Золоте місто

Коли в 1959 році британська адміністрація піш­ла з острова, Сінгапур опинився перед проблемою, чи зможе він існувати взагалі. На території невеличкої країни не було ані корисних копалин, ані місця для ефективного сільського господарства. Навіть пісок для будівництва доводилося завозити. Єдине, що мав Сінгапур, – це великий порт. Його почав споруджувати на початку ХІХ століття ще засновник міста Томас Раффлз.

За 50 років Сінгапур пройшов шлях від сировинного порту до світового центру наукових досліджень та фінансових операцій. Народна партія, що міцно тримає в руках важелі управління державою, наважилася на ринкові реформи та привела свою країну до процвітання. За даними інформаційного агентства Bloomberg, у 2011 році темпи економічного розвитку Сінгапуру можуть перевищити зростання КНР.

Острівна країна спокійно переживає всесвітню економічну кризу й стрімко стверджується у сфері послуг, а також як один із провідних фінансових ринків. У Сінгапурі здійснюється близько 40% регіональних фінансових операцій, і 2005 року країну виключили з «чорного списку» фінансових оаз-офшорів.

Сінгапур – це приклад азійської країни, що досягла успіху, використовуючи принади глобалізації. Вона першою показала іншим країнам Азії шлях до економічного процвітання через залучення західних компаній та технологій управління. Двома визначальними рисами післявоєнного розвитку Сінгапуру стали повна політична стабільність та спрямування промисловості в наукомісткі галузі розвитку. Саме це дозволило острову площею 700 км2 стати визнаним технологічним лідером.

Нестача піску

До незалежності Сінгапур майже 100 років був головною базою британського флоту на Тихому океані. З розпадом імперії флот перевели до метрополії, і перспективи країни погіршилися. Поруч утворилася незалежна держава Малайзія, що з надією поглядала на острів із його портом та транзитним значенням у міжнародній торгівлі. Надії сусіда підживлювало й те, що третина мешканців острова були малайцями, які прагнули утворити єдину малайзійську державу. Більшість же його населення становили китайці, але їхня громада була досить аморфною.

Зрештою, у 1963 році Сінгапур таки приєднався до Малайської федерації, але тільки для того, щоб за два роки вийти з неї. Лідери країни з Партії народної дії (ПНД) усвідомили, що сусіди були зацікавлені використовувати їх лише як морські ворота для збуту власної продукції. За два роки союзу перевалочна потужність порту зросла на 10%, а от на самому острові не збудували жодного великого виробництва.

Крім того, стрімка евакуація англійської адміністрації з регіону викликала там певне напруження. Сусідні країни почали конкурувати за території, а комуністичні рухи розхитували їхню внутрішню стабільність. Тож іще однією причиною виходу Сінгапуру з Малайської федерації стало те, що Індонезія та Малайзія перебували на межі воєнного конфлікту за острів Борнео.
На порядку денному було виживання країни. Малайська меншість несхвально поставилася до проголошення незалежності та вимагала повернутися до Малайзії. Китайська громада, однак, уже усвідомила переваги самостійності, а головне – зрозуміла, наскільки важливо не тільки торгувати, а й виробляти товари для всього світу. Для цього треба було створити вигідні умови для іноземних інвестицій.

Політична тиша

Лауреат Нобелівської премії з економіки Пол Кругман у своєму дослідженні «Міф азійського економічного дива» писав, що головним імпульсом до розвитку Сінгапуру було його населення. Як китайці, так і малайці були мігрантами. Вони залишили свої домівки, аби отримати роботу в порту, який розбудовували англійці. А отже, мали пристосовуватися до нових умов та ставати більш сміливими й винахідливими в торгівлі чи виробництві. Саме тому, поки режими сусідніх Індонезії та Малайзії й далі жили традиційно, за патріархальними законами, Сінгапур цього дозволити собі не міг.

Другим чинником процвітання стало залучення іноземних інвестицій. Однак європейський, японський чи американський бізнес потребували цілковитої політичної стабільності. Сусідні країни потерпали від міжетнічних конфліктів та партизанських війн, які комуністичні рухи вели проти урядів. Сумарні капіталовкладення в країни Південно-Західної Азії на початок 1960-х, за даними ООН, становили $10 млн (в одну Японію тоді інвестували в 10 разів більше коштів). Здебільшого гроші вкладали у видобувну промисловість, тож на них Сінгапур розраховувати не міг.

Політики з Партії народної дії, що прийшли в 1959 році до влади на чолі з адвокатом Лі Куан Ю (він був прем’єр-міністром до 1990 року!), спершу навели лад у державі. Приборкали профспілки та запровадили монополію на політичну діяльність.

