Знайдені в пісках

Сонце одне на всіх на всі віки. Але сучасна наука готова посперечатися навіть із цією аксіомою світоуст­рою. «Другим Сонцем» назвали німецькі енергетики параболічні дзеркала гігантських сонячних електростанцій майбутнього. Мов­­ляв, своїм сяйвом вони не поступатимуться самому небесному світилу. За цими зухвалими порівняннями стоять уже конкретні дії та проекти з розвитку сонячної енергетики у Північній Африці.

 

Влітку 2009 року 12 європейських компаній підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо реалізації проекту Desertec Industrial Initiative (DII). У цій назві поєднані два англійські слова: пустеля (desert) і техніка (technic). Меморандум містить домовленість про будівництво перших великих геліостанцій у Сахарі. Вироблену на них електроенергію підводним кабелем постачатимуть через Середзем­­не море до Європи. Вартість мегапроекту оцінюють у €400 млрд. Навіть його пілотні ініціативи коштуватимуть щонайменше €23 млн. Для порівняння: вартість трубопроводу Nabucco становить €8 млрд (див. Тиждень, №30/2009). Планують, що загальна потужність сонячних енергооб’єктів у Сахарі сягатиме 50 тис. МВт. Для порівняння: загальна потужність світової атомної енергетики – 365 тис. МВт.

 

Desertec уже порівнюють за значенням для науково-техно­логічного поступу людства з висадкою людини на Місяць. А ось критично налаштовані експерти – ще й із будівництвом Багдадської залізниці (Берлін – Кувейт), що тривало з 1903 по 1940 рік і не виправдало вкладених коштів. Мовляв, плани з будівництва геліостанцій в пустелі не є такими вже й сонячними, а реалізувати їх оперативно не вдасться через безліч труднощів. Але фундатори Desertec – політики, промисловці, великі бізнесмени, які переважно є членами Римського клубу, – налаштовані оптимістично та обіцяють вже за три роки оприлюднити детальні інвестиційні плани.

 

Поміж акціонерів Desertec такі відомі бізнес-гравці енергетичної галузі, як шведсько-швейцарська компанія ABB, концерн Siemens (який, зокрема, спеціалізується на виробництві турбін для сонячних електростанцій), дві найбільші німецькі енергокомпанії E.ON та RWE тощо. Стратегічним питанням фінансування мегапроекту опікуватиметься Deutsche Bank, а всі ризики візьме на себе одна з найбільших у світі страхових компаній Münchener Rück. Проектування об’єктів здійснюватиме також дуже відома в царині сонячної електроенергетики німецька компанія Solar Millenium. Щоправда, на репутацію цієї компанії впала тінь після того, як німецька преса оприлюднила дані про причетність її засновника Ганнеса Куна до компанії Düs­­seldorfer DM Beteiligungen, що проводила оборуд­­­ки на сірому ринку капіталів, тобто ринку напівлегальних фінансових опе­­рацій.  

 

 

З погляду технології цей проект, попри його мегамасштаби, є цілком реалістичним і досяжним. Ще в 1970-х у Європі активно розвивалися дослідження в цій галузі. Стимулом для них були дві нафтові кризи поспіль (у 1973 і 1979 роках). Тоді ж відомий німецький авіаконструктор і засновник Інституту екологічної техніки Людвіг Бьольков, спираючись на наукові розрахунки, зіронізував: «Щоб забезпечити Європу електроенергією, потрібно вкри­­­­ти сонячними енергоустановками дві третини території Лівії». Однак відтоді технології постійно вдосконалювалися, а попит на електро­енергію зростав. Сьогодні йдеть­­ся про те, що мережа сонячних електростанцій на території Єгипту, Алжиру, Марокко та Лівії до 2050 року може забезпечити щонайменше 10% електроенергії, потрібної Європі. 

 

Технологію виробництва сонячної електроенергії вже апро­­бовано в Іспанії чи Німеччині. Параболічні дзеркала геліостанції відбивають сфокусоване сонячне світло на чорні металічні труби з маслом. Нагрівшись, воно надходить до теплообмінника і віддає свою енергію паровій турбіні, яка і виробляє електроенергію. Для транспортування електроенергії до Європи морським дном планують використати спеціальний кабель, що охолоджується рідкою вуглекислотою і практично не передбачає втрат електроенергії.

 

 

 

Більшою проблемою в реалізації проекту є не технології, а політика. На сьогодні з усіх країн Північної Африки лише Єгипет дав однозначну згоду на участь у Desertec. З Алжиром і Лівією, успішними експортерами газу й нафти, треба ще домовлятися. Переваги проекту очевидні. Геліостанції в Сахарі продукуватимуть енергію не лише для Європи, а й для країн-виробників, тобто за рахунок сонячної енергетики держави Північної Африки зможуть також частково задовольнити свої потреби в електроенергії. Desertec принесе інвестиції, створить технологічні оази в пустелі. А це нові робочі місця, нові поселення, нові можливості.

 

Водночас європейці визнають небезпеку появи нового «сонячного колоніалізму». Тому їм важливо переконати африканських партнерів у взаємовигідності енергетики в пустелі. Є й інша небезпека: Європа, позбувшись нафтогазової залежності від північноафриканських країн, може потрапити в іншу – сонячну. Натомість залежність Західної та Центральної Європи від російських вуглеводнів, а отже, і їх транзиту територією України, зменшиться. Наша країна може частково випасти з великої європейської енергетичної гри не лише через будівництво нових трубопроводів на кшталт Nabucco чи Північного потоку, а й унаслідок сходження в Сахарі «Другого Сонця», що світитиме заможним європейським країнам.

 

 

Деякі європейські експерти вказують на те, що Європі значно дешевше й корисніше розвивати сонячну електроенергетику на власній території. Антон Мілнер, голова німецької Q-Cells, яка є найбільшим у світі виробником елементів сонячних батарей, заявив, що, за прогнозами його компанії, до 2020 року близько 12% електроенергії в Європі ви­роб­ля­тиметься на сонячних електростанціях і за допомогою сонячних батарей. Навіщо ж змагатися за постачання дорогого сахарського стру­­му? У 2006-му лише у Великій Британії понад 78 тис. будинків послуговувалися сонячними батареями. Але, за даними тієї самої Q-Cells, на сьогодні в Європі за допомогою Сонця виробляється лише 0,3% електроенергії.

 

Однією з основних проблем сонячної електроенергетики є її низька рентабельність. Сонячний струм коштує більше, ніж той, що виробляється на теплових і атомних електростанціях (15–23 євроценти за 1 кВт.год). Очікують, що його вартість поступово знижуватиметься й зрів­­­няється з цінами на електроенергію іншого походження. Тому вже сьогодні на межі двох континентів замислюються проекти, що можуть суттєво змінити і енергетичний, і політичний ландшафт Європи. Україна, на­­го­­лошують експерти, перебуває поза цими змінами. А тим часом Західна та Центральна Європа знаходить нові шляхи гарантування своєї енергетичної безпеки.