Акт Злуки між УНР та ЗУНР, що був прийнятий 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві, незважаючи на свій символічний характер, мав значно більший вплив на українську історію новітнього часу, ніж цього вдалось досягнути у конкретних умовах національно-визвольної боротьби 1917-1921-го років.
Побиті горшки
Перманенті суперечності, які роз’їдали український табір у період Визвольних змагань, різне бачення стратегій і тактик боротьби за незалежність, трактування національних інтересів, визначення союзників і ворогів, різночитання політичних програм та ідеологій, ментальні відмінності – завадили тогочасній українській політичній та військові еліті реалізувати на практиці гучну декларацію про об’єднання українських земель у складі однієї держави.
Після поразки у Визвольних змаганнях і втрати власної державності, українські політичні табори різного спрямування не змогли принаймні досягнути цієї соборності та солідарності у відносинах між собою на еміграції. Перед обличчям держава, які окупували українські землі, наша еліта виявилась розколота на численні ворогуючі між собою угрупування, для яких питання особистих амбіцій та політичних програм важило значно більше проголошеної у 1919-му соборності. В еміграційний період ні у таборі УНР на чолі з Симоном Петлюрою (а після його трагічної загибелі – Андрієм Лівицьким), ані у середовищі еміграційного уряду ЗУНР під проводом диктатора Євгена Петрушевича, проголошена у період боротьби за незалежність Злука не стала справжньою спонукою до взаємного примирення та консолідації, коли позаду залишились усі прикрі помилки та непорозуміння. Надто велика прірва віддаляла дві сторони на той час, надто багато було побитих горшків і втрачених можливостей для об’єднання.
Відтак, політики обох таборів, перебуваючи на еміграції, намагались відхреститись від того горезвісного дня, коли вони вирішили спільно жити в одній державі. Тому традиція святкування дня соборності на еміграції у міжвоєнний період не склалась.
Втім, настрої еліти, яка поступово відійшла від реальних справ у підконтрольних іноземним державам українських землях, не поділяла більшість тогочасного українського суспільства, яка з різних приводів виявляла свої прагнення до об’єднання. І тут можемо згадати не тільки про щиру солідарність українців Галичини та Волині під час жахливої трагедії Голодомору в Радянській Україні у 1932-1933-му, а й події на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) у 1938-1939 роках.
Під прапором соборності
Проголошення у жовтні 1938-го української автономії у підконтрольному Чехословаччині регіоні активізувало все світове українство на національну солідаризацію й допомогу закарпатським українцям у їх прагненні до волі. Не тільки Галичина та Волинь, але й Північна Буковина, українська еміграція у Західній Європі та Північній Америці схвально відгукнулись на створення паростку української державності на Закарпатті. Окрім матеріальної та фінансової допомоги, українці із закордону надали у розпорядження автономного уряду Августина Волошина значні кадрові та організаційні ресурси. На Закарпаття через польсько-чехословацький кордон масово линула молодь із Галичини та Волині для вступу до військової організації Карпатської Січі, а українські емігранти зі всього світу приїжджали до столиці автономного краю для виказу солідарності і підтримки українському уряду в Хусті.
Саме у Карпатській Україні свято Соборності вперше за 20 років було урочисто відзначено на офіційному рівні. 22 січня 1939-го став справжнім символом національного єднання жителів краю зі своїми братами по інший бік Карпат. Політична еліта Карпатської України розглядала святкування в Хусті, приурочені до 20-ліття Акту Злуки, як додатковий засіб маніфестації загальноукраїнських прагнень мешканців краю на міжнародній арені. У той же час, це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді Народних Рад у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання північно-східних комітатів Угорщини, заселених русинами-українцями, до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П’ємонту».
Напередодні виборів до Сойму (парламенту), що мали відбутись 12 лютого 1939-го, – це був також додатковий інструмент для мобілізації електорату урядової партії Українське Національне Об’єднання, очолюваної прем’єр-міністром Августином Волошиним.
По суті, у Карпатській Україні було втілено в життя нову інтерпретацію змісту Акту Злуки та її значення в історії українського народу на противагу фаталістичній версії діячів табору УНР та ЗУНР, як день втрачених можливостей і нереалізованих мрій про соборність. Історичний день 22 січня 1919 року став справжнім дороговказом на майбутнє для офіційного Хусту.
Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.
Зі спогадів письменника та журналіста Василя Гренджи-Донського про святкування 20-ої річниці Акту Злуки в Хусті 22 січня 1939-го:
«Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля двісті людей.
(…) Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори — рекорд (…)
Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі».
Так само символічне значення 22 січня 1919-го не завадило українцям проголосити свої соборницькі ідеали в епоху розпаду Радянського Союзу, організувавши у 71-у річницю Акту Злуки між УНР та ЗУНР наймасштабніший у світовій історії «живий ланцюг» між Львовом і Києвом. Акція, в якій, за різними оцінками, брало участь від 450 тис. до 3 млн, стала додатковим кроком до здобуття Україною самостійності. Показово, що днем консолідації та єднання не стала дата завершення фактичного об’єднання українських земель у складі Радянської України після приєднання Закарпаття 29 червня 1945 року. Обрано було символічну, однак надзвичайно важливу з точки зору державотворення дату нехай і короткого єднання українців у 1919 році.