банку, потім переводилися у шведський. Довірена особа Лєніна Якуб Ґанєцкій (Фюрстенберґ) знімав ці суми й розміщував їх на рахунках Сибірського банку в Петрограді, які належали власниці фіктивної фармацевтичної фірми Євгенії Суменсон (родичка Ганєцкого). У мемуарах «Роковые годы», опублікованих 1937-го в Парижі, Нікітін повідомляв: у липні 1917 року, коли він заарештував Суменсон, вона зізналася, що знімала гроші в Сибірському банку й передавала їх у ЦК РСДРП(б). Він встановив також, що гроші переправляла з Німеччини до Росії Алєксандра Коллонтай.
Працюючи над політичною біографією Владіміра Лєніна, генерал Дмітрій Волкоґонов знайшов інтерв’ю прем’єр-міністра Тимчасового уряду Кєрєнского, яке той дав у Парижі в серпні 1920-го щодо знищення царської сім’ї. Алєксандр Кєрєнскій тоді не знав масштабів німецької підтримки більшовиків і зосереджувався на двох епізодах, пов’язаних зі спробою партії Лєніна захопити владу, провальною в липні й успішною в жовтні (листопаді) 1917 року. В інтерв’ю він охарактеризував цю дражливу тему такими словами: «Роль Лєніна як людини, пов’язаної в липні й жовтні 1917-го з німцями, їхніми планами й грошима, не підпадає під будь-який сумнів. Але я повинен також визнати, що він не агент у «вульгарному» розумінні. Він має свою мету, заперечуючи одночасно всяке значення моралі в питанні про засоби, які ведуть його до цієї мети».
Створення слабкої ланки. Лєнін за щедрого фінансування з Берліна прислужився справі руйнування Східного фронту
Більшовицька пропаганда у військах
Кайзерівський уряд співпрацював із більшовиками, не вимагаючи від них нічого конкретного. Наприклад, жодних матеріалів шпигунського характеру, у чому стали звинувачувати Лєніна в першій половині 1917 року, коли просочилися дані про «німецькі гроші» й справою зайнялася контррозвідка.
Те, що в німецьких документах проходило за статтею «пропаганда», не зовсім відповідало дійсності. Від більшовиків не вимагали звітності. Але висунуте Владіміром Лєніним у 1914-му гасло «перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську» мало реалізуватися передусім у пропаганді. Тому істотна частина «німецьких грошей» була використана для створення більшовицьких засобів масової інформації, у яких розпалювалася класова ненависть, прищеплювалася солідарність із пролетарями всіх країн, непомітно (в обхід цензури) навіювалися поразницькі настрої. Підбиваючи підсумки успішної політики нищення оборонного потенціалу російської армії, статс-секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Ріхард фон Кюльманн у конфіденційній доповіді кайзеру 3 грудня 1917 року зазначав: «Головною метою нашої дипломатії у війні є руйнування Антанти з наступним створенням для нас прийнятної політичної кон’юнктури. Росія, як ми вважали, була найслабшою ланкою у ворожому ланцюгу. Тому нашим завданням стало поступове послаблення і за можливості усунення цієї ланки… Тільки дістаючи від нас істотну постійну допомогу (за різними статтями й через різні джерела), більшовики могли створити свій головний орган — газету «Правда» й вести через нього енергійну пропаганду, а отже, розширити первісно вузьку соціальну базу своєї партії».
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
Лєнін приділяв найбільшу увагу фронтовим і тиловим підрозділам армії. Вона складалася переважно із селян, робітники здебільшого працювали на оборонних підприємствах. Ради солдатських депутатів, які виникли одразу після повалення самодержавства, спочатку перебували під впливом суперників більшовиків — есерів та меншовиків. Розпорошені й неорганізовані селяни не відігравали провідної ролі в попередніх класових конфліктах, але під час Світової війни вони дістали зброю і військову організацію, тобто перетворилися на провідну силу в Російській революції. Щоб завоювати владу, лєнінській партії потрібно було заручитися підтримкою солдатської маси, і вона з цим успішно впоралася.
28 квітня 1917-го вийшов перший номер газети «Солдатская правда», наклад якої з часом сягнув 75 тис. примірників. Щодня у війська надсилалося до 100 тис. примірників газет, які спеціалізувалися на солдатсько-селянській тематиці. Це означало, що будь-яка рота в 12-мільйонній армії щодня отримувала одну більшовицьку газету. У радянські часи історики КПРС наводили ці дані як свідчення геніальної лєнінської стратегії завоювання політичної влади. Однак ніхто з них не міг вказати на фінансові джерела, завдяки яким розгорталася організаторська та публіцистична діяльність більшовиків у сфері періодичної преси в масштабах, незіставних із діяльністю всіх інших партій разом узятих. Власне, ні автори цих книжок, ні читачі навіть не задумувалися над тим.
