Наприклад, Христині Алчевській, відомій педагогині та просвітянці, майбутній дружині підприємця-мецената Олексія Алчевського, довелося навчатись, слухаючи уроки своїх братів під зачиненими дверима класної кімнати. Так, її батько сам був учителем, але вважав за потрібне навчати лише синів — як і більшість у ті часи. Своєрідна іронія історії: саме Христина Алчевська потім зробила великий внесок у розвиток освіти на українських теренах, насамперед освіти жіночої. Ну а Софії Фальц-Фейн судилося дати нове дихання сімейному бізнесу, керувати яким її й не думали допускати, не те щоб готувати. Але саме завдяки їй Фальц-Фейнам вдалося зберегти статус «королів вівчарства», а також додати до своєї «корони» чимало нових перлин: консервний і кінний бізнеси, порт Хорли, що не замерзає, та пароплавство, і врешті здобути дворянський титул та герб. На піку економічної могутності ця родина володіла 200 тис. десятин землі — а це близько 8% території сучасної Херсонської області. Також до їхньої бізнес-імперії належали два десятки прибуткових маєтків на теренах нинішньої Запорізької області й Криму, у Біловезькій Пущі та на Немані, а також за кордоном: у Німеччині, Австрії, Франції й навіть у Південній Африці. А саму Софію називали «золотою рибкою» — рибка на велосипеді була логотипом однієї з консервних фабрик Фальц-Фейнів в Одесі.
Траєкторія долі
Софія Луїза Кнауф народилась 1835 року в Катеринославі в родині німецьких колоністів Готліба та Марії. У 1863-му вона вийшла заміж за Едуарда Фальц-Фейна — також вихідця з родини німців-колоністів. Але навряд чи 28-річна Софія дуже раділа цьому заміжжю, адже, за наявними свідченнями, кохала тоді іншого Фальц-Фейна — Густава. Проте за волею Фальц-Фейна-старшого, одружитися першим мав первісток, спадкоємець родинного майна — і це був Едуард, а не Густав. У Софії й Едуарда народилося шестеро синів та одна донька, і кожній дитині судилося залишити слід в історії. Їхній шлюб тривав два десятиліття, й у 1884 році, витримавши традиційну жалобу, Софія вийшла заміж удруге, тепер вже за покликом серця — за Густава Фальц-Фейна. Власних дітей вони не мали, та й довгим їхній шлюб не був. У 1890-му, після смерті другого чоловіка, Софія Фальц-Фейн стала одноосібною власницею конгломерату сімейних бізнесів і головою великої та заможної родини. Її сини й донька з часом отримали власні частки бізнесу та стали економічно незалежними, проте ключові рішення в родині Фальц-Фейнів все одно ухвалювала Софія — невістка, якій випало стати матріархом.
Бізнеследі українського Півдня. Софії Фальц-Фейн вдалося змінити траєкторію власної долі — перетворитися з невістки на матріарха великої родини, а також примножити її статки та вплив
Багатство забезпечувало Фальц-Фейнам потужний суспільний вплив, а також спонукало здобувати високе соціальне становище. Діти Софії та Едуарда користалися з усіх цих привілеїв і зробили помітний внесок в історію України та тогочасної Російської імперії. Так Фрідріх (1853–1920) став видатним природознавцем, а Володимир (1877–1946) брав активну участь у громадській діяльності, воював у російсько-японській війні, здобув нагороди, а після революції 1905 року подався в політику — згодом його обрали депутатом III Державної думи. Згідно з традиційними уявленнями, головною справою доньки Лідії (1869–1937), попри її активну підприємницьку діяльність, мало бути заміжжя. Її чоловіком став Дмітрій Набоков — дядько російсько-американського письменника Владіміра Набокова. Це була на диво вигідна партія не тільки для Лідії, а й для всієї родини Фальц-Фейнів — так вони увійшли в середовище родовитого російського дворянства. До речі, серед родичів і друзів Фальц-Фейнів були не лише Набокови, а й Достоєвські, а також художник Іван Айвазовський. Улітку він часто гостював у маєтку в Преображенці, й Софія, прихильниця його таланту, мала галерею його картин. Один і той самий сюжет Айвазовський писав по кілька разів і люб’язно надавав господині право вибрати собі варіант на власний смак, до того ж завжди віддавав полотно безплатно. Олександр Фальц-Фейн (1864–1919) був почесним членом Херсонського опікунства дитячими притулками і за свою доброчинну діяльність отримав Орден Св. Анни III ступеня.
