1.
– Люба моя, ніжна-сніжна Машко! – Він дивився на свою руду дружину, дивився на сніг, який примостився на її волоссі, опустив погляд на живіт, такий великий, що можна було подумати: вони чекають двійню.
Але вони чекали одного. Так сказав лікар. Її чи його: це поки що було невідомо.
– Я хочу лікеру, – попросила Маша.
– Тобі не можна.
– А чай із ромом? Ваню, будь ласка!
– Без рому, – рішуче, як лікар, заявив Іван. Вона зітхнула й покірно схилила голову.
– Добре, – видихнули її губи.
Таке коротке слово. Воно вилетіло маленьким клубочком пари з її рота й одразу було пронизане десятком важких, спрямованих до землі сніжинок.
Вуличні ліхтарі ледве освітлювали засніжену бруківку. Люди, які проходили поруч, були майже непомітними через напівтемряву снігу, що падав. А ці двоє стояли нерухомо. Стояли, поки Іван, невисокий хлопець у короткій дублянці й кролячій шапці з опущеними вухами, не махнув рукою.
Він махнув і повів Машу за собою. У кафе, маленький затишний напівпідвальчик за рогом. Чотири сходинки вниз. А там тепло й тісно через дублянки і шуби, розвішані відвідувачами на спинках своїх стільців.
Щоб їй не було нудно пити чай без рому, собі він замовив ром без чаю. Принаймні запах долетить до неї, розважить і відволіче від неспокійних думок.
– Ой, він знову бігає, – Маша схопилася за живіт, а на обличчі раптом з’явилася максимальна зосередженість, ніби вона прислухалася звідси, ззовні, до того, що відбувалося в неї всередині.
– Сьогодні рівно дев’ять місяців, – заговорила вона, гріючи долоні об чашку. – Ти взяв із собою мобільний? Може, доведеться сюди швидку викликати?
– Взяв. Взяв, – відповів Іван. – І мобільний, і ще ось що…
Він витяг із рюкзака книжку. Показав їй.
Назва книжки викликала в неї напад сміху, а сміх викликав веселе ворушіння в животі. Книжка називалася «Самовчитель акушера» із серії «Для чайників».
– Ти що, серйозно? – запитала вона.
– Ага, – він кивнув. – Там усе елементарно. У картинках, як комікс. Узяти те, зробити це…
– А навіщо тобі? Є ж лікарі!
– Про всякий випадок, ми ж не можемо вічно чекати, коли наше маля проклюнеться й захоче на волю. А завтра Різдво! І в мене для тебе сюрприз! Ми святкуватимемо там, де жодного лікаря-акушера й близько не буде!
2.
Зелені руки ялин були одягнені в сніжні рукави, і тому самі ялини здавалися білими багаторукими велетнями. Їх посадив дідусь, коли був ще молодим лісником-початківцем. Тепер він був стареньким лісовим пенсіонером, який вирішив доживати свого віку там, де провів практично все життя: у лісі під Житомиром, під захистом своїх зелених вихованців.
Ще кілька тижнів тому він не був упевнений, що доживе до Різдва. Точніше, був упевнений, що не доживе. Його зовсім здолала хвороба, й іноді навіть піднятися з ліжка, щоб розтопити грубку, було напрочуд важко.
Але несподівані гості змусили зібратися із силами. Засніженою дорогою кілька днів тому приїхали до нього син Микола, невістка і п’ятирічна внучка Аліса. Привезли подарунків, їжі, питва. Він, щоб не псувати їм свята, не сказав про хворобу ні слова.
А вони переночували і залишили йому на Різдвяні свята онучку Алісу й два пакети продуктів, а самі вирушили до Єгипту, «щоб відпочити як треба і без дітей». Саме так Микола й сказав.
І тепер Аліса ходила по великому дерев’яному будинку, в якому опалювалися грубкою тільки дві кімнати й кухня. Ходила у джинсах і товстому в’язаному светрі синього кольору. Знаходила якісь скриньки, банки, коробки. І все несла до діда.