Одночасно сформулювали доктрину виживання: громадянам пояснили, що без іноземних грошей Сінгапур загине, а бізнес прийде, якщо працювати сумлінно. На думку професора Інституту Східної Азії Джона Вонга, уряд проігнорував усі ідеологічні дискусії, які на той час точилися в регіоні: «Лі Куан Ю та його послідовники були технократичним урядом, що виніс за дужки будь-яку ідеологію, окрім націоналізму, й тим самим створив безконфліктне суспільство, залучивши до Сінгапуру іноземні кошти на тлі навколишньої нестабільності». Західні дослідники звинувачували сінгапурський уряд в авторитаризмі та навіть порівнювали його з Радянським Союзом, бо він обмежував громадянські права та сконцентрував робочу силу на найбільш перспективних напрямках.

У країні також провели освітню реформу, що ліквідувала в країні неписьменність, і заснували лізинговий фонд із будівництва житла. До 1980 року більшість сінгапурців уже мали власну квартиру чи будинок. Отже, в країні з’явився прошарок дрібних власників нерухомості, які могли вибачити владі обмеження їхніх політичних прав в обмін на стабільність доходів.

Прагматизм, гнучкість, відкритість

Одним із перших рішень уряду Лі Куан Ю було створити Раду економічного розвитку. Вона мала опікуватись інвестиційними проектами, що надходили з-за кордону. Окрім того, одразу ж відкрили Банк розвитку Сінгапуру, до компетенції якого належало фінансування спільних із іноземцями проектів (з боку власних компаній, якщо в тих бракувало коштів). Сінгапур визначив межі втручання транснаціональних корпорацій у свою економіку. Якщо іноземна компанія хотіла відкрити в країні виробництво, то в ньому мав брати участь і місцевий капітал.

Окрім того, уряд залишив за собою право перерозподіляти інвестиції в різні галузі, лише гарантуючи компаніям прибутки. В 1960–1970-х фінансові потоки спрямовували на реформу освіти, житлове будівництво та на розвиток наукомісткого виробництва, що не вимагало значних площ та приносило чималі прибутки. Водночас прийняли понад 200 законів, які спростили процедуру утворення акціонерних товариств із іноземним капіталом.

До 1980 року ВВП країни зріс майже в 6 разів. Головною сферою інвестицій на той час залишалося виробництво та переробка товарів із великою доданою вартістю. «Використовуючи можливості сінгапурського порту, уряд завозив до країни сировину та товари первинної переробки. Тут їх доробляли, перепаковували, покращували й знову продавали. За весь період розвитку розрив між імпортом і експортом не падав нижче позначки $20 млрд на користь останнього. В нас уже були гарні дороги та інфраструктура, збудована ще англійцями, тому ми випереджали конкурентів», – каже професор Вонг.

Велику увагу уряд приділив реформі освіти. В школах та інститутах запровадили обов’­я­з­кове вивчення англійської мови, а зарплату викладачам підвищили одразу в 15 разів. Це створило вигідні умови для розвитку науки. Найкращих студентів за державні кошти почали відправляти вчитися в університети Голландії, США та Німеччини. В Осаці, Цюриху, Парижі та Х’юстоні уряд створив окремі центри, які відстежували сучасні наукові тенденції. Це дало змогу до 1970 року повністю ліквідувати в країні безробіття та створити прошарок фахівців, які могли впроваджувати сучасні винаходи в життя.

Швидкому розвитку Сінгапуру сприяла й ринкова кон’юн­ктура. Компанії Японії та США в пошуках дешевої кваліфікованої робочої сили намагалися винести виробництва за межі власних країн. І саме таку робочу силу міг їм запропонувати Сінгапур. До того ж 1970 року уряд скасував усі протекціоністські норми в законодавстві, тож національним виробникам, аби втриматися на плаву, довелося на рівних конкурувати з іноземними компаніями. На той час зрощення місцевого та транснаціонального капіталу зайшло так далеко, що хвилюватися про занепад власних підприємств не доводилося. На 1975 рік близько 60% підприємств у країні були спільними. Одночасно уряд законодавчо затвердив підвищення на 40% заробітної плати робітникам і оголосив мораторій на масштабні звільнення. Тому, щоби залишатися прибутковими, компанії мали підвищувати власну наукомісткість.

Наукова опора

З початку 1980-х ситуація в регіоні почала змінюватися. Сінгапур відчуває сильну конкуренцію з боку інших «азійських тигрів» – Південної Кореї та Тайваню, які також активно залучають іноземні інвестиції. Проте в них більше ресурсів, як людських, так і сировинних. Тому Сінгапур укотре робить ставку на транзитне розташування й наукову модернізацію.

