На сьогодні основні опозиційні сили – УДАР, «Батьківщина» та «Свобода» – неспроможні вирішити фундаментальні проблеми України та забезпечити її цивілізаційний прорив. У кожної з них є свої історії хвороби.
Без ілюзій
«Батьківщина» після поглинання абсолютної більшості уламків свого колишнього партнера-опонента НУ–НС («Фронту змін» Яценюка, «Громадянської платформи» Гриценка, «Народної самооборони» Луценка, «За Україну» Кириленка, Народного руху Тарасюка тощо) фактично є спадкоємницею усього помаранчевого табору 2005–2010 років. До того ж дедалі більше нагадує невдалий римейк «Нашої України» зразка 2002 року. Вона так само є фактичним блоком під лідера із претензією на статус об’єднаної альтернативи чинній владі. Але з тією відмінністю, що на нинішньому етапі «Батьківщина» втратила шанс на позиціонування себе як єдиної альтернативи режиму Януковича, авторитет лідера якої в межах партії є доволі невисоким, а тим більше суспільство не сприймає Арсенія Яценюка як потенційного національного лідера. Про що красномовно свідчать соціологічні дослідження – рейтинг «Батьківщини» на чолі з Яценюком за кілька місяців знизився майже на третину.
Читайте також: Об'єднання зусиль опозиції: Перший тест провалено?
Після об’єднання чи не всіх уламків помаранчевого табору «Батьківщина» є відповідальною не лише за втрачені можливості того часу, а й діяльність чи радше бездіяльність парламентської опозиції протягом останніх двох із половиною років: відсутність реакції на зміну конституційного ладу та здачу національних інтересів під час укладання Харківських угод 2010 року (продовження оренди базування флоту чужої держави, яка не приховує своїх імперських амбіцій щодо України); добровільне й цілком абсурдне голосування за закон про вибори, який надав режимові Януковича широкі можливості для викривлення волевиявлення на парламентських виборах і створив загрозу повної узурпації влади – за реальної підтримки Партії регіонів лише з боку 25% населення вона претендує контролювати близько 70% місць у новій ВР. Демонстрація цілковитої безпорадності під час протягування владою антиукраїнського мовного закону влітку 2012 року засвідчила ймовірну високу залежність керівництва «Батьківщини», принаймні її фракції в парламенті від Банкової. Зрештою, Олександр Турчинов та Андрій Кожем’якін у багатьох критичних для опозиції ситуаціях неодноразово поводилися як «кагебісти», що справляло враження, начебто вони діють за сценарієм влади. Усе це поєднується із браком чіткої донесеної до широкого загалу альтернативи розвитку України, яка наразі зводиться до порожнього гасла: «зупинити їх». А що далі?
Водночас поступово дедалі помітнішу електоральну нішу серед громадян, які пов’язують свої сподівання на зміни в країні з приходом до влади нової політсили, опанувала партія УДАР Віталія Кличка. Втім, остання нині демонструє неабияку наполегливість в уникненні відповідей на складні запитання, прагнучи, щоби кожен із її прихильників міг собі сам додумати, що хоче. Зрештою, відсутнє чітке бачення з боку цієї політсили та її лідера майбутнього розвитку країни, що загрожує новою хвилею суспільного розчарування. Надто якщо підтвердяться побоювання щодо великої кількості потенційних тушок як у партійному списку, так і серед прохідних мажоритарників від цієї партії. Відтак для УДАРу ключовим випробуванням уже є не перемога на виборах і навіть не боротьба на наступних президентських виборах (хоч би коли ті відбулися), а проблема виправдання завищених очікувань з боку суспільства та прагнення сісти над два стільці водночас. Рано чи пізно на складні запитання все одно доведеться відповідати, а це може призвести до розколу в таборі прихильників партії Кличка і втрати частини підтримки у суспільстві, а відтак і можливості проводити необхідні країні перетворення, чіткий алгоритм яких, до речі, у політсили також відсутній.
Читайте також: Ахіллесова п’ята опозиції. Чому ПР домінує в мажоритарних округах
Водночас ВО «Свобода» поєднує здорове націоналістичне начало із відверто провокаційним, утопічним і контрпродуктивним радикалізмом, грою на темах ксенофобії, антилібералізму, а подеколи й антизахідництва (попри те що понад половина її прихильників, за даними соцопитувань, обстоюють позицію інтеграції до ЄС і є найпослідовнішими прибічниками вступу України до НАТО). Своїми діями і риторикою ця партія часто підігрує антиукраїнським силам як всередині країни, так і поза її межами. Внаслідок цього створюється поживний ґрунт для дискредитації українського націоналізму, мобілізації не лише значної частини електорату провладних політсил, а й західного політикуму та громадськості на боротьбу із неіснуючим «ультранаціоналізмом» всієї української опозиції.