Читайте також: Між традицією та сучасністю
І саме доброчинність Олександра врешті проклала Фальц-Фейнам формальну доріжку до омріяного дворянства. 23 серпня 1913 року Нікалай ІІ підписав указ про надання Олександру Фальц-Фейну російського дворянства, а за рік цей статус отримала й уся родина. 22 жовтня 1915 року було затверджено герб Фальц-Фейнів — золотий щит з чорною кінською головою. Але історія імперії Романових, у якій вони нарешті здобули високий статус, уже добігала кінця.
З початком революційних потрясінь родина Фальц-Фейнів майже в повному складі виїхала з теренів України — частково до Німеччини, частково до Ліхтенштейну. Майже — бо сама Софія вирішила залишитись у своєму маєтку поблизу порту Хорли на Херсонщині. «Нічого зі мною не станеться — я стара жінка й нікому лиха не зробила. Хто мене, стару, чіпатиме? Я людям робила лише добро, і вони мене відборонять. Залиште мене тут з Богом», — твердила вона. Проте жорстоко помилилася. Червневої ночі 1919 року 84-річну Софію Фальц-Фейн убили бойовики «революційного загону». Потім радянська пропаганда змальовувала цей епізод як розправу народу над жорстокою поміщицею, а Олесь Гончар у романі «Таврія» описав її як «розпутну, ні на що не здатну бабу, піднесену кимось над тисячами людей, які все своє життя працюють на неї одну». Проте світлини з похорону Софії Фальц-Фейн, що досі збереглися, свідчать, як багато людей і з якою пошаною проводжали її в останню путь. І їхня шана та вдячність мали під собою цілком реальні підстави.
Золоті часи
Софію Фальц-Фейн не розглядали як потенційну керівницю родинної справи. Залучати зятів до родинних бізнесів було звичною справою, але інша річ — невістка. Довіряти їй управління сімейними підприємствами ніхто не планував. Але вона була вольовою, рішучою й харизматичною людиною, яка мала широкі зв’язки, стратегічне мислення та розуміння, що таке бізнес. Завдяки цьому її рішення допомогли родинній справі зростати, змінити пріоритети в час змінної кон’юнктури ринку, ефективно впровадити інновації та опанувати нові галузі.
Від 1830-х років ключовим елементом бізнесу Фальц-Фейнів було вівчарство. Воно виявилося прибутковим: вівці давали вовну, м’ясо, молочну продукцію, шкіру, лій. Надзвичайно сприяли тваринництву природні умови української Таврії та невисока щільність населення, яке здавна опанувало цей промисел. Фальц-Фейни вдало обрали породи овець, які забезпечували найвищу економічну віддачу. Поштовхом для їхнього бізнесу стала Кримська війна 1853–1856 років: їхній кінний завод став постачати коней для війська, а потужності з обробки вовни — тканини для уніформи. Бізнес рухався вгору, і завод чистокровних англійських скакових коней Фальц-Фейнів став відомим на всю імперію. На початку 1880-х вівчарство було ще прибутковим, а їхні отари — найчисленнішими в регіоні. Також родина займалася птахівництвом і свинарством, а також вирощувала навіть верблюдів. У ті роки Густав і Софія Фальц-Фейн управляли справами разом, але невдовзі ситуація змінилась.
