Мислителя почасти вирізняє не лише спромога осягнути те, чого ніколи не збагне більшість, а передовсім інтелектуальна відвага. Все це сповна стосується Ганни Арендт, чия філософська позиція ніколи не ґарантувала якогось затишного місця, навпаки, спонукала до рішучого звільнення від обмежень, і байдуже — зовнішніх або внутрішніх. У цьому запевняє читання її життєпису авторства Алоїза Принца «Любов до світу».
Рятуючись від антисемітизму російського царату, предки Ганни, здавалося, знайшли притулок у Кьоніґсберґу. Проте ще змалку дівчинка звикала до незрозумілої для неї батькової недуги, що прогресувала після венеричного захворювання та неминуче скінчилася його смертю. А вже з другою стигмою — з іншуванням євреїв, їй випало мати справу на вулиці. Не дивина, що про обидві напасті не дуже розводилися в неї вдома.
Цілком інтегрованій у німецьку культуру Ганні полюбилися музика, соціалізм і фемінізм, а комуністка Роза Люксембурґ узагалі викликала захоплення. Втім охоча до змін істота залишається відкритою світові, допоки не наразиться на відверте насилля. А тут іще сусідство з Російською імперією знову далося взнаки в Першу світову: тоді їм із матір’ю довелося ненадовго податися з міста. Схоже, потрапляння у граничні ситуації готувало Арендт не лише до екстремального досвіду, а й до філософії. Її неприкаяна душа чи не вперше запалилась у зізнанні, що вона не вірить у Бога. А ще згодом — у підбурюванні однокласників прогулювати уроки. За що Ганну й виключили зі школи.
Втім і в університеті її дух авантури не спав. Після навчання в Берліні дівчина прямує до Марбурґа, де зачаровується, подібно багатьом, особою приват-доцента Мартина Гайдеґера. В усьому нестандартний, і в інтерпретаціях ідей, і в убранні (штани до колін і селянська куртка), і у звичках (узимку перед лекціями їздить на лижах), йому таланило привертати увагу, за словами Карла Льовіта, ледь-ледь урівноважених. Отак і почалася між 18-літньою студенткою та 35-літнім викладачем романтична історія. Він одружений і має двох дітей, але не приховує цього, натякаючи, що зв’язок у них без абиякого зобов’язання. Ганні спершу не дуже на тому залежало. Та невдовзі з’явиться натхненна цим коханням чи не найвідоміша книжка Гайдеґера — «Буття і час», у якій ітиметься про те, що закинуте в світ існування має наважитися бути справжнім, отже, не уникати викликів, а нести тягар у перспективі невідворотності власної смерті. Ганна вдумливо відгукується на ці помисли, тому бути в тіні майстра більше не погоджується та залишає Марбурґ.
Читайте також: Спорожнілі форми
А потрапивши до Гайдельберґа, таки знаходить того вчителя, котрого їй направду бракувало — Карла Ясперса. Розрив із коханцем пришвидшив її заміжжя з Ґюнтером Штерном, якому, проте, не вдалась академічна кар’єра у Франкфурті, бо заперечує Теодор Адорно. Можливо, через цей випадок, а на додаток і його пізніші випади проти Гайдеґера, між Арендт і Адорно в майбутньому виникне ворожнеча. Але нині, мешкаючи в Берліні, вона поринає в політичну філософію: вивчає Маркса та Лєніна. Тимчасом її критичне ставлення до сіонізму посилилось, а надто, коли нацистський антисемітизм уже набрав обертів. Однак їй огидно дізнаватися про Гайдеґерове схвалення режиму, що примусив її покинути Німеччину вже з іншим чоловіком — Гайнрихом Блюхером, і попрямувати до США. Щоправда, ще треба було подолати принизливі вішистські фільтраційні табори у Франції.
Як наслідок, уже по війні Арендт зосередилася на доволі незручних проблемах, уникаючи яких, людина неминуче потрапляє у своєрідні зникомі точки. А серед них — і питання німецької провини. Мислителька перейнялася ним іще до того, як його порушив Ясперс. У колабораціонізмі Гайдеґера вона теж узріла подібну трудність, оскільки не тільки пересічні люди, а й інтелектуали часто зголошувалися потурати системі. Намагаючись у всьому розібратися, Ганна вважатиме подібну позицію самооманою і недоумством. У книжці «Джерела тоталітаризму» Арендт окреслює два вбивчі режими, совєтський і нацистський, які затріумфували завдяки людині, котру вони безжально звели до витратного матеріалу.