Водночас у лідерів «Свободи» також немає чіткого бачення механізмів вирішення наявних у країні проблем. Зокрема і тих, які, здавалося б, мали бути на порядку денному цієї політсили, котра прагне здобути монопольне становище у правому русі, у першу чергу пов’язаних із використанням української мови в основних царинах життя, ЗМІ, друкованій продукції. Також ігноруються проблеми подолання олігархічно-люмпенської економіки, що склалася в країні, економічна частина програми наповнена популістським лівацтвом, а вирішення всіх проблем зводиться до того, що здобуття «Свободою» політичної влади мало не автоматично дасть можливість вирішити всі соціальні та національні проблеми. Внаслідок цього політична сила прирікає себе на другорядні ролі в українській політиці, але, здається, вона і не прагне відігравати тут вагомішу роль. Чинна влада часто використовує свободівців як жупел для залякування бандерівцями свого електорату у південно-східних регіонах, який уже встиг розчаруватися у біло-блакитних, мовляв, таку альтернативу ви нам хочете? Лише в разі відмови від радикалізму та ксенофобської риторики, а також вироблення реалістичної правої програми трансформацій «Свобода» дістала б перспективи суттєвого електорального зростання та виходу на здобуття провідних ролей в українському політичному житті. Тим більше що в суспільстві є потужний запит на ефективну праву політичну силу.
Проте відомі слова Вінстона Черчилля про демократію, як украй недосконалу форму правління, але кращої за яку суспільство наразі не вигадало, якнайкраще підходять для характеристики ситуації, в якій опинилася нинішня українська опозиція. Вона має очевидні переваги перед режимом Януковича, які полягають насамперед у відданості принципам політичного плюралізму, демократичних механізмів формування та ротації влади, національного суверенітету і курсу на європейську інтеграцію, за що виступає більшість суспільства. Цього, звісно, замало, щоб успішно вирішити успадковані з радянських часів та накопичені протягом останніх двох десятиліть проблеми, але цілком достатньо, щоб усвідомлювати різницю між нею та чинною владою. Опозиційні сили цілком здатні виконати завдання з недопущення остаточного цементування тієї вертикалі влади, яку чинний режим розбудував в останні два з половиною роки, та створення умов для її демонтажу за результатами президентських виборів 2015 року, відновлення демократичних механізмів формування та безперешкодної ротації влади, а відтак і її політичної відповідальності перед громадянами, не допустити сповзання до російської моделі, яка блокує перспективи розвитку України, покласти край дискримінації українців у власній країні тощо. За наявності зазначених передумов можна буде вести мову про зміну нинішньої опозиції в майбутньому ефективнішими політичними силами, спроможними здійснити глибинні перетворення. Інакше на країну чекають серйозніші загрози.
Окупація?
ПР за два з половиною роки перебування біля керма недвозначно продемонструвала, що виражає не інтереси регіонів і навіть не їх частини. Попри заспокійливу «євроінтеграційну» риторику Януковича і К°, цілком очевидно, що країна стоїть перед цивілізаційним викликом, бо режим прагне її повної русифікації, причому не тільки й не стільки мовної чи культурної, як насадження російсько-євразійської моделі в усіх царинах життя.
Читайте також: Край заляканих «совків», або вибори по-луганськи
Ця схема не передбачає жодних прав громадян: ані соціальних, ані економічних, ані суспільно-політичних. Людина в ній завжди була й залишається безправним холопом для «царя», хоч би як він називався – імператор, генеральний секретар, президент чи прем’єр-міністр. Ця безправність не залежить від статусу особи чи її майнового стану: остання може бути губернатором чи звичайним учителем, керівником потужної корпорації чи водієм тролейбуса. Усе одно вона залишатиметься ніким, цілком залежною від настрою і уявлень про доцільність вищого державного керівництва. І саме його воля визначає, ким ця людина буде, який рівень життя матиме, чи перебуватиме в безпеці й на свободі. Будь-які спроби стати на захист власної гідності, соціальних або економічних прав чи громадянської позиції, (годі й казати про намагання виступати за зміну наявного стану), в межах даної моделі приречені. Періодичні «сліпі й безпощадні» бунти здатні «випускати пару», тобто змінювати особу «царя» й навіть спричинювати помітні ротації його почту (правлячої партії), однак «нові» продовжують у тому самому дусі, що й попередники, а суспільний устрій щоразу залишається, по суті, незмінним. Саме така модель, судячи з уже запроваджених і запланованих до введення правил гри, є ідеалом для нинішнього президента Януковича та Партії регіонів. Вони цілеспрямовано будуватимуть таку модель, якщо їх не зупинити на цих виборах.