Бойовики лєнінської партії
Одразу після повалення самодержавства Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів почала організовувати народну міліцію замість ліквідованої царської поліції. Лєнін, однак, відмовився ввести в міліцію більшовиків. Йому була потрібна збройна сила, підпорядкована безпосередньо ЦК РСДРП(б) і периферійним парткомам. Адже до осені 1917-го вплив більшовиків у радах робітничих і солдатських депутатів не був вирішальним.
Перші червоногвардійські загони були організовані вже в березні 1917‑го на промислових підприємствах великих міст: Петрограда, Москви, Одеси, Харкова, Києва. У більшовицьких комітетах були створені військові організації, які займалися не тільки пропагандою у військах, а й створенням на підприємствах червоногвардійських загонів, їхнім озброєнням і навчанням робітників володіти зброєю. «Німецькі гроші» відігравали велику роль у розгортанні Червоної гвардії в ті місяці, коли більшовики ще не були урядовою партією. Однак вони зберігали своє значення й пізніше. На переламі 1917–1918 років у Петрограді налічувалося до 40 тис. червоногвардійців, у Москві — 30 тис., Києві — 5 тис., Харкові — 3,5 тис., а загалом по країні — 276 тис.
Після повалення Тимчасового уряду більшовики за допомогою червоногвардійців поширили свою владу на всю периферію. Зокрема, перше вторгнення російських збройних сил в Українську Народну Республіку взимку 1917–1918-го здійснювалося переважно силами Червоної гвардії (червоногвардійськими загонами, сформованими на території України).
Фабзавкоми як опора лєнінської партії
Із падінням самодержавства став швидко набирати силу профспілковий рух. Це були як централізовані спілки, так і фабрично-заводські комітети, що створювалися на підприємствах. У міру того, як поглиблювалася господарська руїна й зростала соціальна напруженість, контрольовані меншовиками профспілки втрачали зв’язок із фабзавкомами. У квітні 1917 року Тимчасовий уряд визнав фабзавкоми окремими від профспілок повноважними представниками робітничих колективів.
Підприємці матеріально підтримували профспілки, намагаючись встановити класовий мир і забезпечити умови для нормалізації виробничого процесу. Одночасно вони гальмували розвиток фабзавкомів, які прагнули встановити робітничий контроль на фабриках та заводах і відсторонити від управління заводську адміністрацію. Натомість більшовицькі парткоми надавали фабзавкомам як ідейну, так і матеріальну допомогу, домагаючись цілковитого контролю над ними.
Такий контроль у Центральній Росії був встановлений уже влітку 1917-го, що посприяло більшовизації рад робітничих депутатів. Звідки парткоми брали кошти на розвиток мережі фабзавкомів, невідомо. Це питання ніхто ще не досліджував. Проте цілком можливо, що «німецькі гроші» тут теж використовувалися. Адже фабзавкоми, як вказано у фундаментальній енциклопедії «Великая Октябрьская социалистическая революция» (Москва, 1987), «діставали й зберігали зброю, налагоджували її виробництво на підприємствах, поширювали революційні відозви, влаштовували мітинги, організовували навчання загонів Червоної гвардії».
Більшовики по-своєму розуміли гасло рад робітничих депутатів «Фабрики — робітникам!», яке вони взяли на озброєння. Робітничі колективи бажали «приватизувати» (використовуючи сучасну термінологію) експропрійовані в підприємців заводи й фабрики. Більшовики хотіли націоналізувати їх, тобто перетворити на абстрактну власність нації, а насправді на власність контрольованої вождями «держави-комуни». Після того як Лєнін очолив уряд, він одразу заявив: «Величезним перекрученням основних засад радянської влади й цілковитим відмовленням від соціалізму є всяке, пряме чи посереднє, узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їхнє відокремлене виробництво». Такі спроби фабзавкомів радянська держава кваліфікувала як украй небезпечний анархо-синдикалістський ухил. Фабзавкоми позбулися самостійності й були перетворені на первинні організації профспілок.
Розвал російської армії
Лідерів Центральної Ради стали критикувати за недооцінку розбудови національних збройних сил одразу після поразки Визвольних змагань. Критикують і досі, особливо Володимира Винниченка за його висловлювання щодо запровадження міліцейської системи, тобто озброєння всього народу. Однак такої тези дотримувалася вся світова соціал-демократія, не виключаючи й Лєніна. У його «Квітневих тезах» 1917 року можна зустріти й таке твердження: «Усунення армії, тобто заміна постійної армії загальним озброєнням народу». Інша річ, що саме із квітня 1917-го прагматичний Лєнін почав розбудовувати підрозділи Червоної гвардії на «німецькі гроші».
