Показники державного бюджету на 2013 рік повернули нас у 1990-ті: падіння виробництва, невиплати зарплати, замороження пенсій, відсутність запасів твердої валюти, зупинка житлового будівництва… Азаров називає локомотивами нашого руху в майбутнє виробництво вертольотів і літаків, ракет і кораблів. Тобто він не розуміє проблем оновлення виробництва, його інвестування й виходу на ринки, легше відповідати гаслами. Але більшою мірою смішно бачити штучну самовпевненість нового-старого прем’єра та роль, відведену українцям, – плескати в долоні. Це вже повернення не в 1990-ті, це нагадує СРСР.
Відповідальність уряду та його керівника за крах економіки пряма й безперечна. Чому ж такою непохитною є довіра до першого міністра з боку президента й Партії регіонів? Вони справді вірять у його спроможність виправити ситуацію? Думаю, не цим, не бажанням реформ опікуються «вершителі влади». Їх більше влаштовує гнучкість Азарова, його вміння задовольняти апетити впливових кіл партії влади, які нічого спільного не мають з інтересами країни та державними зобов’язаннями глави уряду. Олігархи розуміють, що вони поділяють із прем’єром відповідальність за розвал економіки, але вголос про це не говоритимуть. До того ж у них усе йде вгору. Фактично вони його прийняли на роботу, й він їм відпрацьовує. Є ще один аргумент на користь «нового» кандидата у прем’єри. Янукович оголосив кандидатуру Миколи Яновича після розмови з Путіним.
Найгірше, що влада не хоче бачити причини економічної кризи. У попередні роки (2010–2011) уряд підтримував кон’юнктуру внутрішньої економіки завдяки великому дефіцитові бюджету, що практично означало штучне надування попиту на внутрішньому ринку, точніше попиту на вироби олігархічних корпорацій. 2012 року Кабмін відступився від цього підходу, оскільки боргова бульбашка могла швидко луснути. Він спробував обійтися без штучного роздування грошової маси — й обсяги виробництва у олігархів відразу впали. Інші частини економіки постали розшматованими й відрізаними від фінансів. Отже, немає ані зростання, ані жодних перспектив. Нині влада вирішила повернутися до старого прийому, запланувавши 2013 року знову залізти в борги й максимізувати бюджетний дефіцит. Проте між 2010–2011-м і 2013-м є суттєва різниця: тоді банки мали ліквідні (вільні) кошти й могли дати їх уряду в борг. Доброю була також валютна й торговельна позиція України. Тому знаходилися кредитори й за кордоном. Тепер банківський сектор спустошений, підірвано довіру до гривні, а зовнішній платіжний баланс із діркою: бракує $12–14 млрд. Іноземні банки та фонди відвернулися від українського ринку. Чергова надія на урядові запозичення обернеться гіркою правдою подальшого падіння економіки.
Ще один бік кризи – нестача валюти й загострення проблеми в наступному році. Що нам пропонує в.о. прем’єр-міністра? Виявляється, настав час вступати до Митного союзу з Росією та її двома партнерами. А ще на черзі звести суцільний митний тин для імпортних товарів завдяки 10% додаткової ставки й таким чином зменшити валютні витрати країни. Відповідне прохання було подане українським урядом до СОТ, на яке вже надійшла відповідь Ради цієї організації та ще 23 країн-членів. Тут укотре Азаров і К° дістали непристойного морального ляпаса, бо їм нагадали, що членами цієї організації країни стають із прямо протилежною метою – убезпечити ринки від таких бар’єрів. Цікаво, з яких джерел Україна збирається компенсувати втрати державам, які підпадуть під сплату підвищеного мита? А якщо таке запровадять наперекір світовій спільноті, то це тільки призведе до подорожчання всього, що продається в Україні, до зубожіння людей та збільшення баришів товстосумів (згадаймо, що в.о. міністра економіки є власником автозаводів в Україні, який півроку тому просував ідею обкладання імпортних автомобілів збільшеним у кілька разів митом). А може, влада розраховує на виключення нашої держави зі Світової організації, і тоді шлях до Митного союзу бачитиметься обґрунтованим? Азаров погрожує українцям із телеекрана, що перебування поза цим союзом обернеться для держави торговельною дискримінацією з боку східних партнерів та валютною неспроможністю. Ніби Київ не уклав цього року договір про зону вільної торгівлі СНД, яким заборонено дискримінаційні та інші негативні дії супроти його сторін. Ніби Росія не стала членом СОТ і не можна вирішувати суперечки між нашими країнами на основі міжнародних правил. Бачиться, що українська влада є безвольною і піддатливою щодо кремлівських наполягань. Чому? Що її змушує, і на кого вона працює? Адже Митний союз – очевидна пастка для суверенітету й шлях до спільної держави. То, може, Азарова призначають для досягнення саме цієї мети? Знову СРСР?