У солдата багато страхів, і чи не найбільші з них: потрапити у полон або залишитися мертвим на полі бою, коли у побратимів не буде змоги забрати твоє тіло. «200-ий», що лишився десь там у чагарниках, на соняшниковому полі чи на щільно прострілюваній трасі, отримує статус зниклого безвісти. Для рідних не вмирає надія, для побратимів – це нестерпний біль від власної безпорадності: не змогли, не вберегли і навіть поховати по-людськи не вийшло… У полеглого бійця залишається ім’я, але немає могили. Як у тій старовинній козацькій пісні: «Ані труни, ані ями, ані отця, ані мами».
В радянські часи часто повторювали, що війна триває, доки не похований останній загиблий солдат. Говорили, а от пошуками мільйонів полеглих «в безимянном болоте» займалися здебільшого ентузіасти, та й то, коли це дозволили згори. Державна політика пам’яті полягала не в тому, щоб віддати шану кожному, хто поклав своє життя під час війни. Узагальнити, знеособити, увінчати велетенським пам’ятником і запалити вічний вогонь – такою була та традиція. Цілком можливо, що народжена вже при Путіні ініціатива «Бєссмертний полк» – це спроба персоніфікувати «дідів, які воювали».
Читайте також: Хто зміряє цю відстань
Напевне, квінтесенцією радянського культу перемоги стала могила Невідомого солдата на Красній площі у Москві. Держава розписалась у своїй неспроможності знайти і перепоховати своїх солдат, а натомість створила монумент безіменному. Заради справедливості зазначу, що могила незнаному воякові виникла у Вашингтоні на Арлінгтонсьокму цвинтарі після Першої світової. Американці вели війну за тисячі миль від дому і тоді не було жодної технічної змоги доправляти тіла загиблих на Батьківщину. Вже під час В’єтнамської війни тіла полеглих намагалися будь що доправити до Штатів. Цю практику повторив Радянський Союз під час свого вторгнення до Афганістану: «чорні тюльпани» везли до Союзу цинкові труни з загиблими. Ба більше, пам’ятник «воїнам-інтернаціоналістам» у Києві, біля Печерської лаври, є дуже подібним до меморіалу ветеранам В’єтнаму у Вашингтоні і, що найбільш важливо, на гранітних плитах викарбувані імена всіх українців, полеглих на тій війні.
Зрозуміло, що завжди будуть ті, кого не вдасться ідентифікувати, й вони так і залишаться «невідомими солдатами», але головною метою політики пам’яті має стати персоніфікація війни.
Війна тією чи іншою мірою зачепила кожного українця. Сьогодні ми не чуємо щодня імена загиблих, але це означає лише одне: ми маємо їх почути і побачити одразу після нашої перемоги. Будь-які розмови про абстрактний народ чи «ангелів у формі ЗСУ» можуть призвести до девальвації жертв та ролі кожного конкретного бійця, який поліг за Україну. У нашої перемоги мусить бути ім’я, прізвище і військове звання.
Їх будуть тисячі, але вони не повинні бути «ноунеймами». Ми маємо знати ім’я кожного загиблого від рук окупанта мирного мешканця. Це знадобиться і на суді в Гаазі і нам самим, щоб пам’ятати про ціну перемоги.
В радянській традиції було прийнято раз на рік згадувати про жіноцтво (на 8 березня) і ветеранів (9 травня). Казенна вдячність за рознарядкою – найгірший сценарій, який може статися. Я не вважаю доброю традицією запрошення до шкіл ветеранів. Пам’ятаю, як до нас у клас приходила жінка, у минулому фронтова медсестра. Вона не розповідала нам про те, чим пахне польовий шпиталь, про передсмертні зойки поранених, про те, як важко було, їй молодій дівчині, витягувати з-під обстрілу бійців.
Натомість говорила про значущість перемоги, що ми «не така» молодь, що її чоловік, командир танкового батальйону (!), ніколи не матюкався. Щиро, я не вірю в існування таких комбатів, бо маю уявлення про те, як керують солдатами в бойовій обстановці. Можливо, ця міфологія і жага повиховувати молоде покоління виникла у тієї фронтовички, бо вона не могла, а, можливо, й не хотіла говорити правду про війну. Правда страшна і шокуюча. І точно не для дитячих вух. Брехати, посміхатися, розповідати якусь небувальщину школярам означає так само девальвувати ціну перемоги. Якщо на такі зустрічі ходитимуть штабні «краснобаї», які війну бачили тільки на моніторі КСП, це теж буде блюзнірством. Я за те, щоб патріотичне виховання і військову підготовку у наших школах викладали хлопці і дівчата з бойовим досвідом. Ретельно відібрані, з педагогічною освітою. На їхньому прикладі справді можна буде виховати молодь, а от церемоніальні й ситуативні зустрічі жодного ефекту не дадуть.
Читайте також: Культ кольору піксель
Я б залишив традицію святкування річниць визволення міст від російських загарбників – це справді значущі дати у новітній історії. Не бачу проблеми, щоб у ці дні відбувалися святкові концерти, головне, щоб на них не чути було російської мови. Ну й має бути розуміння, що кожен такий концерт – це передовсім реквієм за тими, хто ціною життя заплатив за визволення міст. Тут не повинно бути «поющіх трусів» і стендаперів. Нехай підберуть інші дати для гастролей, це нескладно.
Із культом 9 травня ми мусимо попрощатись. Його загарбали і спаплюжили своїм побєдобєсієм наші вороги. 8 травня під гаслом «Ніколи знову» – хороший концепт, який ріднить нас з Європою. Так, ми розуміємо, що кількість наших жертв і наша роль у знищенні нацизму були куди більшими, ніж у Нідерландів чи Данії. Але це не повинно додавати нам пихи: ми пам’ятаємо про ту війну, не хочемо її повторення, а також розуміємо, що живих її учасників залишилося обмаль, а «ветерани Збройних Сил СРСР» з іконостасом ювілейних медалей не мають жодного стосунку до тих далеких подій.
Наші рефлексії з приводу Другої світової з часом стануть такими ж як із приводу Першої чи Визвольних змагань. Натомість нинішня війна визначить координати нашої пам’яті на кілька поколінь уперед. Можна й сьогодні помомотіти, що все не так, у мирних містах війна не відчувається, героїв не так шанують. На світовому чемпіонаті невдоволень українці, гадаю, мали б призові місця. Але замість плекання образ і призначення винних, можна робити прості речі: відвідати могилу загиблого побратима (родича, земляка), замовити панахиду чи взяти участь в голосуванні за перейменування в рідному місті вулиць на честь полеглих героїв. У воєнний час є маса «входів» для застосування надлишків енергії