Англіканську Церкву — протестантську Церкву, номінально очолювану королем Чарльзом — сколихнула криза. Відвідуваність на недільних богослужіннях, які були обов’язковими кілька століть тому, настільки різко впала, що багато церков зараз майже порожні. Глава Церкви і лідер світової англіканської громади архієпископ Кентерберійський був змушений піти у відставку через сексуальний скандал. Його заступника архієпископа Йоркського також звинувачують у тому, що залишав священника-ґвалтівника на посаді. Нещодавно ще один високопоставлений єпископ, глава церкви в Ліверпулі, подав у відставку після того, як високопоставлена священнослужителька звинуватила його в сексуальних домаганнях.
За більш ніж тисячу років історії християнства у Великій Британії жодного главу Церкви не змушували піти у відставку. Джастіна Велбі, який упродовж 12 років очолював 80-мільйонну світову англіканську громаду, звинуватили в браку зусиль для того, щоб зупинити жорстокі побиття хлопців у церковних літніх таборах. Поліція не розслідувала справу молодіжного працівника: згодом йому дозволили виїхати до Південної Африки й продовжувати знущання, аж поки він не помер три роки тому. Люди обурені, що Велбі, знаючи про зловживання, не подбав про його арешт. У січні Велбі подав у відставку, взявши на себе відповідальність за Церкву, нездатну захистити від сексуального насильства.
Шокуюча відставка Велбі, яка відбулася за два роки після коронації короля Чарльза, вивела на поверхню численні випадки зловживань англіканського духовенства, що також часто трапляються в Римо-Католицькій Церкві. Скандал істотно підірвав моральний дух інституції, яка, на думку більшості, безнадійно занепадає, позаяк дедалі менше британців називають себе віруючими чи ходять до церкви.
У 2013 році трохи більше мільйона вірян відвідували англіканські богослужіння щотижня. Минулого року показник скоротився до 685 тисяч, тобто на 32 %. Двісті років тому ходити в церкву мав чи не кожний мешканець будь-якого села.
Велбі сильно критикували й за те, що він позачиняв церкви під час пандемії, не дозволивши проводити богослужінь і навіть приходити молитися. Він діяв відповідно до урядової постанови про локдаун, що 2020 року весь рік і навіть довше суворо обмежувала будь-які масові зібрання. Але його також критикували за те, що він намагався керувати церквою як бізнесом з огляду на свою попередню професійну діяльність, адже, перш ніж стати священником був топ-менеджером нафтової компанії. Окрім того, Велбі не зміг запобігти запеклим суперечкам серед духовенства про модернізацію й соціальні питання, зокрема питання одностатевих шлюбів. Шлюби між особами однієї статі легалізували в Англії 2014 року (але в Шотландії пізніше, а в Північній Ірландії взагалі 2020 року). Усі британські протестантські церкви прийняли нововведення, та не Англіканська Церква, яка заявила, що потребує часу на обговорення цього питання. Запеклі суперечки тривали майже десять років, перш ніж єпископи погодилися, що священники таки благословлятимуть гей-пари. Але досі діє заборона на повноцінні весільні церемонії в церквах для одностатевих молодят.
Це дуже суперечливе питання, особливо в багатьох африканських церквах, афілійованих з Англіканською Церквою. Такі церкви — набагато консервативніші у соціальних поглядах. Гомосексуалізм є незаконним у Нігерії, Уганді й низці інших країн, де працюють англіканські церкви. Ці країни погрожували розірвати з Кентербері зв’язки. Протягом десяти років Велбі відчайдушно намагався зберегти єдність церков світу, тому відкладав рішення з цього приводу. Ліберали, особливо в США, і молодь в Англії розлютилися. Натомість нещодавнє рішення благословляти одностатеві пари розлютило багатьох священнослужителів-традиціоналістів, які відмовляються виконувати такі церемонії і погрожують розколом Церкви.
