У третій лекції курсу «Український сміх», що має назву «Зневажати та таврувати. Українська сатира ХІХ ст.» літературознавець Ростислав Семків говорить про найважливіші зразки висміювання, до якого вдається українське письменство в добу панування імперії.
В тогочасній українській літературі все ще дається взнаки потужний струмінь бурлеского сміху, започаткований «Енеїдою» Котляревського – так чи інакше в поле його впливу підпадають творчість Григорія Квітки-Основ’яненка з його «Конотопською відьмою», Степана Руданського зі «Співомовками» й навіть доволі пізнє письмо Михайла Старицького («За двома зайцями») та Івана Нечуя-Левицького («Кайдашева сім’я»).
З іншого боку, попри бурлеск, який не висміює цілеспрямовано, а просто в жарт переінакшує підряд всі події та сюжети, творячи розлоге комічне полотно, тоді ж народжується й справжня українська сатира, спрямована національно чи й політично. За приклад нам тут слугує «Салдацький патрет» Основ’яненка.
Найпотужнішим українським сатириком ХІХ сторіччя, а, можливо, й усієї української літератури, стає Тарас Шевченко зі своїми поемами «Кавказ», «Сон», «І мертвим, і живим…» та ін. В лекції з’ясуємо головні вектори його висміювання, засоби творення комічного та значення цієї частини творчості поета для дальшого розвитку української літератури.
Значний сатиричний імпульс містився в драматургії засновників «театру корифеїв» (друга пол. ХІХ ст.), зокрема в п’єсах Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн». До речі, Старицький також належав до цього кола і його «За двома зайцями» мала стати сатирою, проте бурлескні елементи в ній побороли первісний задум – говоримо і про це.
Нарешті, наприкінці сторіччя з’являється ще один помітний і важливий поет-сатирик – Володимир Самійленко. Багато його творів залишаються актуальними й досі.