Я бував там, розглядав у центрі старий-престарий трактор на постаменті, який наче викотився з Довженкової «Землі», милувався каскадом ставків. Але прочитав спогади письменниці «Моє життя» (К., 2012) і раптом побачив село новими очима. Воно стало ближчим, щемкішим. Із туманів часу, що минув, виступили людські обличчя, долі. Крізь суто родинну історію стали проглядати й риси великої історії, пов’язаної ще з 1840-ми роками, з Кирило-Мефодіївським братством… Що ж, сила «писаних слів», які дійшли до нас від людини з ясним пломенем таланту, справді чарівна!
…У Макарисі мешкав Данило Адріанович Кармазін, поміщик, знаний свого часу земський діяч. Навідуючись до Олександрії, він познайомився з Марією Олександрівною Тулуб, начальницею жіночої гімназії. Родина Тулубів перед тим мешкала в Херсоні, де Олександр Данилович, глава сім’ї, обіймав посаду директора першої чоловічої гімназії. Був він людиною з драматичною біографією: за причетність до Кирило-Мефодіївського братства потрапив у заслання до містечка Златопіль (нині це частина Новомиргорода), а потім ще довго відчував на собі увагу «голубих мундирів» (жандармів). У 1872-му 47-річного Олександра Даниловича не стало. Поховали його в Херсоні. Вдова з чотирма дітьми незабаром переїхала до Олександрії…
Читайте також: Архангород Євгена Маланюка
А Данило Кармазін, утративши дружину, також залишився самотнім. Мешкав він у своєму маєтку в Макарисі з 11-річною донькою Ольгою, тож, приїжджаючи до Олександрії, взявся пропонувати Марії Олександрівні Тулуб підготувати дівчинку до другого класу гімназії. Для цього вона разом із дітьми мала переїхати на три літні місяці до Макарихи, де їй було обіцяно окремий флігель. Проте «красуня Тулуб» побоювалася поголосу: ворогів у неї вистачало. І все ж таки наполегливість Кармазіна взяла гору. Марія Олександрівна зрештою погодилася приїхати з дітьми в Макариху. А недруги тим часом постаралися, щоб її звільнили з посади начальниці гімназії «за безнравственное поведение». Жінка потрапила в пастку: їй тепер довелося залишатися в маєтку Кармазіна назавжди.
Один із синів Марії Олександрівни Павло (1862–1923) згодом став літератором. Зінаїда Тулуб — це його донька (1890–1964). У дитинстві вона не раз приїздила до Макарихи погостювати в бабусі. Згодом Зінаїда Павлівна згадувала дім «із двома однаковими верандочками по обидва кінці фасаду»; викопані в кінці саду канали у формі вісімки з двома островами; альтанки на тих островах, зроблені в китайському стилі; золоті арфи в альтанках… Згадувала й високого чорнобородого Данила Адріановича Кармазіна, який «славився» своєю неймовірною скупістю. Від його маєтностей віяло холодом…
Ще один син Марії Олександрівни Олександр мешкав у Єлисаветграді, де служив судовим слідчим. Мала вона сина й від Данила Адріановича, хоча його дружиною так і не стала.
Історія юного Євгена Кармазіна вкрай трагічна. Навчався він у Єлисаветградській гімназії, у випускному класі був першим учнем, претендентом на золоту медаль. І ось раптом сталося лихо: хлопець укоротив собі віку, пішовши колією назустріч кур’єрському поїзду… Річ у тім, що над ним, як пише Зінаїда Тулуб (його племінниця), висіло прокляття «незаконного сина». Терпіти насмішки ровесників вразливому, нервовому Жені було нестерпно важко. А вбивчою для нього стала образа, завдана дівчиною, яку він полюбив, — гімназисткою Аллою Розмаріциною…
Читайте також: Як Тарас Шевченко «втікав» із Веселого Подолу
Поховали Євгена Кармазіна в Єлисаветграді, на кладовищі біля тієї самої фатальної для нього залізничної колії неподалік нинішнього заводу «Гідросила». Я ті місця непогано знаю і мушу зі зрозумілою гіркотою констатувати, що некрополь давно щез, стерся, як і ще кілька міських кладовищ…
Про історію із самогубством у спогадах написано з великим болем і навіть із докором на адресу бабусі, яка вперто не бажала оформити шлюб із Данилом Кармазіним, батьком Жені. Якби вона узаконила свої стосунки з чоловіком, їхній син не був би бастардом, не мав би того комплексу, який переслідував ще Чіпку Вареника, героя роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Сама Марія Олександрівна померла в Макарисі, там і похована. Проте шукати її могилу, як і сліди кармазінського маєтку, — річ майже марна. І все ж таки нам із кропивницьким краєзнавцем і моїм добрим приятелем Федором Шепелем пощастило. Працівниця Знам’янського районного музею Таїсія Дмитрівна Кириченко виявилася землячкою Кармазіних-Тулубів. Її дитинство минало поруч із Макарихою. Вона поїхала з нами і показала двом допитливим дивакам місце кармазінської садиби. Стояв маєток дещо осторонь села, серед гарних степових просторів. У радянський час там була тракторна бригада — і цим усе сказано. Від панського будинку не лишилося нічого. Тож тепер можна хіба що постояти біля «меморіального» ставу, намагаючись уявити всі ті канали у формі вісімок та острівці з альтанками в китайському стилі, про які так елегійно згадувала Зінаїда Тулуб.