Один великий розкол в англіканській церкві уже стався двадцять років тому, коли Церква дозволила жінкам ставати священниками, а потім і єпископами. Чимало священнослужителів звільнилися й переметнулися до Римо-Католицької Церкви.
Нині шукають наступника Велбі. Але це виявилося дуже складно. Англіканська Церква все ще залишається державною. Її заснували майже п’ять століть тому, коли король Генріх VIII розірвав зв’язки з Римом, бо хотів розлучитися з дружиною. У 1534 році він постановив, що Церкву Англії очолюватиме монарх. Відтоді так і було, і британські королі й королеви серйозно ставляться до цього обов’язку. Але держава більше не підтримує церкву фінансово, і політики й деякі представники духовенства кажуть, що з цією аномалією потрібно покінчити, а церкву «роз-заснувати». Але держава досі має великий вплив. Архієпископ Кентерберійський і 25 інших високопоставлених єпископів мають право засідати в Палаті лордів і голосувати за будь-який закон. А нового архієпископа Кентерберійського обирає монарх за порадою прем’єр-міністра.
Нещодавно уряд заявив, що більше не буде цим займатися і залишить вибір за церквою. Але шукати нелегко, оскільки вищому духовенству заборонено висувати свої кандидатури, а відкриті вибори не проводяться. Цього разу для пошуків наступника звернулися до колишнього очільника МІ5 — британської організації внутрішньої безпеки. Але це розтягнеться на кілька місяців. Церкву тимчасово очолює архієпископ Йоркський. Але його самого звинувачують у нездатності викорінити сексуальне насильство, тож він теж, можливо, буде змушений піти у відставку.
На тлі нещодавніх звинувачень на адресу єпископа Ліверпуля, який зрештою подав у відставку, здається, що Англіканська Церква не має ані керівництва, ані напрямку, ані уявлення про те, як повернути прихожан. Чимало церков позачинялися, особливо в сільській місцевості, а деякі переобладнали в крамниці або приватні будинки. Історики й архітектори дуже незадоволені, оскільки багато маленьких сільських церков — дуже старі й мають неоціненну архітектурну й культурну цінність.
Та попри те, що усталені церкви дедалі втрачають актуальність для сучасної Британії, яка вважається після Чехії найменш релігійною країною Європи, водночас деякі відокремлені або новостворені церкви процвітають, зокрема «Свідки Єгови», саєнтологи та церкви з країн Карибського басейну, що обслуговують темношкіру громаду. Подекуди такі церкви заледве нагадують християнські. Але опитування свідчать, що молодих людей дедалі більше приваблюють духовні рухи, що мають мало спільного з християнством. Юні особи віком до 25 років, чи то пак «покоління Z», налаштовані менш атеїстично, ніж старше покоління, і цікавляться спіритизмом, релігіями, заснованими на природі, культами, астрологією і навіть чаклунством і чорною магією. Нехристиянські релігії, особливо іслам та індуїзм, також процвітають, оскільки мусульман у Британії вже близько трьох мільйонів, а індуїстів і сикхів стає дедалі більше серед населення.
Дослідники кажуть, що сім’ї і школи зараз менш ефективно прищеплюють традиційні релігійні переконання, ніж раніше. Релігійна освіта залишається обов’язковою у всіх школах Великої Британії, але часто зводиться до дискусій про етику, духовні цінності й вірування, які не дуже-то стосуються християнства. Викликом для будь-якого нового архієпископа буде відвоювати молодь і зробити так, щоб Англіканська Церква здавалася більш «доцільною» до повсякденного життя. Як завжди, догми про секс і мораль належатимуть до найбільш суперечливих питань, що важко вписуються в сучасні погляди і поведінку в суспільстві. У кризові часи (приміром, коли село вразило жахливе вбивство або стихійне лихо) люди, як і раніше, шукають підтримки і допомоги в місцевій церкві. Та Англіканській Церкві потрібно передусім знайти достатньо кандидатів у священники, адже ця робота дуже погано оплачується, і достатньо прихожан, щоб заповнити порожні британські церкви.