Верблюд в Асканії-Новій, 1930 рік. Після приходу радянської влади держава присвоїла заповідник і піддала забуттю його засновників. Ім’я Фрідріха Фальц-Фейна йому повернули тільки в 1994 році
Вовна з південних українських степів дедалі гірше конкурувала на світових ринках з продукцією, яку доставляли з Австралії. Тож Фальц-Фейнам довелося переорієнтувати господарство на галузі, які раніше вони не вважали пріоритетними: вирощування зерна та фруктів, виробництво консервів і навіть вирощування устриць! І саме в цей важкий період одноосібне управління бізнесом перейшло до вдруге овдовілої Софії Фальц-Фейн. Вона вже мала неабиякий досвід і природний хист, а тому ухвалила низку стратегічних і тактичних рішень, реалізація яких вимагала не лише наполегливості й цілеспрямованості, хисту та жорсткості, а й глибокого розуміння справи.
Так у її маєтках експериментували зі сівозмінами й урешті обрали оптимальний для місцевих ґрунтів режим і ретельно дібрали сорти. Продуктивність праці суттєво підвищили також активні експерименти із застосуванням передових машин, які доводилося вдосконалювати відповідно до місцевих умов.
Софія Фальц-Фейн вирішила максимально диверсифікувати родинні активи. Результатом цього стала поява нової галузі в структурі бізнесу — перероблення продуктів сільського господарства. Так у різний час було засновано кондитерську фабрику в Дофіно (нині смт Роздольне), винний завод у Преображенці та кілька інших підприємств у Херсонській губернії. Також при маєтках облаштували невеликі деревообробні підприємства й цегельні. Оскільки одним з нових ключових елементів господарства Фальц-Фейнів стало зерно, для його перероблення були потрібні промислові потужності. Тож у маєтках збудували борошномельні підприємства. Направду інноваційним кроком стало прокладання телефонного й телеграфного зв’язку між маєтками — завдяки якісній комунікації вдалося значно покращити управлінські процеси.
Реклама консервів Чорноморсько-Азовської фабрики в Одесі. Через упізнаваний логотип Софія Фальц-Фейн отримала прізвисько «Золота рибка»
А одну з провідних тогочасних технічних новинок — автомобіль — використовували не лише для демонстрування розкошів і статків Фальц-Фейнів, а й для обслуговування геть нової для них галузі — консервної промисловості. Перші кроки у справі перероблення риби на консерви Софія зробила в 1891 році в Одесі разом з бізнес-партнером Бейлом. А вже за кілька років постало акціонерне товариство. На межі століть Софія стала одноосібною власницею успішного консервного підприємства, що встигло завоювати репутацію й нішу на ринку: «консервне меню», яке пропонував її завод, сягало сотні позицій, а напередодні та в роки Першої світової війни фальц-фейнівські консерви споживала армія. У 1900 році філіал фабрики відкрили в Очакові та Хорлах, а 1902-го — в Дофіно. Щоправда, там на консерви переробляли вже не рибу, а овочі, зелень і фрукти. У Дофіно логістика виявилася найпростішою: між садами й будівлями консервного заводу відстань була мінімально можливою. А вже в Очакові та Хорлах сировину транспортували з полів на заводи вантажними автомобілями — це було значно швидше, ніж у традиційний спосіб, а отже — з меншими втратами.
Логотипом підприємства ще з одеських часів була золота рибка (можливо, осетер) на велосипеді. Відтоді Софія Фальц-Фейн і здобула своє прізвисько «золота рибка». Свідомо чи ні, цей образ використовували в рекламних кампаніях, коштів на які підприємниця не шкодувала. Наприклад, на промисловій виставці в Одесі в 1910 році вона представила павільйон у формі рибальської хижі з невеликим човном поруч. Коли якийсь фальц-фейнівський продукт здобував нагороду, про це відразу повідомляли в рекламних буклетах і анонсах у довідкових виданнях на зразок «Адрес-календарь». Від 1909 року у фірми з’явився рекламний слоган: «Завжди попереду всіх за смаком і якістю». Таке гасло відбивало не лише бажане, а й дійсне. Саме під керівництвом Софії Фальц-Фейн сімейна бізнес-імперія досягла найвищого рівня впливу та рентабельності — прибутки маєтків і підприємств сукупно сягали (а іноді й переважали) мільйон рублів. Це справді був «золотий час», який створила «золота рибка».
