– А де інші мої роботи? – сердито звертається до кураторів, що от-от розпочнуть розмову з пресою, літня жінка у яскраві хустці та кофті кольору персика. – Там тільки одна висить, я вже побачила, а де ще три? Де вони, бо я зараз заберу назад!
Цій жінці 86 років, але виглядає вона молодшою. Ті, хто знають, що в натовп журналістів щойно протиснулася художниця та майстриня Ганна Готвянська, лагідно посміхаються, інші – здивовано очікують на реакцію кураторів, бо – ніде правди діти – пані Ганна геть не схожа на «художницю», хай і наївну.
Готвянську заспокоюють – її із повагою представляють усім присутнім та запевняють, що роботи, котрі не увійшли до експозиції, зберігаються в окремому приміщенні, навіть із сигналізацією. Пані Ганна, в якої вже збилася набік хустка від хвилювання та наміру відстоювати свої права, добрішає та посміхається: «Ну, дивіться…»
Пізніше, вже безвідносно до яскравого старту виставкового проекту, один з кураторів «Чистого мистецтва» Петро Гончар, директор Музею Івана Гончара, зауважить: «наївісти – генії, кожен з них переконаний у своїй геніальності та у своїй правоті». «Пані Ганно, це про вас, скажіть?» – посміхнулася художниці кураторка Лідія Лихач. Але пані Ганна не чула запитання, бо сиділа на стільці й просто відпочивала.
Ганна Готвянська. «Вибілювання полотна»
Організатори вважають «Чисте мистецтво» логічним продовженням серії з трьох виставок – проектів «Вікна» та «Катерина Білокур. Хочу бути художником», що пройшли тут у 2015 році, а також експозиції «Марія Примаченко. Неосяжне» 2016-го року. «Вікна» були міжмузейним проектом, ключовим елементом якого стали великі роздруковані фотографії вікон з колекції, що свого часу зібрав у подорожах Україною Петро Гончар; стіни навколо цих зображень було оформлено текстівками з народного пісень та дум. В межах другої виставки Мистецький Арсенал зібрав із різних музеїв України та представив глядачеві майже весь творчий доробок представниці наївізму Катерини Білокур (близько 100 робіт). Третій проект – ретроспективна виставка найвідомішої представниці українського наївного мистецтва Марії Примаченко – налічував близько 300 робіт художниці.
Куратори Лідія Лихач та Петро Гончар презентують виставку «Чисте мистецтво»
І от тепер – «Чисте мистецтво». Кількість об’єктів, здається, ніхто точно не підраховував, але під них зайнято 9 залів Мистецького Арсеналу, і лише доробок Примаченко представлено 22-ма роботами. Цьогорічна виставка – це, безперечно, спроба знайомства та заохочення до розмови, обговорення, дискусії.
Читайте також: Культурне пробудження: містифікація у Венеції, перфоманси в Афінах та трохи Криму
Глядачеві готові показати «усе найкраще» – тут зібрали найяскравіші та чи не найбільш зворушливі приклади дуже різних творчих практик: власне, наївне мистецтво та примітивізм, тиражну продукцію кустарів, твори індивідуальних ремісників, відомих та маловідомих авторів (з відомих імен – вже згадані тут Марія Примаченко та Катерина Білокур, а також Олександр Ройтбурд, Арсен Савадов, Олександр на Євген Лещенки).
Картина невідомого автора
Як відомо, наївне мистецтво не дорівнює примітивізму, а примітивізм формально, за визначенням, ширший за наїв. Примітивізм виник визначально як тенденція серед професійних митців та противага академізму (завдяки спрощеним пласким формам, чистим кольорам, відсутності повітряної перспективи тощо).
Читайте також: Нав’язане мистецтво: на місці поваленого Лєніна готують тимчасову інсталяцію
Тобто, примітивізм – це мистецтво професіоналів. Наївізмом у свою чергу називають художню стилістику, властиву примітивізму, але втілену вже у самодіяльному мистецтві та роботах художників-самоучок. Цьогорічна виставка у свою чергу наголошує на розмитті меж між професійним і непрофесійним мистецтвом – на думку організаторів, реальність цього розмежування сьогодні зникає, а відсутність фахової освіти перестає впливати будь що, в тому числі, на долю наївних творів, котрі все частіше експонуються на серйозних виставках.
Художник-примітивіст Євген Лещенко. «Збори»
Одна з важливих тем, котрих торкається «Чисте мистецтво», – співвідношення копії та оригіналу (йдеться про копіювання наївістами поштівок з відомими творами, обробку ретро-фотографій – як у випадку з роботами сучасного харківського художника Владислава Краснощока, репродукування повторюваних сюжетів тощо).
Читайте також: Арт-зсув: сучасне мистецтво домінує та виграє
Не випадково картиною-візитівкою експозиції вважається робота канадійки українського походження Наталки Гузар «Україна і я». Базову «картинку» для цієї роботи Гузар придбала на блошиному ринку, а опісля просто «домалювала», додавши до сюжету, себе.
Наталка Гузар. «Україна і я».