– Що там? – запитувала, киваючи на картонну коробку у своїх руках.
– Листівки, мабуть, – відповідав старий лісник. – Старі, новорічні й різдвяні. Ось як питимемо чай, то й роздивимося їх за столом!
– А чому в тебе такий голос слабий? – запитала Аліса.
– А я хворію, – зізнався дід.
– А навіщо?
– Хворіють, щоб померти, – пояснив дід. – Можна хворіти, щоб лікуватися. Але мені лікуватися пізно. Та й ніде.
– Як ніде? А аптеки, лікарні?
– У лісі немає ані аптек, ані лікарень. Ліс узагалі-то сам аптека. Тільки аптека чарівна. Потрібно багато чого знати, щоб у лісі самому лікуватися.
– А я знаю, – похвалилася Аліса. – Нам у садочку розповідали, що в лісі від кожної хвороби своя трава росте…
– От-от, – кивнув дідусь, сідаючи на ліжко. – Тільки від моєї хвороби може лише відвар із квітів пролісків допомогти. А до пролісків ще місяці чотири, а то й більше.
– Так? – засмутилася Аліса. – То ти помреш?
– Помру, помру, – закивав старий. – Тільки ти не бійся, я при тобі помирати не буду. Незручно перед дітьми помирати. Я помру тихесенько потім, коли тебе заберуть.
Аліса поправила русявий чубчик, ласкаво поглянула на діда.
– Ти почекай до пролісків! – попросила.
3.
– Куди? У пологовий? – обережно запитав таксист, відкриваючи багажник машини.
– Ні, – Іван мотнув головою. – Спочатку на Володимирську, заберемо ще одну людину. А потім в аеропорт «Жуляни».
Три спортивні сумки, роздуті, ніби теж були вагітними, зайняли майже весь багажний простір старенької «Волги». Таксист сів за кермо. Іван допоміг Маші забратися в машину. Сів на заднє сидіння поруч.
Петро вже чекав їх, переступаючи з ноги на ногу від холоду. У руках тримав два пакети. З одного визирала пляшка шампанського.
– Чого ви запізнюєтеся? – обернувся він, тільки-но сів на переднє сидіння. – На вулиці мінус десять, на годиннику пів на десяту! Підуть зараз прапорщики святкувати, і все до біса!
Далі дорогу таксистові показував Петро. Двірники змітали з лобового скла сніг. Ранок здавався сірим надвечір’ям. Але настрій в усіх, як і в снігу, був радісний. Світ смакував Різдво.
– Тут ліворуч і прямо, вздовж зеленого паркану! – командував Петро.
Він дістав свій мобільний телефон, набрав номер.
– Іванович? Це я! Ми вже поруч, скажи солдатам, щоб ворота відчинили!
Зелені ворота військової частини відчинилися просто перед таксі, що під’їхало.
За воротами стояв прапорщик із розчервонілим, вочевидь щойно від святкового столу, обличчям. Махав привітно рукою. Петро відчинив дверцята й виглянув.
– Куди? – запитав він прапорщика.
– Їдьте за мною!
Таксі повільно їхало за прапорщиком. Повернуло за ріг казарм, в’їхало у ще одні відчинені ворота. Отут уже всі вийшли з машини. Ваня розплатився, і «Волга», розвернувшись, повільно та обережно, немов мінним полем, вирушила у дорогу назад.
– Давай! – сказав прапорщик Петрові.
Петро витяг із кишені куртки пачку дрібних доларів. Відрахував три сотні й протягнув військовому.
Прапорщик знову заклично махнув рукою і повів гостей далі, у лабіринти загадкової військової території. Вони вийшли на квадратне подвір’я. Зупинилися. Тут пахло горілим, і асфальт під ногами був голим і мокрим.
– Ось, – прапорщик ткнув пальцем нагору. Усі дружно задерли голови й побачили невисоко, метрів за п’ять від асфальту, великий зелений дирижабль із написом «СРСР» і червоною зіркою збоку.