Читайте також: Вдячність, лояльність та забуття
Управління маєтками та промисловими підприємствами вимагало системного мислення, організованості й дисципліни. Кожна структурна одиниця бізнесу мала власного управителя, на якого було оформлено довіреності. У них чітко прописували всі права й обов’язки призначених осіб, а найважливіші питання вони могли розв’язувати тільки зі згоди власника маєтку — найчастіше самої Софії Фальц-Фейн. Адміністрація маєтків працювала в конторах та опікувалася питаннями бухгалтерії, обліком, зв’язком, діловими зустрічами, а також архівом. Управлінський персонал і постійні робітники, окрім заробітної плати, користувалися також садибними ділянками й послугами спеціальних магазинів. А також їм надавали базові соціальні гарантії: медичну допомогу та збереження платні на час хвороби, освіту для дітей тощо. Фірма навіть будувала службове житло: котеджі для робітників і менеджменту з родинами та казарми для неодружених.
Боротьба за залізницю
Продукцію численних підприємств Фальц-Фейнів — зерно, борошно, консерви, вовну — треба було продавати, зокрема й за кордон. Шлях був єдиний — через порти Півдня України: Херсон, Одесу, Миколаїв. Але везти до портових міст товари довго, дорого й не завжди зручно. До того ж тиск конкурентів ставав дедалі відчутнішим. Розв’язання проблеми було геніальним у своїй простоті — потрібно заснувати власний порт і підвести до нього залізничні колії. У 1895 році український підприємець Сергій Скадовський заснував на Азовському морі портове містечко й не соромлячись назвав його на свою честь — Скадовськом. За два роки Софія Фальц-Фейн наздогнала його — заснувала неподалік портове містечко Хорли. Місце обрали не випадково.
Під час досліджень на території володінь Фальц-Фейнів у глибині Каркінітської затоки, на захід від Перекопа, виявили бухту, яку підігрівало тепле природне джерело, тому вода там ніколи не замерзала. У її центрі й розташовувався острів Хорли, який з’єднали з материком штучним перешийком і збудували там поселення. Продовольство туди постачали з маєтку Дофіно, а згодом у Хорлах запрацювали навіть кондитерська фабрика й кінотеатр. За п’ять років, у 1903-му, у гавань зайшло перше судно й містечко Хорли офіційно стало портом. Порт таки працював увесь рік, і звідти до Європи відправляли насамперед зерно, а також овечі шкури, м’ясо та худобу. Саме в Хорлах була головна контора пароплавства Фальц-Фейнів, поруч із якою невдовзі відкрили свої представництва європейські контрагенти. На хорлівському рейді можна було побачити прапори Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Греції. З розширенням торговельних операцій у Хорлах відкрили відділення російського банку для зовнішньої торгівлі. Зважаючи на обставини, у поселення протягнули телефон і телеграф, а також збудували там власну електростанцію. Але настав час втілювати в життя другу складову ідеї Софії Фальц-Фейн — прокладати залізницю.
.jpg)
Пристань порту Хорли, 1910-ті роки. Завдяки унікальним природним умовам острівець у Каркінітській затоці став важливим елементом бізнес-імперії Фальц-Фейнів
Проте на шляху реалізації цього масштабного й перспективного логістичного проєкту виникла низка перепон. По-перше, Сергій Скадовський теж хотів прокласти залізницю, але до власного порту. По-друге, залізничне сполучення також прагнув отримати Іван Волохін, міський голова Херсона, який мав статус губернського центру. Тож зацікавлені сторони розпочали між собою боротьбу за привілей мати залізничну гілку — і протистояння розтяглося на кілька років. На якомусь етапі Скадовський і Фальц-Фейн знайшли спільну мову й розробили проєкт, який відповідав їхнім бізнесовим потребам, але виявився невигідним для Волохіна. Слід визнати: на інтереси губернського центру та й зрештою всього регіону підприємці справді не зважали. Але Волохін (а згодом і його наступник — Михаїл Беккер) теж вирішив зробити все можливе, щоб отримати залізницю, залучивши на свій бік ще й очільника сусіднього Миколаєва.