На глядача чекають кілька залів із роботами селебрітіз наїву. Тут можна побачити два десятки робіт Марії Примаченко, відтінених масштабною роботою художника Арсена Савадова, що присвячена художниці.
Зала з роботами Марії Примаченко (зліва) та «Омажем Марії Примаченко» авторства Арсена Савадова
Картини Георгія Малявіна з колекції ще одного селебріті, відомого художника Олександра Ройтбурда, піднімають важливе питання: драма наївного мистецтва, за висловом пана Гончара, полягає в тому, що «як не показуємо його, то не знаємо». Так, наприклад, якби не увага Ройтбурда, робіт Малявіна, відомого в Одесі як «Жора-кочєгар», ніхто б не знав. Власне, з цієї драми витікає й можливість її розв’язати: друге життя наїву полягає в його викритті, демонстрації, оцінці та обговоренні професійним середовищем.
Читайте також: Копірайт на біль: у США триває дискусія щодо візуалізації «чорної смерті»
Деякі роботи Олександра Ройтбурда виконані під впливом його захопленням наївом та творчістю Георгія Малявіна. На фото – робота Ройтбурда «Григорій Варсава Сковорода з екзотичними птахами в саду божественних пісень»
Ще одна масштабна тема експозиції – особливість портрету в стилістиці наїв. Художні враження від спеціальної зали з роботами Панаса Ярмоленка та його доньки Якилини майже буквально збивають з ніг: ця зала безумовно є серцем експозиції, її композиційним ядром.
Роботи Панаса та Якилини Ярмоленків.
Куратори, здається, теж гостро відчувають динаміку моменту. «Якби музей Гончара свого часу не знайшов Ярмоленка, – розказує Лідія Лихач, – ми нічого б не знали про ці роботи. Хата Ярмоленків була продана іншим людям, але нові господарі дозволили митцям увійти – тоді саме на горищі в цих чужих людей були знайдені сувої з портретами».
Панас Ярмоленко. «Портрет Олі»
Схожа історія – із віднайденням творів сільського вчителя Якова Ющенка, який написав близько 100 картин і якого відкрив для професійної спільноти український митець Леонід Тоцький. Яків Ющенко чекав на свою персональну виставку усе життя – і помер вночі одразу після її відкриття.
Яків Ющенко. «А роки летять як птиці…»
Петро Гончар першим звертає увагу на характер емоцій, що виникають від споглядання портретів: «Академічне письмо позбавлене відчуття вічності, – каже він. – Інша справа з наївом». І дійсно, тепер уже зрозуміло, що йдеться про вічність: саме з нею стикаєшся, коли дивишся на обличчя з портретів, пласких та водночас повнокровних і насичених життям. Так само насичені життям старі фотокартки із бабусиної скрині, особливо коли знаєш, що про долю зображених на них людей вже ніхто тобі не розкаже. Про вічність – ідеалізовані провінційні краєвиди, які без сумніву відсилають до такого собі Небесного Єрусалиму, ідеального селища, формуючи приклад «ікони» українського села, яке завжди перебуває у часово-просторовому вимірі «рай».
Ідеалізовані краєвиди селищ, які відсилають до ідеї ікони справжнього українського села
Про вічність і розписи малярки-самоучки Поліни Райко, яка створила рай в окремо узятій самотній хаті (ця хата у Цюрупинску (нині Олешках) – відносно нова знахідка, вона зараз є абсолютно унікальним артефактом і охороняється законом). Художниця взялася за пензлі на 69-році життя – почала розписувати стіни власної хати, коли з різницею у кілька років померла її донька, потім чоловік, а по тому потрапив у виправну колонію син. Райко казала: «Я щаслива тільки тоді, коли малюю».
Фотоінсталяція робіт Поліни Райко.
Завершується експозиція двома тематичними блоками: «Архетипи» розказують про повторювані сюжети та образи наїву, а блок «Межа» досліджує можливість проведення лінії між наївом та кітчем, наївом та народним мистецтвом, наївом та авангардизмом.
Як можна впевнитись, наївне мистецтво – різне. Але воно завжди позбавлене агресії. «Це про любов і душу», – каже Петро Гончар. «Воно все солодке», – додає пані Лихач. Організатори не прагнуть доводити право наїву вважатися мистецтвом. Ба більше: на їхню думку те, що вчора було наївом, завтра обов’язково стане шедевром саме завдяки прихованій в ньому внутрішній драмі: те, що ми вилучаємо з процесу (читай – те, чого не хоче бачити домінуюча культура, те, що приховане на горищах) – згодом неодмінно увійде до публічного наративу та приверне до себе увагу. «Мертве оживає, коли ми вступаємо з ним в діалог», вважають куратори. Що ж експозиція «Чисте мистецтво» промовила у цьому діалозі потужну репліку.
Організаційні деталі: експозиція у Мистецькому Арсеналі триватиме до 9 травня. Паралельно організатори проводитимуть майстер-класи та екскурсії, безумовно варті уваги: серед них, скажімо, дискусійний майданчик, присвячений наївному мистецтву (22 квітня о 14:00), та авторські прогулянки виставкою від кураторів, художників та причетних до створення експозиції: 15 квітня, 23 квітня та 30 квітня о 14:00.