– Перевіряли, – кивнув прапорщик Петрові, немов передбачав його запитання своєю відповіддю. – Цілий, надійний! Шістдесят років зберігання за всіма правилами, хоч бери й у кругосвітку вирушай! Системи працюють. Тільки висотомір барахлить. Треба по ньому час від часу рукою стукати. Я зараз солдатів покличу, вони його приспустять.
Солдати прибігли веселою юрбою хвилин через п’ять. Потягнули два канати, якими він був «пришвартований» до вкопаних гаків цього, як виявилося, спеціального аеростатного майданчика. Дирижабль повільно опускався, поки дерев’яна кабіна розміром із чверть трамвайного вагона не вдарилася об асфальт.
Прапорщик квапливо відчинив дверцята кабіни й покликав Петра, Івана й Машу всередину.
– Ось, – тикав він пальцем. – Це регулятор подачі газу в пальник нагорі. Тумблер ліворуч – знижуєтеся, праворуч – навпаки. Ось це чортовий висотомір! Дивіться, нуль показує. Виходить, зараз працює! Це радіоприймач. Не знаю, що з ним. Його не перевіряли.
Маша озирнулася, і їй стало знову неспокійно. Якби вона була у нормальному, а не вагітному стані, то, напевно, була б у захваті від цієї літаючої веранди з дерев’яною дощатою підлогою та великими круглими ілюмінаторами вікон. Навіть дверцята з квадратним віконцем зверху здавалися іграшковими й такими милими.
– Ну, як? – запитав, обійнявши Машу, Іван. – Кайф?
Маша нерішуче кивнула.
– Агов, давайте! Сідаємо! – скомандував Петро. – Солдати тримати втомилися!
– Може, на доріжку? – запропонував прапорщик, показуючи пласку пляшечку вірменського коньяку.
– Краще потім, за вдалу посадку! – діловито відповів Петро, закидаючи всередину кабіни дирижабля тугі спортивні сумки.
4.
З неба і далі сипався сніг, а йому назустріч повільно підіймався зелений дирижабль. У кількох круглих ілюмінаторах та одному квадратному вікні дверцят світилося домашнє жовтувате світло.
– Щось мені прохолодно, – Іван дивився в ілюмінатор і з силою тер свої долоні.
– Старий! – іронічно відповів на це Петро. – Якщо ми почнемо зігріватися зараз, то до вечора стане знову холодно. До речі, висотомір на нулі, а землі вже не видно!
Маша важко зітхнула й присіла на одну з туго набитих спортивних сумок, у якій лежав скручений рулоном спальний мішок. Стояти їй було важко. На душі було непокійно. Погляд раз у раз падав на Івана, який, здавалося, зовсім про неї забув.
Іван обережно відчинив дверцята кабіни, немов хотів виглянути назовні. Й одразу всередину увірвався різкий потік холодного повітряно-сніжного «коктейлю».
– Ти що! – окликнув його Петро. – З глузду з’їхав?
Але дверцята були вже знову зачинені.
– Я хотів униз подивитися, – зізнався Іван. – Висоту прикинути…
У животі в Маші знову забігало маля. Йому, здавалося, передалося її занепокоєння. Воно немов упиралося у внутрішню стінку свого тісного, але теплого притулку обома ніжками. І намагалося їх вирівняти.
Маша притримувала маленькі ступні долонею, відчуваючи кожен рух дитини.
Рука її потягнулася до відкритої сусідньої сумки, з якої виглядав «Самовчитель акушера». Глянцева м’яка обкладинка книжки не збільшує довіри до видання. На третій сторінці надруковано список усього, що треба підготувати для приймання пологів: кілька простирадл, білі вафельні й звичайні махрові рушники, п’ять літрів дистильованої теплої води, ножиці, медичний спирт, тазик для плаценти, дитячий крем, ковдру, прищіпку.
– Прищіпку? – здивувалася подумки Маша. – Навіщо прищіпку?
