Я їй відповів: «Це набір думок, які супроводжують мене роками, коли я думаю про свою роль на полі культури». І на цьому наша розмова завершилася. Реакція пані Ольги нагадала мені мою юність, коли я був викладачем варшавської Академії образотворчих мистецтв. Якось мене відделегували проводити заняття на пленері з художниками-аматорами у мальовничому пансіонаті на сході Польщі в оточенні безлічі озер. Під час щоденних зустрічей я хотів ознайомити учасників із канонами сучасного мистецтва. На мої розповіді й аналітичні довідки відреагував один із локальних художників, який вже здобув визнання й добре продавав свої роботи. Він сміливо відкинув мої міркування словами: «Мене не цікавить, що там у тому мистецтві відбувалося й відбувається, але я хотів би знати конкретно, які кольори мені треба змішати, щоб небо під час бурі виглядало драматичніше». Я не особливо міг пояснити, які кольори і в якій кількості слід змішати, щоб досягнути бажаного художником-аматором ефекту. Я відповів, що ніщо не допомагає краще, ніж вивчення творів видатних художників і власна практика, яка шляхом спроб і помилок веде до очікуваного результату. Про потребу в дрібці таланту я вже не згадував. Що ж, я не зміг також переконати пані Ольгу, відому художницю, що варто докласти певних зусиль і намагатися читати з розумінням і тоді думки автора складуться у різнобарвний і часом загадковий струмінь.
Якщо мова про конкретні речі, то один із моїх найулюбленіших українських художників саме був нагороджений Золотою медаллю Академії мистецтв України.
Наскільки я розумію, він є членом тієї ж Академії, як і пані Ольга, моя київська знайома. Художник повідомив про цю подію на своєму профілі в Фейсбуку, що свідчить про те, що він цінує цю нагороду, хоча й не зацитував рішення Академії, за що саме він був відзначений золотою медаллю. Підозрюю, що за весь творчий доробок.
Я не привітав свого приятеля-художника з нагородою, хоча вважаю його видатним митцем, але я не прихильник таких лаврів, тим більше від такої інституції як Академія мистецтв України.
Читайте також: Чому кампанія перейменувань у Києві може закінчитись провалом
Учора моя дружина прочитала в Інтернеті, що Національна академія мистецтв, «Державна вища науково-творча установа в царині художньої культури та мистецтвознавства» саме обрала собі нового президента, і ним став академік Віктор Сидоренко український живописець, народний художник України, дійсний член і віце-президент Національної академії мистецтв України. У 2001 він заснував і очолив Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. У 1992 отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України, в 1998 — народного художника України. З 2002 професор, з 2005 — кандидат мистецтвознавства (джерело: /uk.wikipedia.org/)
Я тільки не міг знайти в Вікіпедії дуже конкретної інформації, яка дає можливість зрозуміти майбутній, сповнений успіхів шлях нового президента Академії мистецтв. А річ у тім, що у 1989-1991 роках пан Сидоренко був народним депутатом СРСР, і так почалася його сповнена слави кар’єра.
Два тижні тому у своєму фейлетоні «Культура» і що далі?» , що стала реакцією на дискусію в середовищі дієвців культури України про виклики та можливості, які вийдуть на перший план в Україні одразу після перемоги над ворогом, я написав: «Ніхто з нас, залучених у процеси, що розгортаються на полі культури, не tabula rasa, а чим більший наш досвід, тим більша відповідальність лежить на наших плечах. Можливо, єдиний розумний для нас вихід у майбутньому — це зайняти місця у задніх рядах і стати покровителями, «добрими духами» тим, хто ще не встиг набратися досвіду, який може допомагати, але може й обтяжувати. Якщо наші наступники не знатимуть, що і як робити, нехай дороговказом їм стануть слова словенського філософа Славоя Жижека: «Просто дійте (з доброю вірою), сенси знайдуться самі».
Для багатьох із нас надходить час порахунків із нами самими, з нашими амбіціями, з нашими мріями й нездатністю їх реалізувати. Після перемоги (кожен із нас мусить її та її межі визначити сам для себе) нам доведеться стати перед дзеркалом, поглянути собі уважно в очі й промовити: mea culpa. Це має бути першим кроком для доброго початку».
Ну так, це рецепт наших дій «після перемоги», але поки що, як показує стан «розуму й духу» в Національній академії мистецтв України ми далі триваємо в далекому минулому. Новий президент Академії — мій ровесник, якому невдовзі виповниться сімдесят, і хоча я знаю його багато років, мені ніколи не доводилося чути від нього двох магічних слів: «mea culpa».
Можна видалити з Вікіпедії конкретну інформацію про конкретне минуле, але як я написав у «неконкретному» (на думку пані Ольги) фейлетоні минулого тижня «КУЛЬТУРА — далі буде»: «Спадщина є частиною нашого культурного коду. Ми можемо не пам’ятати цього, не бачити, не говорити про це. Однак не можемо недооцінювати цей факт з простої причини, ми не можемо повністю стерти минуле з нашого існування». Національна академія мистецтв України в своїй нинішній іпостасі є, власне кажучи, частиною культурного коду, який обтяжує нас, як п’яте колесо до воза, а вибір нового, хоча старого по духу президента — найкраща цьому ілюстрація. Зрештою, ще стільки бронзових, срібних і золотих медалей треба вручити дуже конкретним академікам.