І скільки б Арендт не приїжджала до Європи, її постійно тягне не лише до Ясперса, з яким уже давно утворилися стосунки приватної довірливості, але чомусь і до Гайдеґера. А той, з якогось дива, здумав її познайомити зі своєю дружиною Ельфридою, до речі, відвертою антисеміткою. Він устиг їй розповісти про минулі зв’язки зі студенткою-єврейкою. Врешті-решт, їхнє спілкування матиме продовження, хоча відраза щоразу посилюватиметься. Ельфриду дратуватиме не тільки те, що ця панянка безперервно курить, а сам факт її присутності. Тоді як Ганна так і не змінила своєї думки про колишню можливу суперницю: та жінка геть без клепки. Союз Мартина з Ельфридою цілком укладався в її концепцію тоталітаризму — поєднання мас із елітою. Проте, з якої ж тоді причини еліти виявилися настільки падкими на божевілля режиму? Відповідь одна: бо піддавалися звабі бути причетними до ними ж і вигаданої величі історичного звершення. Під оцей «комплекс Платона», згадаймо про те, що давньогрецькому філософу безмірно кортіло впливати на тиранів, і підпадає Гайдеґер.
Але головне не це. Чим іще пояснити ту обставину, що Ганна не може забути своєї юнацької пристрасті, нехай обидва коханці й одружені? Виголошуючи промову з нагоди Ясперсової відзнаки, вона боялась, аби Гайдеґерові не привиділось у цім якоїсь образи. А щойно Ясперсу спало на думку порадити їй розірвати всі стосунки з тим, хто й досі має на неї вплив, Арендт обурилася. Певно, те, про що Ганна не могла сказати безпосередньо, вона писала в книжках. Отому й надіслала Гайдеґеру на сімдесятиліття свою «Vita activa», та без присвяти. Видно, всередині неї нуртували суперечності, що давали змогу не відцуратися від нього, попри загравання з нацистами, хоч одночасно здіймали бурю стосовно його небажання визнати власну провину.
Читайте також: Із повноти у порожнечу (і назад)
Тимчасом Арендт уважає за потрібне зробити репортаж про суд над нацистським злочинцем Адольфом Айхманом. Але ця історія вже про те, як Ніщо воліє бути Дечим. Із усією прискіпливістю дослідниця показує, що певні закиди прямо стосувалися його злочину, а решта ж просто притягнуті. Та роль Айхмана не зводилася до виконання тривіальних завдань. Прикметно, що не визнаючи своєї відповідальності за скоєне, деякі злочинці після війни змогли продовжити кар’єру в Німеччині. Але куди більше приголомшує Айхманове зізнання, що організовуючи відправку жертв у концтабори, нацисти співпрацювали з єврейськими радами різних європейських столиць, від яких і дізнавалися списки людей, інформацію про їхню власність або витрати тощо.
Чимало єврейських організацій озлобилися на авторку, звинувативши її в наклепі на свій же народ. Але вона була непохитною: підігравати ворогу, думаючи, що запобігаєш гіршому — самообман і присипляння сумління. Бо ж у Данії, Швеції й Італії нацисти не мали підтримки свого антисемітизму. Зло, в уявленні Арендт, аніяка не темна система. Воно не радикальне, а банальне. Потурання йому чи байдуже ставлення до нього сприятиме хіба що його накопиченню. Не всякому прийшлася до вподоби така візія. Від Арендт відвернулися бодай і найближчі друзі. Лиш Ясперс її не покинув. І Ганна це цінує.
А як щодо Гайдеґера? Пишучи йому панегірик уже з нагоди вісімдесятиліття, Ганна не забуває вказати на його фатальну помилку: самоусунення від реальності катівень. Отже, навіть витончене мислення приховує зло, а надто, коли надмірно зачаровуєшся рефлексією. Тоді вона й запалюється несамовитою волею до влади. Гайдеґеру була не до шмиги публічність, оскільки він убачає в ній неавтентичність, або безлике середовище, в якому легко розчинитись. Арендт одначе наполягає, що людські дії таки могли би набути значення, либонь, у спільному світі з іншими. Вона розрізняє: повторювану та необхідну для виживання працю; цілеспрямоване створення речей і творів; а головне — дію, чи краще сказати — взаємодію слова та діла.
Осмислена дія бере початок не так в усвідомленні смертності, як в унікальному народженні відповідальності. Лиш неповторне може щось змінити. Смертоносному віянню Арендт протиставляє силу, що наповнює смислами. Адже світ, де переважають тяжка праця і виробнича діяльність, давно потребує узгодженості дій, які людство має скеровувати на спільне творення, а не переслідування вузьких або зумовлених страхами цілей.