У будь-якому разі після парламентських перегонів, хоч би на чию користь вони закінчилися, збереження режиму Януковича в нинішньому вигляді неможливе. Або розпочнеться його агонія, поєднана з підготовкою до демонтажу за результатами президентських виборів (в ідеалі – дострокових), яка супроводжуватиметься переформатуванням політичного ландшафту під найбільш імовірного альтернативного кандидата, або влада зробить усе, аби зцементуватися у спосіб формування за будь-яку ціну конституційної більшості та повної маргіналізації політичної опозиції, ліквідації незалежних ЗМІ й усіляких інших виявів публічної критики «єдино правильного курсу», знищення «в корені» всіх можливих проявів суспільного невдоволення, коли це не матиме негативного резонансу, а відтак і загрози їй самій.
Іншими словами, ми дістанемо білорусько-російську модель у дії. Проте в українських умовах її наслідки для звичайних громадян будуть куди гірші. Насамперед через відсутність багатомільярдних доходів від продажу природних ресурсів, значно сильнішу залежність вітчизняної економіки від ринків західних країн. Неможливість покривати соціальні видатки в умовах приховування десятків мільярдів доларів доходів наближеними до влади олігархами та корупційних механізмів фінансування бюджетних витрат – очевидний факт уже нині. Режим намагається приховати правду про ситуацію в країні до виборів. А після них, за інформацією джерел Тижня, він готує і секвестр (обрізання) бюджету на останні два місяці поточного року, й ухвалення бюджету суворої економії на наступний, крім того, очікується різка девальвація національної валюти за одночасного підвищення цін на газ та послуги ЖКГ для населення. Саме на наступний рік припадає рекордна виплата зовнішніх боргів.
Вихід із такої критичної ситуації неможливий без підтримки ззовні. А оскільки для авторитарного режиму Януковича, який загнав себе в глухий кут, вона буде недоступною на Заході, то загроза українській державності з боку Москви стане реальністю. Уже зараз Микола Азаров визнав, що для виплати чергового місячного платежу за газ Росїї уряд змушений тимчасово блокувати рахунки місцевих органів влади, тоді як Білокам’яна продовжує зваблювати майже трикратним зниженням ціни на паливо у разі вступу до Митного союзу. Кремль актуалізує проекти міжгалузевої інтеграції, як-от у сфері зовнішньої торгівлі зерном. Такі питання, як державний статус для російської мови, зняття обмежень на базування ЧФ РФ у Криму, за умови наявності в ПР конституційної більшості й потужного проросійського блоку в новому парламенті, цілком можуть стати предметом торгу, як і перехід під контроль сусіда стратегічних галузей, як-от електроенергетики та роздрібного ринку газу.
Звичайно, режим Януковича прагне зберігати власний суверенітет і залишатися непідвладним Москві, демонструвати непоступливість у питаннях «національних» інтересів, але тільки там, де є їх особисті. Проте й він, і ПР, яка є його опорою, «фактично» виконують чорну роботу з підготовки ґрунту для російської окупації України. Друга Росія, «іншість» якої зводитиметься лише до прізвищ персонального складу верхівки правлячої партії, нікому не потрібна. Відтак русифікована в суспільно-політичному сенсі Україна об’єктивно буде беззахисною перед натиском Кремля. Аналізуючи поведінку нинішньої влади, з цього приводу Тиждень уже писав, що усвідомлено чи ні, але своїми діями Янукович розчищає шлях Путіну (див. № 30/2012). В оточенні керманича з Банкової чимало людей, які прямо чи опосередковано репрезентують інтереси Кремля або й узагалі є його емісарами в Україні. Режим Януковича не має ані співвідносних фінансових чи природних ресурсів, ані ідеологічних підвалин для протистояння Путіну. І це добре усвідомлюють як російські можновладці, так і українські олігархи, які в разі збереження нинішньої правлячої еліти й поточних тенденцій зосередяться на пошуку власних оптимальних, але в будь-якому разі програшних для них варіантів переорієнтації на Кремль.
