Кінець року — це традиційне підбиття підсумків і згадування того, що минуло, відійшло, прикликання людей, яких уже немає серед нас.
На моїй книжковій полиці роками стояла нечитана збірка авторства Нобелівського лауреата Чеслава Мілоша — дехто вважає його найвидатнішим польськомовним поетом XX століття. Книжка, про яку йдеться, називається «АБЕТКА» (ABECADŁO). Як вказує назва книжки, читач пливе абетковим потоком крізь заголовні слова, серед яких різні постаті, місця, поняття — які з перспективи часу виявилися близькими чи важливими для Мілоша.
(«Абетка» вийшла 1997 року, через кілька років після повернення поета на батьківщину після багатолітнього перебування в еміграції).
Мілошева «Абетка» — це більше, ніж просто укладена в алфавітному порядку підбірка спогадів, історій, особистих дефініцій, оповідок про місця й людей, які залишили слід у пам’яті поета. Автор показує можливості пошуку внутрішньої гармонії, способи «порозумітися» зі світом, який для письменника завжди залишається неосяжним, багатовимірним, просякнутим таємницею. Ця книжка, особливо для юного читача,
— буквар життєвої мудрості, історія XX століття з коментарями людини, закоріненої в кількох культурах: східно-центральноєвропейській, західноєвропейській і північноамериканській.
Твір закінчується коротким розділом, який Мілош назвав «Зникнення» і пише в ньому так: «Оскільки ми живемо в часі, ми підлягаємо його законам, згідно з якими ніщо не триває. Зникають люди, тварини, дерева, зникає пам’ять про тих, які колись були. Її зберігають лише одиниці, найближча родина, друзі, але навіть у їхній свідомості обличчя, жести, слова поступово розмиваються, щоби зрештою, коли вже не стане носіїв свідоцтва, проминути. Мій час, XX століття, навалюється на мене безліччю голосів і облич людей, які були, яких я знав або про них чув, а тепер їх немає. Деякі з них чимось прославилися, їх можна знайти в енциклопедіях, однак більше серед них забутих, вони розраховувати тільки на мене, на ритм моєї крові, на мою руку, що тримає чорнильну ручку, щоб на мить повернутися до грона живих».
Через майже три роки пандемії, коли наші життя застигли в пустці непевності й піддавання сумнівам нашої суб’єктності, я відчуваю, що моє місце, моя присутність залежить виключно від інших, для яких моя особа й далі зберігає осяжний вимір. Тим паче після року війни, що нищить не тільки українські міста, селища й села, дороги, мости, інфраструктуру країни, але й передовсім нищить життя людей, які опинилися в оці історичного циклону. Оскільки люди «зникають» один за одним фізично і з наших радарів, налаштованих на мінливу буденність, множаться питання, чи і як ми будемо існувати. Здається, що всі, кого торкнувся цей катаклізм, існуватимуть передовсім у життях інших. З цієї перспективи простір релігії сусідить із простором історії, яку ми розуміємо як цивілізаційну тяглість.
У своїх регулярних фейлетонах, як і Мілош у своїй «Абетці», я на коротку мить зупиняю постаті, місця, поняття, які вже невдовзі стануть лише проєкцією тіні минущої миті. Буває, що хтось реагує на мої слова і ділиться своїми переживаннями. Щойно я прочитав думки близької мені людини, яку зачепив мій нещодавній фейлетон «Бібліотека, Шимборська, Вермер»:
Оля пише:
«Я думаю про ту пані, що Тобі давала поради «просто жити»… напевне, в неї
якась накопичилася маса переживань, втрат… я часом теж собі кажу: кому
потрібні твої слова, твоє життя, твої висновки і враження… завтра
відспівають, постоять, заплачуть і зі словами «а що в нас сьогодні на
обід?…» підуть. Неправда, що пам’ятатимуть, неправда про світлу пам’ять…
а книжки твої, Олю, скоро постаріють разом із часом. Так що не витрачай
його — просто живи…
Якось я натрапила на старезний том Данила Мордовця… читала раніше, що
він мав шалену популярність… погортала… і подумала: це вже важко
читати, світ інший, та й ніхто вже його не згадує… стало прикро. Тоді й
подумала: а який сенс було писати?
З іншого боку, з такої гіркоти, подумала: але ж приходить час, через років
сто, хтось знаходить таку книжку, таке ім’я, читає, витягає на світ, і світ цей
доповнюється зсередини тим забутим життям».
Слова моєї приятельки резонують зі словами Чеслова Мілоша в його «Абетці».
Беручи з полиці його книжку, я воскрешаю не тільки великого поета, але й — сприймаючи його як медіум — принагідно я повертаю до життя десятки інших людей і місць, про які колись десь чув, але більше таких, про існування яких я поняття не мав, але описані Мілошем місця далі існують, наповнені вже іншими оповідями, актуалізовані в своєму історичному триванні. Занурені в цей процес воскрешання того, що було, минуло, зникло, ми займаємо місце в процесії історії, і вже немає великого значення, в якій часовій перспективі ми триватимемо самі. Нашу роль ми вже виконали, несучи пам’ять про місця, поняття, про рідних нам тварин і людей.