Вона перегорнула сторінки, побачила малюнки з поясненнями, щось на кшталт навчального коміксу. Намальована жінка народжувала весело. Ось голівка дитини, що з’являється з лона матері. Ось чоловічі руки, що допомагають дитині вибратися на світ Божий. Ось пуповина, яку перерізають ножицями ті самі чоловічі руки. А ось і прищіпка! Прищіпкою передавлюють кінчик пуповини, що залишився в маляти. А другий кінчик? Другий кінчик тягнеться до плаценти, яка вже лежить у звичайному емальованому тазику.
Занепокоєння у Маші змінилося майже дитячою цікавістю. Вона відклала книжку вбік і перевела погляд на лампочку, що світила з дерев’яної стелі кабіни.
Поглянула на свій годинник. Час наближався до полудня. За ілюмінаторами і квадратним вікном дверцят почала завивати завірюха. Або це був вітер, якому загороджували рух мільйони товстих пухких сніжинок, і тому він так дувся і скиглив, розполохуючи їх, розчищаючи собі дорогу.
Петро й Іван стояли перед приладовою дошкою. Іван стукнув кілька разів по висотоміру, але це не допомогло. Датчик висоти все ще показував нуль.
– Добре, – Петро махнув рукою. – Давай займемося гірляндами.
Маша спостерігала за двома друзями. Ті витягли із сумки моток дротів, увішаний маленькими кольоровими лампочками. Розмотали. Протягнули кілька разів під стелею. І по діагоналі, і вздовж стінок кабіни. Після цього приєднали оголені дроти до акумулятора, що сховався в тумбочці під приладовою дошкою. І миттєво в дирижаблі стало веселіше і святковіше. Лампочки замигали.
Малюк знову вперся ніжками у внутрішню стінку живота, і Маша вся напружилася, ледь нахилилася вперед, немов хотіла вкрити свій живіт собою. Потім, злякавшись, що може задавити дитину, вирівняла плечі, відхилилася назад. І відчула, ніби здалеку, як у теплій глибині її тіла рухаються хвилі. Тіло посилало їй сигнал. Хвилі накочувалися всередині на невидимий берег, і кожна нова хвиля була відчутніша за попередню. І довше затримувалася на невидимому березі.
Долоні просилися лягти на живіт. І під однією долонею знову пробігло кудись маля. Воно, немов земля, звивалося у материнському теплі навколо своєї осі, перекидалося, поверталося, намацуючи вихід чи намагаючись своїми рухами цей вихід створити.
– Здається, перейми! – злякано вимовила Маша, піднявши голову.
Переляк одразу перескочив на обличчя Івана. Його очі вп’ялися у книжку – самовчитель, що виглядала з відкритої сумки.
Він нагнувся, дістав її. Переглянув одну зі сторінок.
– Ти ж на спальнику сидиш! – здивовано проговорив він раптом. – Ану ж бо піднімися!
Спальник розстелили під протилежною від вхідних дверцят стінкою кабіни. І Маша акуратно прилягла на нього. Дощата підлога вперлася своєю твердою та незатишною поверхнею в її спину. Спальник не матрац.
– Я ножиці забув! – вирвалося в Івана, коли погляд його повернувся на розкриту сторінку самовчителя.
– Ніж є, – заспокоїв його Петро.
– Отут написано «ножиці»! – упирався Іван.
– Так що, збігати? – пожартував приятель.
Маша дивилася знизу вгору на двох друзів і думала: «Яка я дурна! Що я тут роблю? Як я дала себе вмовити піти на цю авантюру! Хоч би народити внизу, у якому-небудь пологовому будинку, а не тут, у присутності двох дорослих підлітків, що захопилися дирижаблями!».
– У вас лікер є? – зненацька для самої себе запитала вона.
– Ти що! – обурився Іван. – Ти вип’єш, а його знудить! – він показав поглядом на її живіт.
– Вибач, – прошепотіла Маша, раптом відчувши себе винуватою, а Івана – турботливим батьком.