Голоси на вітер… для владних вітрил
Комуністична партія – основна технологія режиму на цих виборах. Критикуючи й «викриваючи» злочини влади (ПР) та її олігархів, будуючи свою кампанію із прицілом на її колишній електорат, червоні не приховують, що саме й виключно з регіоналами об’єднуватимуться в майбутньому парламенті. В цьому немає нічого дивного, бо, ще перебуваючи у складі так званої Антикризової коаліції 2006–2007 років, Петро Симоненко публічно заявляв, що «завданням комуністів є захист національного капіталу». Утім, це ще раз переконує, що кожен голос, відданий за КПУ, насправді буде голосом за збільшення кількості скоробагатьків із середовища комуністичних партфункціонерів, нових «калєтніків» (від прізвища комуніста-голови Держмитслужби).
Колись опозиція кінця 1990-х – початку 2000-х у критиці тодішнього президента активно використовувала тезу, що «Кучма виконав свою обіцянку. Він переміг мафію – очолив її». Сьогодні це визначення якнайкраще підходить до українських комуністів, які прагнуть подолати олігархів, ставши ними. Тобто в Симоненка і К° немає нічого спільного з комунізмом, а з українством і поготів. На жаль, цього не розуміє більшість тих, хто має намір за них проголосувати. Як і факту, що комуністичними гаслами прикрито російський шовінізм та прагнення до відновлення чужої імперії.
Ще більше підстав замислитися над своїм вибором у прихильників «України – Вперед!» Наталії Королевської, «Нашої України» Віктора Ющенка та Радикальної партії Олега Ляшка, які претендують у сумі на 5,1% голосів (серед тих, хто має намір узяти участь у волевиявленні і вже визначився, за кого голосуватиме; за даними останнього опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно із КМІС). Жодна з них точно не подолає прохідного бар’єру, але їхній сукупний показник ілюструє масштаби потенційних електоральних утрат прохідних опозиційних сил. Їхні лідери задалеко зайшли у виконанні своєї ролі, не визнаючи, що виконують на цих виборах функцію розтягування голосів. Однак це ще не пізно усвідомити тим, хто зібрався за них голосувати.
Читайте також: Королівський подарунок владі: Банкова сприяє політичному проекту Наталії Королевської
Наприкінці вересня Віктор Ющенко заявив, що не боїться ситуації, коли більшість голосів патріотичних сил відійде до партії «Свобода», – мовляв, «це гарний вибір». Чому ж було не ухвалити відповідального рішення, як це зробила партія «Собор», і не знятися з виборів на користь прохідної політичної сили, яку він вважає єдиною патріотичною? Тож, заповнюючи свій бюлетень, прихильники Ющенка мають бути свідомі, що від їхнього правильного вибору може залежати повторення чи виправлення помилки 2010 року й навіть більше – формування чи не формування Партією регіонів конституційної більшості в майбутній Раді.
Аналогічна ситуація і з непрохідними «Україною – Вперед!» Наталії Королевської та Радикальною партією Олега Ляшка. Соціологічні дослідження свідчать, що більшість їхніх прихильників своїм «другим вибором» називають переважно «Батьківщину» або УДАР Віталія Кличка. Їм варто зробити такий вибір. Знявши з перегонів свої партії, Королевська й Ляшко відразу позбулися б тавра «технічних проектів», які підігрують владі, розтягуючи голоси протестного електорату в прохідних опозиційних сил. Але вони цього не зробили.
Цьогорічні вибори – це той випадок, коли перемогою суспільства може виявитися навіть нездобуття владою конституційної більшості в парламенті. Тому, усвідомлюючи, що серед опозиційних сил будуть тушки і що процеси ухвалення рішень відбуватимуться часто в незрозумілий для партійців і громадян спосіб, а ці політичні сили в нинішньому вигляді далекі від здатності здійснити потрібні країні системні зміни, потрібно голосувати за одну із трьох прохідних опозиційних сил – УДАР, «Батьківщину» або ж «Свободу» (залежно від особистих симпатій і окремих пріоритетів кожного виборця). Це єдина можливість зупинити не просто гірший, а катастрофічний сценарій для країни, після реалізації якого не буде змоги змінити щось на краще, принаймні в межах цивілізованих, демократичних процедур ротації влади на основі представницької демократії. Зупинивши режим зараз, завадивши йому остаточно узурпувати владу й посприявши своїми голосами та активністю на виборах максимальному результатові опозиційних сил як за партійними списками, так і в одномандатних округах, українці збережуть для себе і для країни шанс на позитивні зміни в майбутньому.