В європейській філософії, напевно, годі відшукати химернішу постать, аніж Жан-Жак Руссо. Принаймні він легко конкурує з подібними відчайдухами. З юних літ нащадок незаможного женевського дзиґар-майстра спромігся перепробувати чимало занять. Був гувернером, діловодом, податківцем, переписувачем нот. При тому завжди намагався досліджувати себе, не приховуючи ані добрих, ані лихих подробиць — від дрібних до поважніших, як-от розіграші, крадіжки, зловживання ласощами, сексуальні походеньки тощо.
Про це ми знаємо з його «Сповіді». Рано втративши матір і не отримавши належної батьківської опіки, Жан-Жак компенсував нестачу пошуками ласки. В заможних жінках він бачив не тільки патронес і коханок, а й задушевних подруг, слідуючи своєму сердечному прояву. Проте не переставав закохуватися навіть після того, як зустрів швачку Терезу, з якою жив як із дружиною. Постійні злидні та жага письменства спонукали його залишити в притулку п’ятьох їхніх дітей. За це його не раз піддавали остракізму, вважаючи, що він не годен писати виховні романи. Ніколи не маючи за душею зайвої копійчини, а власного помешкання й поготів, замолоду Жан-Жак віддавався неквапним пішим споглядальним мандрівкам на самоті. А в зрілому віці перебивався притулком у покровителів, здебільшого в літніх хижках, де любив порпатися в землі й доглядати сад.
Читайте також: Філософія сновидіння
Унікальність Руссо від початку виявилася в тому, що, за винятком короткого перебування в католицькій семінарії, освіту він здобував переважно самостійно. І треба сказати, самоук із нього вийшов доволі успішний. Опановував усе, до чого лежала душа: французьку й латинську граматику, арифметику, хімію, бджільництво, шахи, астрономію, анатомію та багато чого іншого. Та його найбільшим уподобанням була музика. Жан-Жак не лише писав про неї до просвітницького проєкту Енциклопедії, а й дечого досяг на цій царині. Експериментував із релігією, переходячи з кальвінізму в католицизм і навпаки, дарма що без церковної догматики. В молоді роки хотів багатства і слави, а з віком відчув несумісність із будь-якою кар’єрою. Злам стався після отримання Діжонської премії. Зрештою, прийнятий у паризьких салонах і визнаний майже всіма, крім хіба Вольтера, Руссо усвідомлює свою інакшість. Він навіть релігію розумів як повернення до стану, де немає соціальних умовностей.
Після успішної постановки його опери король призначає йому пожиттєву пенсію, але прийняти її Руссо не зміг, попри наполегливі вмовляння Дідро.
Звідтоді високе товариство зауважило в ньому суміш іпохондрії, холеричного темпераменту й егоцентричного розладу. Врешті самотність підштовхнула Руссо до підозри, що всі перебувають у змові проти нього, а відтак і до розриву з багатьма друзями та знайомими. Вольтер першим обізвав його божевільним, але між ними віддавна пролягла обопільна ворожість. А Г’юм, якось прихистивши бідолаху, згодом змушений був визнати його нестерпним. Адже Жан-Жак тяжів до простого життя, почуваючись значно спокійніше серед селян і ремісників, перед якими не треба було нікого вдавати. Волів запросто заночувати з ними в заїжджому дворі, не хизуючись якими-будь перевагами. Мабуть, його свободолюбство і припало до душі деяким аристократам, які давали йому таке-сяке житло чи запрошували оселитися в своїх маєтках, а також навідували гордія, викликаючи в нього суміш презирства й обтяженості. Своєю чергою, він нелегко долає комплекси, потураючи марноті світських вимог. Звідси й розбіжності з філософами, далекими від його трибу життя, уподобань і звичок, які нагадували прагнення низів. Чи не через це Ніцше називає Руссо чваньковитим парвеню?
Читайте також: У полоні жаху
Дедалі більше перетворюючись на маргінала, що нерідко виражалося в манері вдягатись у просту свитину й шапку чи добряче випити вина, Руссо не терпів жодних повчань, а надто з уст того, хто виявляє до нього прихильність. Усе це не могло не скінчитися переслідуванням, особливо після голландського видання «Еміля» й «Суспільної угоди». Либонь, тоді найвищі інстанції — король, паризький архієпископ і парламент — наполягли на арешті Руссо й спаленні його викличних творів. Хоч ними він і не закликає до революцій, проте картає людство за зіпсутість і зраду колишній природній ідилії.
У всякому разі, захисники допомогли йому врятуватися втечею. Руссо пише до прусського короля Фридриха ІІ з проханням притулку, а до уряду швейцарських земель — бодай ув’язнити його, щоб він не мусив поневірятися в постійних переїздах. Утім, «сидіти» йому не довелося, а от жити під чужими іменами — доволі часто. Такою є плата за особисту незалежність.
Одначе, хочемо ми того чи ні, руссоїзм непомітно й далі впливає на сучасні реалії. Спрощення офіціозу на найвищому рівні, контркультура, повернення до екологічних форм життя, стирання протиставлення між високою та низькою культурами — ці та подібні явища ще й досі не осмислені нами сповна.