Чи доводилося вам переїжджати? Можливо, ви змінювали клас чи навчальний заклад? Новий стиль життя, смуток за рідним колективом, спроба побудувати стосунки з новими людьми, їхнє прийняття чи образи на вашу адресу — речі, які багато хто відчуває на власному досвіді. А тепер спробуйте уявити, як змінилося життя людей, які покинули домівки в Криму та на Донбасі через анексію півострова та збройну агресію Росії. Їхній переїзд не був добровільним і зваженим рішенням, часто він супроводжувався травматичним досвідом. Вони почувалися «новенькими» в місцях, куди переїхали, і зустрічалися не тільки з допомогою чи співчуттям, а й із замкненими колами бюрократії, нерозумінням, відштовхуванням і навіть осудом. Траплялися складнощі під час оренди житла, проблеми з працевлаштуванням, іноді — із порозумінням з новими сусідами. А якщо йдеться ще й про власний бізнес? Плани на майбутнє, рівень доходів, система заробітку — все летить шкереберть. Переїжджаючи до нового міста, як правило, такі люди починають усе з нуля.
У липні 2021 року в Україні облікували 1,47 млн. внутрішньо переміщених осіб, майже 400 тис. із них — люди працездатного віку. Крім психологічної та соціальної адаптації, найважливішими питаннями сьогодні для них залишаються пошук власного житла (згідно з дослідженням Міжнародної організації з міграції, в Україні його мають лише 12%) і працевлаштування. У березні 2021 року зайнятість ВПО становила 49%, причому 24% під час карантину були змушені піти в неоплачувані або частково оплачувані відпустки. У звіті МОМ «Міграція в Україні: факти і цифри-2021» зазначено, що в умовах пандемії вразливість ВПО посилилася, однак 55% респондентів вважають себе включеними в місцеву громаду, 34% — інтегрованими частково. 39% зауважили, що не мають наміру повертатися до місць попереднього проживання на нині непідконтрольних територіях навіть у разі закінчення конфлікту. Чому це важливо? Переселенці мають досвід самоорганізації та виживання в складних умовах, стані невпевненості та небезпеки, яким можуть поділитися в громадах, які їх приймають. До того ж вони змінюють простір міст, містечок та селищ, у яких починають жити, та обставини, до яких потрапляють. Вони мають потенціал для розвитку громад і часто окрилюють місцеве безкриле населення. Обираючи шлях розвивати власну справу в Україні, вони, по-перше, вважають її своєю, по-друге, сплачують податки до місцевого бюджету.
Тиждень записав історії трьох внутрішньо переміщених осіб, які сьогодні розвивають власний бізнес на мирних територіях.
«Маленький Крим у Львові»
Домашня пекарня та кав’ярня «Кримська перепічка» — досить відоме місце у Львові. Відкрили його сестри-переселенки Світлана Лопатіна та Оксана Новікова, які переїхали з півострова в березні 2014 року. «Сестра вирішила спробувати себе в бізнесі, я ж насправді не хотіла, бо мала бізнес у Криму — компанію, яка займалася постачанням кондитерської сировини, технологічною підтримкою. Ми працювали на півострові близько 13 років. На момент анексії вирішили закрити підприємство та виїхати, — розповідає співвласниця пекарні Оксана Новікова. — Оскільки правила гри в бізнесі не зовсім змінилися, я не планувала цим займатися. Була готова фінансово підтримати сестру. Вона закінчила курс для майбутніх підприємців, які фінансував фонд «Відродження», але не виграла грант: місцеві експерти сказали, що ця бізнес-модель не робоча, не цікава та що вона не «зайде». Тому гроші, які вдалося вивезти з Криму, ми інвестували в цей бізнес. Тоді я була в складній моральній ситуації, думала, чим займатися далі, тому ми стартували разом із сестрою».
Читайте також: Переселенці з Криму хочуть відновити друк єдиної україномовної газети півострова
Співрозмовниця наголошує, що будували не просто бізнес-модель, а особистий простір, тож важливим було все — від того, де знаходиться кожна розетка, до команди, яка відповідає цінностям закладу. «Це стало приваблювати, люди почали відвідувати заклад досить регулярно. Пекарня в спальному районі — наше принципове рішення. Ми не планували відкриватися в центрі, розраховувати на туристів, хотіли працювати для тих людей, які живуть поруч: деякі за цей час стали нашими добрими друзями. Так ми дійсно створили свій маленький Крим у Львові, — наголошує Оксана. — Оскільки заклад популяризувався, приносив певні кошти, ми могли трошки розширятися, витримувати різні виклики, зокрема й локдауни. Це був непростий час для нас, але ми залишилися».
