Ну що ж, «Межигір’я» як збудник цікавості до подорожування батьківщиною – непоганий початок. Після цього за інерцією, якщо ви мешканець столиці, можна здійснити набіг на Переяслав-Хмельницький, Чернігів (дорогою неодмінно зазирнути до Козельця), Білої Церкви, Канева… – перераховую тільки ті точки на мапі, куди можна з’їздити туди й назад упродовж одного дня без виснаження, навіть із дітьми.
Подорожувати – це не лише весело й відносно дешево. Припустімо, для когось принципово важливо знати, що Коростень на Житомирщині впродовж одного дня був столицею України й тут було затверджено наш герб, а ще тут є пам’ятник Семену Козаку – останній твір зацькованого російського генія архітектури Константіна Мєльнікова. Неподалік в Овручі – давньоруський храм, який будував Петро Милоніг, а реставрував Алєксєй Щусєв. А комусь достатньо милуватися неповторними поліськими краєвидами й не захаращувати свою пам’ять зайвою інформацією. Знайомство з рідним краєм, причому бажано не вимушене, під час відряджень, а добровільне й свідоме, без жодної іншої мети й підтексту, – необхідна частина процесу ідентифікації. Справді, тільки так ти до кінця можеш відчути свою належність до країни, її фізичного простору, як кажуть, «через ноги».
Не знаю, чи вкладають якийсь додатковий сенс у свій звичний спосіб дозвілля французи, японці чи американці, але відомо, що в цих країнах показники внутрішнього туризму в кілька разів перевищують іноземний. У це важко повірити: натовп своїх, рідних туристів біля Реймського собору в кілька разів численніший за групи чужинців. Те саме біля храму в Кіото. Що ж до пасажиропотоку в Єллоустоуні, то він складається практично із самих американців. Навряд чи це якісь просунуті стратегії патріотичного виховання, просто люди звикли так жити, хоча я переконаний, що є кореляція між знанням своєї країни – фізичним, не з телевізора – й готовністю її захищати в разі загрози.
У нас ситуація протилежна: станом на позаминулий рік 36% українців ніколи не були за межами свого регіону, а в Донецькій та Луганській областях – понад 70%. Знову ж таки боюся поверхових висновків, наскільки ці цифри пов’язані з поведінкою під час іноземної агресії, але на рівні звичайного здорового глузду важко сперечатися: якщо ти не маєш власних вражень і досвіду спілкування в межах країни загалом, то й усвідомлюєш себе передусім працівником заводу чи шахти, а не громадянином держави.
Читайте також: Прощавай, залежносте
Якби горлівських школярів свого часу возили на канікулах на екскурсії хоча б на Поділля, а єнакіївським металургам давали путівки на Прикарпаття, як це робилося за «старих добрих» радянських часів, може, вони не повелися б так легковажно на підбурювання проти кровожерливих бандерівців. А вони таки повелися, хай там що кажуть про масову чи не масову підтримку прокремлівських маріонеток. Погодьмося, комуністичні політтехнологи трохи зналися на керуванні масами й уміли прищеплювати свої догми в доступний спосіб, і не так дорого це коштувало порівняно з нинішніми людськими та матеріальними втратами від війни.
Проте є річ значно важливіша за споглядання відносно незнайомих пейзажів – це спілкування мешканців різних регіонів «по горизонталі», оминаючи центр. Одним із принципових позитивних досвідів обох Майданів була взаємодія представників усіх областей, усіх етнічних груп, які тільки є в Україні. Саме такий прояв на побутовому рівні має те, що згодом у різних деклараціях називатиметься народженням політичної нації. У сенсі побудови суспільства саме цього критично бракує сьогодні українцям, причому однаковою мірою як із Заходу, так і зі Сходу та Півдня. Якщо не рахувати армії, яка завжди була «міксером», нині такі контакти знову-таки здійснюються навколо окремих завдань із забезпечення потреб фронту. За браком загальнонаціональних громадських рухів, справжніх незалежних профспілок, не кажучи про повноцінні політичні партії, Україні доведеться виробити власні ноу-хау, як нам налагодити зв’язки між співвітчизниками. Я хочу чути, що вони думають, не з телевізора. Я хочу знати, чого вони бажають, не зі звітів соціологів. А як? Залишається наразі один спосіб: поїхали!