– У нас усе є, окрім ножиць! – заспокійливим тоном проспівав Іван, нахилившись над Машею. –Зате є швейцарський ножик. Тож ти не бійся.
Маша кивнула. Сказала подумки сама собі: «Не бійся! Чуєш, не бійся». Й одразу відчула, як закрутився малюк у животі. Його рухи стали більш різкими. «Ти теж не бійся», – подумки прошепотіла вона йому.
5.
Перейми почастішали. Петро стояв обличчям до висотоміра, що показував вічний нуль. В Івана тремтіли руки, а в руках тремтіла книжка, що здалася раптом зовсім не потрібною. За ілюмінаторами й квадратним вікном дверцят вила хуртовина, просто у круги ілюмінаторів вітер кидався пригоршнями снігу. І раптом чиясь рука змахнула сніжну вуаль із зовнішнього віконця дверцят. Іван подумав, що збожеволів. У кабіну через квадратне віконце хтось заглядав. Рожеве обличчя заглядало крізь скло з іншого боку, і незнайомі очі дивились на те, що відбувалося в кабіні.
Одразу хтось постукав у двері кабіни, і всі троє, у тому числі й Маша, яка лежала на спальнику, обернулися.
Ваня відчинив двері. У них увійшли легко й беззвучно два ангели в білих костюмах і білих гостроносих туфлях. За їхніми спинами виглядали коротенькі білосніжні крильця. Другий поспіхом зачинив за собою двері, й обоє вони вп’ялися поглядами у Машу та її живіт.
– Встигли, – сказав перший ангел другому.
Їхні чисті обличчя й неймовірно білий одяг нагадали Іванові рекламу чи то «Версаче», чи то «Гуччі» з глянцевого чоловічого журналу. На Івана й Петра ангели не звертали жодної уваги. Вони присіли біля Маші.
– Ну як? – ніжно запитав її перший ангел і дбайливо погладив дівчину по густому рудому волоссю. – Ти не хвилюйся! Це головне! Набери в груди якнайбільше повітря й натужся!
Маші передався цей раптовий ангельський спокій, і вона вдихнула повні легені свіжого повітря, яке щойно влетіло у кабіну слідом за ангелами. Натужилася і почула, як усередині в неї щось тихенько лопнуло. І малюк знову оживився.
– Відмінно! – видихнув перший ангел.
Ангели самі дістали із сумок рушники, простирадла. Влаштували Маші зручніше ложе, допомогли зняти непотрібний одяг.
– Відпочила? – запитав тихенько другий ангел. – Тепер знову натужся!
Прохолодне, сповнене киснем повітря приємно лоскотало легені. Малюк ворушився. Маші здалося, що нікого поруч, окрім цих двох ангелів, немає. Їй здалося, що вона в Раю. Тільки Рай цей був особливий, зимовий, сніжний і ніжний.
– Ось-ось-ось! – прошепотів перший ангел. – Ще трішечки!
Маші було легко й безболісно тужитися і почувати, як її рідненький малюк прагне вибратися, щоб уперше подивитися на свою маму, щоб поміняти її теплу міцність на любов її рук і очей.
– Рудий! – видихнув раптом другий ангел.
Звичне відчуття ваги в животі раптом кудись поділося. Але з вагою пішли й сили. А так хотілося піднятися на ліктях і заглянути туди, за свій живіт. Маша підняла голову, але побачила тільки зосереджені обличчя ангелів.
– Іване! – покликав раптом перший з них. Іван перевів погляд із Маші на ангела.
– Де у вас вода?
– Забули, – зізнався Іван.
– Швидко, візьми звідти, – ангел кивнув на дверцята кабіни, – три пригоршні снігу.
Ваня підійшов до дверей. Ще раз озирнувся на ангелів, усе ще не розуміючи, що з побаченого марення, а що реальність.
Відчинив дверцята й просунув руку. Провів долонею по зовнішньому боці скла й відчув, як долоня, що зачерпнула прилиплого до вікна снігу, стала важкою.