За словами співвласниці «Кримської перепічки», у перший рік існування закладу вона ніби жила в пекарні. Спершу не могли дозволити багато. «Прибирали самі, бо ще немає обігових коштів, не знаєш, на що розраховувати, які можеш платити зарплати, якого рівня фахівців можеш собі дозволити. Спочатку навіть самі ліпили пиріжки, закручували булочки, формували тісто». Нині більшість команди — кримчани, люди, які починали працювати тут від заснування закладу. Не всім підходить наш формат. Щоб у нас працювати, треба мати ціннісний орієнтир: повага до людей, до роботи, до якості, адекватні відносини в колективі. У нас відкрита кухня, чистота, охайність, коректність є основою. Зараз маємо більш відомий бренд, люди з іншими ціннісними орієнтирами навіть не намагаються до нас приходити. Плинність кадрів барменів трішки вища, ніж на виробництві, але в нас достатньо сталий колектив», — розповідає Оксана Новікова.
Заклад став на вустах не лише львів’ян, а й мешканців інших регіонів після розголосу щодо перипетій із компанією «Інтергал-Буд». Тоді кілька підприємців, що працювали в місцевому торговому центрі, отримали листи з вимогою розірвання договору оренди та необхідністю виїхати в 30-денний термін. «Цей конфлікт допоміг зрозуміти, що ми дійсно потрібні людям, що наш простір цінний для них. Тому ми вирішили залишитися й розвивати простори в межах своїх фінансових можливостей, — підкреслює пані Оксана. — Хто планує займатися таким бізнесом заради грошей, я йому точно не раджу це робити, бо складнощів набагато більше, ніж грошей. Думаю, можуть з’явитися й наступні заклади, але це не буде франшиза. Нині відкриваємо пекарню на вулиці Зеленій, там буде більша потужність виробництва. Зараз робимо логістику, бо виготовляти весь асортимент у кожній із пекарень нереально, плануємо «обмінюватися» продукцією. Хочемо, щоб до нас приходили гості, які цінують і якість, і нашу роботу, поважають себе, не їдять абищо, аби лише було дешевше, а розуміють, що таке якість і гарний смак. Ці гості й створюють атмосферу. Люди, які до нас приходять, знайомляться між собою, спілкуються — це вже реальний громадський простір. Так, це не бібліотека, але в нас теж є можливість почитати книжки, обмінятися думками, поговорити. Плануємо після закінчення карантинних обмежень повернути в офлайн нашу англійську — група сформувалася майже шість років тому, зараз вона працює в онлайні».
Оксана Новікова говорить, що нині відчуває себе частиною місцевої громади, має коло спілкування людей, цінності яких збігаються.
Друкарня з Криму
Сергій Боженко перевіз із окупованого півострова онлайн-друкарню. Приватна типографія працювала в Сімферополі з 2001 року та була однією з найбільших у Криму. У 2010 запустили новий проєкт — онлайн-друкарню Vizitka.com, так званий друк через інтернет, коли людина може створити власний макет у браузері.
«У 2012 році ми зіткнулися із серйозним наїздом: друкували газету, яку випускала політична сила Юлії Тимошенко в Криму. Наше підприємство буквально закатали під асфальт. Ми відбивалися до кінця, аж до 2014 року: арештували обладнання, заарештували керівництво, були суди, кримінальні справи. Мій партнер від цих переслідувань помер: йому було 49, не витримало серце. А у 2013-му я, звісно, підтримав Євромайдан. Усе це нагромадилося в одну велику проблему, плюс сталася анексія Криму, — розповідає Сергій. — Тому для мене навіть не стояло питання «що робити?». Ми з дружиною домовилися: якщо тут буде Росія, не будемо тут жити. Я доволі довго свого часу жив у Росії (виріс на Крайній Півночі, працював на телебаченні в Москві, досить часто бував у друкарнях у колег із питань поліграфії, служив на Далекому Сході), тобто дуже добре знаю це життя. Вирішили переїжджати, хоча обоє кримчани в четвертому-п’ятому поколіннях».
Читайте також: Кількість внутрішньопереміщених осіб в Україні майже сягнула 500 тисяч
Сергій розповідає, що перевезти повністю типографію не було можливості. Найбільші машини продали, лишивши проєкт з інтернет-друкарнею та менш габаритними цифровими машинами, які вдалося вивезти. «Поки як такого кордону не було, все видавалося досить райдужно. Останній друкарський верстат — різак — вивозила моя дружина, коли виїжджала з собакою, котом, квітами та іншими речами. Вона поставила його у велику машину та закрила особистими речами, бо вже почалися складнощі з вивезенням техніки.
Коли останню друкарську машину вивозили на мікроавтобусі, водій простояв на російському кордоні три дні, у нього забрали майже всі гроші. А коли приїхав до українського кордону, з нього почали щось вимагати знов. Офіційно техніка була куплена в Україні, заплачені митні платежі, але наші митники починають вимагати ще якісь документи. Цей водій казав: «Вибачте, але я просто викину машину, бо вже не можу тут стояти». Я мав у фейсбуку контакт керівника митниці, описав йому ситуацію. За пів години машина пройшла», — розповідає Сергій.