Тим часом лідерам Української революції доводилося покладатися на співчуття й підтримку колишньої царської армії, користуючись тим, що за роки війни з території України було мобілізовано до 5 млн. чоловіків. Серед цих мільйонів українських селян і робітників знайшлося немало солдатів та офіцерів, яких не треба було вмовляти стати на захист національної революції.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
На середину травня 1917-го в російській армії було утворено 1337 українських організацій, майже половина з них (615) — на Південно-Західному фронті, майже 300 — у Київському військовому окрузі. Назріла проблема їхнього згуртування у всеукраїнському масштабі. Перший український військовий з’їзд відкрився 18 травня 1917 року. На нього прибули делегати від українських груп та організацій усіх фронтів, Балтійського та Чорноморського флотів, тилових військових частин і гарнізонів усієї Росії, які об’єднували близько 1,6 млн українських військовиків.
На останньому засіданні Другого військового з’їзду, який зібрав близько 2 млн армійців, Володимир Винниченко прочитав I Універсал, ухвалений 23 червня Центральною Радою, що починався з історичних слів: «Хай буде Україна вільною!». З’їзд гаряче підтримав Універсал, який започатковував державотворчий процес. Ця підтримка допомогла Центральній Раді успішно протистояти Тимчасовому уряду. Останній не наважився скористатися законами воєнного часу для придушення національно-визвольного руху.
Українізовані полки російської армії й надалі були надійною опорою вітчизняного державотворчого процесу. Проте, хоч як це парадоксально, опора на армію стала причиною поразки Української Народної Республіки у війні з радянською Росією в зимові місяці 1917–1918 років.
«Мирний план Лєніна». Через газету «Солдатская правда» більшовики агітували вчорашніх селян проти війни. Кайзерівські «гранти» цьому сприяли
Прагнучи заручитися підтримкою рад солдатських депутатів, Владімір Лєнін кардинально змінив ставлення своєї партії до гасла селянських низів у Російській революції: «Землю — селянам!». До серпня 1917-го більшовики інтерпретували це гасло в дусі своєї партійної програми: створення на селі великого виробництва у формі радянських господарств (радгоспів) на базі експропрійованих поміщицьких маєтків і колективних господарств (колгоспів) на основі селянських засобів виробництва. Від серпня вони стали пропагувати це в контексті ідей, яких дотримувалися мобілізовані в армію пролетарські та пролетаризовані верстви селянського населення: «чорний переділ», тобто експропріація орних земель у приватному користуванні та їх зрівняльний розподіл на безплатній основі між тими, хто працює у сільському господарстві. Водночас більшовики взяли на озброєння народну вимогу негайного припинення війни, тобто встановлення сепаратного миру з Німеччиною й Австро-Угорщиною.
На фронті й у тилових гарнізонах потужна більшовицька преса взялася пропагувати ці гасла, які руйнували військову дисципліну та вкрай дестабілізували армію. Дезертирство з фронту набрало колективної форми. Солдати розподілялися по земляцтвах і, прихоплюючи зброю, тікали з фронту, поспішаючи до своїх сіл ділити землю. Німецькі генерали спокійно спостерігали за процесом, аж ніяк не намагаючись скористатися цим і розпочати наступальні дії. У наступі не було потреби.
Читайте також: Мирний договір із Росією. Невивчені уроки Скоропадського
Російська історіографія збагатилася вже двома виданнями монографії Владіміра Булдакова «Красная смута. Природа и последствия революционного насилия» (Вид. 2, Москва, 2010. — 968 с.). На жаль, в українській історіографії адекватного дослідження немає. Однак наявні в літературі поодинокі факти вражають. Зокрема, на скликаному 16–17 жовтня Центральною Радою з’їзді губернських і повітових комісарів волинський комісар Андрій Вязлов скаржився: «10 жовтня солдати вчинили погром у місті Острозі; вони ж погромили місто Полонне; по губернії йдуть масові порушення права на аграрнім і лісовім ґрунті». Комісар Летичівського повіту на Поділлі Карпачов казав, що «перехід військ через губернію рівнозначний татарському наїзду, у цих повітах знищено все: засіви, худобу, птахів, спущено воду зі ставів, зруйновано оселі. Солдати ґвалтували жінок. У тих повітах, де перейшло військо, залишилися по селах чорні обгорілі стовпи».
Нарешті, висновком у розгляді сюжету про спровокований більшовиками на німецькі гроші розвал російської армії можуть стати гіркі слова професора Дмитра Дорошенка, який брав безпосередню участь в українських Визвольних змаганнях 1917–1918 років на високих посадах, а потім став одним із перших історіографів Української революції: «Генеральному секретарству військових справ удалось досягти повної згоди від вищої команди армії на українізацію війська. Згодився на це і Верховний командуючий генерал М. Духонін (за пару день після цього замордований большевиками), згодився начальник Південно-Західного фронту генерал М. Володченко і начальник Румунського фронту генерал Д. Щербачов. Але то вже не була армія. Це була до краю дезорганізована і деморалізована людська маса, котру треба було якнайшвидше демобілізувати з найменшою шкодою для тих місцевостей, де вона стояла або кудою переходила. Всі ті полки й дивізії, які вітали Центральну Раду й присягали їй на вірність, були вже нічого не варті з військового погляду і навіть небезпечні, бо большевицька зараза ширилась серед них з кожним тижнем, з кожним днем».