Він передав ангелам одну за іншою три пригоршні снігу.
І побачив на руках у першого з них немовля. Хлопчика зі злиплим на голові рудим волоссям.
В руках у другого ангела промайнули золоті ножиці. Вони дзвінко вжикнули, й ангел став обтирати немовля снігом. Малюк вертів головою, здивовано роздивляючись світ. І раптом закричав. Неголосно і не скаржачись. Він немов кликав когось.
Другий ангел зібрав із дерев’яної підлоги сніг, що змив із дитини мамині води. Скатав його в кульку й, грайливо підійшовши до дверей кабіни, відчинив їх і кинув сніжку вниз. Кілька десятків свіжих сніжинок увірвалися в кабіну.
Перший ангел тим часом загорнув немовля у велике махрове простирадло і передав його Маші. Тільки-но руки її торкнулися дитини, сили повернулися до неї і вона обережно присіла.
– Секундочку, – попередив її перший ангел. – Ми ще не закінчили!
Він підняв з підлоги двома долонями переливчасту від червоного до бардового кольорів плаценту з хвостиком відрізаної пуповини. Плацента в руках ангела колихалася, немов була живою істотою.
Іван і Петро дивилися на неї з цікавістю. Намагалися зрозуміти, що це.
Ангел, що дбайливо тримав плаценту, піднявся на ноги й усміхнувся двом друзям.
– Це тісто життя, – сказав він, немов прочитавши їхнє запитання. – Ви всі з нього зліплені! Відчиніть дверцята.
Іван підскочив до дверцят першим. Відчинив. Ангел виніс за поріг плаценту й відпустив її. В ілюмінаторах промайнуло рожеве світіння. І відразу зникло.
Ангел ще кілька секунд дивився вниз, ніби проводжаючи поглядом цю живородну людську тканину. Потім зачерпнув із зовнішнього боку скла свіжого снігу й протер ним руки.
– Ну ось, – на обличчі другого ангела засвітилася особлива, добра усмішка. – З Різдвом вас!
.jpg)
6.
Аліса сиділа біля вікна у теплій, натопленій кімнаті будиночка й дивилася у чарівну й трохи жахливу темряву. Годинник показував п’яту вечора. Дідусь-лісник намагався полагодити старий приймач.
– Дідусю, навіщо він тобі? – запитала, озирнувшись, Аліса.
– Якщо встигну полагодити, то почуємо, як нас поздоровляє президент.
– А подарунки він дасть? – запитала дівчинка.
– Не дасть, так хоч пообіцяє! – посміхнувся старий.
Дівчинка знизала плечима й відвела погляд до вікна. І раптом побачила, як небо порожевіло і величезна яскраво-рожева куля опустилася на ліс зовсім-зовсім поруч із будиночком.
– Дідусю! Ти бачив? – її здивований погляд випромінював такий захват, що старий навіть піднявся, залишивши розібраний приймач у спокої.
– Що там? – запитав він, вдивляючись у віконце, за яким начебто справді посвітліло.
– Це нам, дідусю, Бог подарунки з неба скинув! Я зараз!
Аліса зірвалася з місця, вибігла у прохолодний, неопалюваний коридор. Надягла свою лисячу шубку й вискочила на двір. У її личко одразу вдарив холодний вітер, але, вочевидь, помітивши перед собою дитину, послабшав і став дути у протилежний бік. А дівчинка побігла по снігу, що провалювався під ногами. Побігла вперед, до все ще помітного рожевого світіння. Вона бігла легко. Помітила раптом, що і праворуч, і ліворуч від неї туди ж, до цього світіння біжать кілька зайців, молоденька косуля й два олені. Це її не здивувало. Може, лише відволікло трохи.
Хвилини через три Аліса зупинилася перед зеленою поляною, яка раптом з’явилася на шляху. Дівчинка здивовано подивилася під ноги і не побачила там снігу. Навколо росла трава й цвіли проліски.
– Квіточки пролісків! – згадала вона слова діда.