Загалом, за його словами, труднощів із переїздом не було. «Ми зустріли тут багато людей, які допомагали, колеги, друзі в чомусь підтримували. Чув історії, що донецьким хлопцям не здавали квартири. У нас такого не було, навпаки, всі запитували, як Крим, — додає він. — Частина хлопців і дівчат із сімферопольської друкарні також переїхала, деякі з нами досі. Кримські татари, приміром, повернулися, сказали, що мають жити в Криму. Обросли ще київськими колегами — команда невелика, частина людей у нас працює віддалено, адже це інтернет-проєкт».
Сергій Боженко розповідає, що певний час проєкт не розвивали: розв’язували особисті та фінансові питання, облаштовувалися на новому місці. Активніше зростати він почав цьогоріч. Платформа, на якій працювала онлайн-типографія, була побудована на платформі російських програмістів, згодом вирішили розробити власну, конструювали її протягом п’яти років.
«Поступово з поліграфістів ми почали переходити до айтішників. Цього року стартували з цією платформою. Користувачі (а їх близько 120 тисяч) спершу трохи насторожилися, бо це незвично. Але зараз ми отримуємо в основному позитивні відгуки, що з’явилося багато можливостей. Люди роблять там фотокниги, бо зручно, і це вже наша платформа. Вона дозволяє не тільки зробити стандартні речі на кшталт календарів, візиток, листівок, а й упакування, паперові стаканчики, сувенірну продукцію. Є 3D-перегляд. Ми не дивилися на гроші, бо це не стартап, якому необхідно вистрілити. Робили довго, але добре. Платформу дивилися європейські експерти — оцінили високо. Ми вирішили, що будемо не тільки використовувати її для себе, а й пропонувати у світі. Мали представляти платформу на виставці в Німеччині, але її скасували. Думаю, з наступного року виходитимемо на інші материки: Євразію, Північну Америку, Південну Америку, де потрібна поліграфія», — пояснює власник проєкту.
Перші клієнти — свої
Донеччанка Вікторія Кругленко переїхала до Борисполя. На Київщині вона розвиває фірму з надання послуг охорони, проте діяльність її бізнесу виходить за межі цього регіону.
«Нас не брали на роботу, переїхати з Донецька було так, ніби маєш вовчий квиток. Хоча ми маємо український паспорт, іноді почувалися вигнанцями, зіштовхнулися зі стіною нерозуміння — від нас ніби відсахувалися. Звісно, зустрічалися люди, які співпереживали, багато допомоги отримували від таких організацій як «Донбас SOS», — розповідає Вікторія. — У Донецьку я займалася рекламою, мала медіахолдинг. У чоловіка була охоронна фірма, що спеціалізувалася на сигналізації, відеоспостереженні. Якщо моя фірма вже перебувала в процесі закриття, то в чоловіка розвивалася. Зайшли інші господарі: те, що вчора було ваше, зараз стало наше. У нас залишилася одна машина».
Читайте також: Кількість кримчан, які хочуть виїхати з півострова, постійно збільшується – «Крим-SOS»
За словами співрозмовниці, відкрити фірму в столиці було складно, у цьому допоміг товариш. Ще одним викликом став пошук клієнтів. «Тут у людей інший менталітет, ніж у Донецьку. Спершу ми жили в Білій Церкві, переїхали до Борисполя, бо сюди почали з’їжджатися наші знайомі з Донецька. Вони здавали нам об’єкти, адже ми вже мали репутацію, нас знали. Коли почали ґрунтовно розвивати фірму, то на роботу також брали донеччан та людей з інших окупованих і прифронтових міст, бо коли сам пережив безвихідь, хотілося допомогти людям», — наголошує пані Вікторія.
Згодом Вікторія познайомилася з місцевою громадською організацією та виграла грант: «Ми отримали пульт. Це звичайний комп’ютер. Є програми, які дозволяють під’єднувати об’єкти на охорону. Наприклад, ви ставите квартиру під нагляд. За пультом перебуває людина, яка спостерігає, і в разі проникнення в помешкання одразу спрацьовує тривога, виїжджає група реагування, обстежує об’єкт. Ми зараз працюємо по всій Україні. Серйозні охоплення маємо в Києві та області, Дніпрі, Маріуполі, під’єднували об’єкти в Краматорську, Костянтинівці. Розширюємося малими кроками», — додає співрозмовниця. Вікторія наголошує, що розуміє: її життя нині триває на Київщині, хоча сумує за домівкою, каже, що освоїлася тут відсотків на 70%.
«Питання житла залишилося відкритим: винаймаємо квартиру. Зараз не маємо тих оборотів, яких хотілося б, щоб бути в доході. Рух бізнесу — це клієнти, все залежить від людей. Щоб був хороший робочий процес, треба дати умови для роботи. Я вболіваю, щоб колектив був об’єднаний. Зараз у нашому штаті 16 працівників. Ми намагалися створити такий бізнес, щоб вони приходили на роботу, як на свято», — наголошує Вікторія Кругленко.