У 1980–1985 роках щорічне зростання тоннажу, який проходив через сінгапурський порт, стабільно становило 7%. Біля порту створили спеціальну дослідни­цько-виробничу зону, де виготовляли готові товари із запчастин, які надходили з усього світу. Для компаній, що відкрили там своє виробництво, це була очевидна перевага, бо на третину падали витрати на перевезення матеріалів та готових виробів. Поступово сінгапурський порт перетворюється з перевалочної бази на виробничу лабораторію. Здебільшого там складають комп’ютери, їхні комплектуючі та цифрове медичне обладнання.  

Тоді ж уряд створює Раду з науки та технологій, яка мала допомагати транснаціональним корпораціям розбудовувати свої наукові підрозділи на території держави, забезпечуючи їх трудовими ресурсами та пільговим оподаткуванням. Протягом 1980-х податки для компаній, що ведуть наукові розробки на території країни, були знижені на 25%. Це підштовхнуло великі корпорації проводити свої дослідження саме в Сінгапурі, де були не лише низькі податки, а й мінімальна відстань між лабораторією та виробництвом. У країні 38% компаній вели науково-дослідну діяльність.

Завдяки глобалізації Сінгапур перехоплює першість у регіональному змаганні фінансових центрів. Країна спрощує систему оподаткування й цим одразу привертає до себе увагу великих компаній банківського сектору. До 1990 року більшість банків Європи та США мали свої представництва в Сінгапурі й через них здійснювали фінансові операції в Південно-Східній Азії. На той час країна вже не могла забезпечити транснаціональним компаніям розширення виробництва через брак території, тож допомагала фінансувати будівництво заводів по всьому регіону.

Азійська криза 1997 року минула для країни майже непоміченою, бо не зачепила виробництво комп’ютерної техніки, на яку в світі утримувався стабільний попит. З 1990-го до 2000 року Сінгапур зміг подвоїти власний ВВП, хоча темпи розвитку почали відставати від поступу 1970-х. Згодом змінилася й структура виробництва, в якій більшу частину становила сфера послуг (67%), а частка виробництва скоротилася до 33%.
 
Нові виклики

«Слабкість сінгапурської економіки закладена в її постійному зростанні й стабільності. Суспільство, де обмежені політичні свободи, може витримати тиск влади, якщо його статки постійно зростають, – каже доцент Міжнародного інституту Сінгапурського університету Індівар Лі Кін. – Сінгапур створювався як суспільство розвитку. Коли розвиток припиниться чи уповільниться, ситуація стане дуже напруженою». Фахівець також вважає, що влада виховувала в жителів пасивність, бо боялася отримати не лише підприємців, а й політичних конкурентів.

Незважаючи на реформу в системі освіти, продуктивність праці в країні стрімко падає. Робітники не встигають учитися працювати на нових агрегатах, а той, хто має відповідне вміння, не бажає працювати в таких умовах і виїжджає за кордон. Та й частка витрат уряду на освіту скоротилася з 10% ВВП у 1980 році до 2,9% у 2008-му. Зараз уряд більше розраховує на міграцію дешевої робочої сили з Китаю та Малайзії. Проте ці робітники не можуть працювати на складних верстатах.

З огляду на це не дивує, що поступово зростає кількість товарів, які лише переправляють через Сінгапур, а не комплектуються там. У 1990 році показник реекспорту в загальному експорті становив 34%, а в 2008-му вже сягнув 48%. Уряд намагається знайти нові сфери капіталовкладень, що можуть принести високі прибутки. Наприклад, в останні два роки влада почала активно інвестувати в засоби масової інформації регіону. За даними центру Брукінгса, прибутковість у цій сфері зросла за цей час на 30%.

На думку аналітиків, зараз Сінгапур живе за певною інерцією. Країна зростає та розвивається на підвалинах, які були закладені кілька десятиріч тому. Але пробудження робітничих рухів в Азії, яке вже відчуває Китай, може похитнути політичну та економічну стабільність. Тому зараз Сінгапур знову потребує певного поштовху в розвитку, аби забути про внутрішні конфлікти та бідність ще на 50 років. 

Порт вищої проби. Морські термінали Сінгапуру завжди затребуван

Футбол майбутнього. Цьогоріч у Сінгапурі провели перший чемпіонат світу з футболу серед роботів

Риба-лев на сторожі. Туристи фотографуються поруч із символом-охоронцем Сінгапуру – міфічною істотою  Мерлайон