Озирнулася. У неї за спиною олені й козуля щипали травичку.
Рукавички вона залишила у будинку, але рукам не було холодно навіть тоді, коли вона, покинувши галявину, весело йшла назад до будиночка, стискаючи в руках два букети пролісків.
Перед будиночком зупинилася й замилувалася квадратним віконцем, у якому горіло домашнє, схоже на яєчний жовток світло. Із цього віконця вона й побачила дивну рожеву кулю, що подарувала лісу шматочок весни.
– Ну ось, – показала вона дідові свої два букети. – Я зараз тобі відвар зроблю.
7.
У кабіні дирижабля раптом заграла різдвяна мелодія «Тиха ніч». Звуки були солодкими, немов долітали з музичної скриньки, наповненої цукерками.
Перший ангел витяг із кишені піджака білий мобільний телефон. Підніс до вуха.
– Так, так. Зараз будемо!
Поглянув на свого співангела.
– Нас чекають у літаку «Київ – Берлін», – сказав йому, й очі обох ангелів засвітилися радістю.
Ангели попрощалися з мешканцями зеленого дирижабля. Особливо теплий погляд подарували рудоволосому малюкові. Вийшли, зачинили за собою двері й наостанок зазирнули всередину ще разок, змахнувши рукою сніг із зовнішнього боку скла.
– Коли я виросту, я теж стану ангелом! – подумав малюк, дивлячись на два кумедні ангельські обличчя, що носами прилинули до віконця дверей.
– Не треба, – подумала мама. – Щоб стати ангелом, треба померти маленьким.
– Ми ще не відкоркували шампанського! – подумав Іван, бігаючи поглядом по підлозі, по сумках і кульках.
– Дивіться! – вирвався в Петра здивований вигук. – Висотомір працює!
Іван озирнувся, подивився на приладову панель. Висотомір показував «2003», але трійка тремтіла й поступово сповзала вниз, а замість неї зверху насувалася четвірка.
– Так, – видихнув Ваня, і з цим видихом його покинули останні хвилювання. – Уявляєш! У його свідоцтві про народження напишуть: «Місце народження – 2004 метри над Києвом!». Треба йому ім’я дати! Може, Віктор? – Іван питально подивився на друга.
– Михайлику, – шепотіла малюку Маша. – Михайлику мій золотий!
Погляд її раптом зупинився на золотих ножицях, що лежали поруч із нею на дерев’яній підлозі.
– Ой! – сказала вона. – Вони ножиці забули!
Якщо забули, то повернуться, – знизав плечима Іван. – А якщо не повернуться, то це різдвяний подарунок малюкові!
8.
Чайник, що стояв на грубці, пустив із носика стовпчик пари. Аліса зняла з нього кришечку й кинула всередину два букетики пролісків.
На кухоньці відразу запахло ваніллю. Давши чайнику ще покипіти, Аліса наповнила гарячим відваром залізний кухоль і віднесла його старому.
Дід знову відволікся від приймача, усміхнувся. Щоб не образити турботливої онучки, ковтнув гарячого відвару і хотів відставити кухоль убік. Але рука раптом не послухалася, і він знову з’явився перед губами. Дідусь допив відвар і здивувався. Його тіло наповнилося бадьорістю. Він встав з-за столу, провів по повітрю руками, прислухаючись зсередини до своїх старечих суглобів. Ні слабості, ні болі не відчув.
– Боже мій, – видихнув він, повернувшись до Аліси. Очі його горіли молодістю, подякою й подивом.
9.
– Ну де ж він? – схвильовано запитував перший ангел, задираючи голову вгору й шукаючи поглядом у бездонному небесному просторі вогники літака, що летить.
Другий ангел зітхнув і опустив погляд униз. І побачив три миготливі вогники.
– Ось він! – показав жестом руки своєму співангелові. – Полетіли!
І вони полетіли.
А Різдвяна ніч залишилася і тривала до самого ранку, посипаючи землю снігом і щастям.
21.11.2003 року, Київ.
* переклад з російської Тижня