Читайте також: (При)забутий консерватор
Скадовський і Фальц-Фейн лобіювали свої інтереси навіть у Санкт-Петербургу. Наприклад, на засіданнях спеціальної комісії, яка розглядала питання, їх підтримував представник Російського товариства пароплавства й торгівлі (дуже впливової компанії, акціонерами якої були навіть члени царської родини) Романов. Аргументи на користь гілки до порту Хорли він добирав на диво натхненно. Залучали також керівника Російської залізничної акціонерної компанії Самуїла Полякова, якому Сергій Скадовський обіцяв виняткове право на експлуатацію свого порту й проведення залізничної дороги. Звісно, за компенсацію — аж у пів мільйона рублів. Але в 1905 році комісія вирішила, що інтереси адміністративного центру губернії мають безумовну перевагу над інтересами підприємців, хоч би якими впливовими вони були. Попри програш, Софія Фальц-Фейн усе ж намагалася прокласти залізницю до Хорлів, яка стала б «дорогою життя» для її бізнес-проєкту. Улітку 1914 року вона навіть почала будівництво, завершити яке, щоправда, не судилося. До речі, Хорли та Скадовськ досі, через понад століття після згаданих подій, обходяться без залізничного сполучення.
На межі забуття
Одне слово, це ще одна історія про те, як велося підприємцям у реаліях Російської імперії. З одного боку, вони справді намагалися задовольняти потреби свого бізнесу, не надто зважаючи на суспільні чи державні інтереси. Але з іншого — саме вони були драйвером економічного й соціального розвитку на теренах, куди простягалися їхні бізнес-проєкти. У випадку Софії Фальц-Фейн це також історія про особисту мужність, без якої їй навряд чи вдалося б вирватися за межі традиційних для того часу уявлень про місце жінки в суспільному й діловому житті. А ще — це історія про пам’ять. За радянської влади зробили все, щоб стерти чи спотворити спомини про родину німецьких колоністів, яка протягом кількох поколінь вкладала в нашу землю свої сили й талант. Але й сьогодні туман забуття не розвіявся. Багато чого пішло в небуття. Немає вже палацу Фальц-Фейнів у Преображенці, який колись прикрашали картини Айвазовського, іншим цілям тепер слугують адміністративні будівлі підприємств. У напівзруйнованому стані перебуває й родинна усипальниця. Проте не все так безнадійно. Наприклад, існує громадська ініціатива перейменувати на честь родини Фальц-Фейн одну з вулиць Херсона — Московську. У Хорлах стоїть погруддя Софії Фальц-Фейн, а також пам’ятник-горельєф і меморіальна плита на її могилі.
Та головним пам’ятником родині є національний заповідник Асканія-Нова, який створив Фрідріх Фальц-Фейн — син Софії та Едуарда. Усе почалося як дитяче хобі. 1874-го батьки дозволили одинадцятирічному Фрідріху завести вольєри для утримання диких тварин, а в 1883-му йому виділили перші ділянки, які вивели з господарського обігу. У 1898 році Фрідріх Фальц-Фейн оголосив про відкриття приватного екологічного заповідника — першого такого у світі. Це вже була не примха поміщицького синочка: він на той час здобув природничу освіту в Дерптському університеті (Тарту, Естонія) й об’їхав найбільші зоопарки та ботанічні сади світу. Тож заповідні території стали новим домом для десятків видів тварин, рослин і птахів. Зокрема й для славнозвісного коня Пржевальського — вважають, що саме Фрідріх Фальц-Фейн урятував цей вид від вимирання. Сьогодні Асканія-Нова — найбільший степовий заповідник Європи, одна з природних візитівок України, яку слід оберігати. Власне, як і пам’ять про людей, завдяки яким він з’явився.