«Коли наші діти не знають про Чорнобиль, то ця пам’ять залишиться виключно при нас», – слова пілота гелікоптера Мі-6, одного із перших ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС Ігоря Письменного. Тижню пощастило мати з ліквідатором розмову, хоч і коротку, під час форуму напередодні річниці чорнобильської катастрофи. «Нас підняли по тривозі 26 квітня. На той час служив в Олександрії Кіровоградської області. Звісно, як кадровий військовий розумів, що є завдання і його потрібно виконувати. Скидали з гелікоптера на зруйнований реактор пісок, свинець, бор, доломіт, щоб зменшити викиди в атмосферу радіоактивних речовин». На момент аварії Ігорю Письменному було всього 25 років. Із заходів безпеки тоді пригадує марлеву пов’язку, яку змінювали раз у зміну. «Все було спонтанно, мабуть і не всі до кінця розуміли, яку загрозу несе радіація».
«Моя місія нагадувати людям про страшну ціну Чорнобиля та боротися з тезами про применшення шкоди від впливу радіації на організм людини», – підхоплює Ігор Говядовський, який займався енергобезпекою третього та четвертого енергоблоку. І дійсно, на жаль, нині події на ЧАЕС 1986-го часто міфологізують, а молодь знає про зону відчуження більше із фільмів та комп’ютерних ігор, аніж зі свідчень реальних людей, яким першими довелося боротися із наслідком аварії.
«Якщо ви запитаєте українців десь у вересні, що це за дата 26 квітня, то результати опитування будуть невтішними», – припускає дослідниця Катерина Шаванова. – Чорнобиль з нами надовго, нам потрібні ці знання про екосистеми».
Розуміючи час, у який живемо, ти ще сильніше усвідомлюєш, що Україні однозначно потрібно розвивати освіту, пов’язану з радіаційною безпекою. Мабуть, такий курс мав би викладатися дітям ще у школі. Це мала би бути серйозна розмова відповідно до віку дітей, а не історії про мутантів, двоголових істот чи сталкерів. Адже наш сусід – ядерна держава з атомними станціями. Україна також має власні атомні станції, одна з яких, до речі, нині окупована. Як бачимо, ми не убезпечені жодними правилами введення бойових дій. Росія максимально низько запускає ударні дрони чи ракети. Як приклад, нещодавній приліт шахіда в укриття, яке захищає четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. Мусимо розуміти, що знання про Чорнобиль та ядерну безпеку нам потрібні, щоб не боятися, а знати, як діяти у тих, чи інших випадках.
Поміж іншим, мусимо приділяти велику увагу меморіалізації та збереженню пам’яті про Чорнобиль. Як чітко підмітила дослідниця українського мистецтва, яка аналізує образ чорнобильської катастрофи та зони відчуження Оксана Семенік: «Після початку повномасштабного вторгнення українці зрозуміли, наскільки важливо мати свій голос та розповідати свою історію, бо, на жаль, завжди знайдуться люди, які захочуть розказати цю історію замість нас». Уже маємо подібні приклади: через те, що за часів СРСР тема та наш досвід Чорнобиля був табуйований, то меморіалізації не приділялося належної уваги. «Досі можна знайти інформацію, що жертвами аварії на ЧАЕС стали десятки загиблих. Але ж це офіційні радянські цифри і це тільки пожежники, які померли у московській лікарні».
Після аварії на ЧАЕС направду світ змінив стандарти ядерної безпеки та екологічного моніторингу. Тому наш досвід вивчення Чорнобиля допомагає не тільки Україні, а й усьому світу розвивати безпечну атомну енергетику. Нині ж мусимо зберегти пам’ять про аварію, усіх жертв, подвиг ліквідаторів.