У чому полягає історичне значення Гетьманату Павла Скоропадського? Своїми думками з Тижнем поділилися Тетяна Осташко, Віталій Гайдукевич, Ярослав Тинченко, Юрій Терещенко, Юрій Макаров, Тетяна Ралдугіна, Віталій Михайловський, Роман Лехнюк, Дмитро Крапивенко, Сергій Громенко та Ольга Петренко-Цеунова.
Тетяна Осташко, історикиня
Гетьманат Павла Скоропадського постав за надзвичайно несприятливих для України обставин. Підписавши Берестейську угоду й запросивши німецькі та австро-угорські війська для захисту УНР лідери Центральної Ради не усвідомлювали, що республіка має виконати свої зобов’язання перед союзниками. Навпаки, провідники українських соціалістичних партій готувалися до масового селянського повстання, розраховуючи змусити так німців вивести свої війська з України. Беручи на себе відповідальність і владу, Павло Скоропадський добивався з боку німців якнайбільш послідовного нейтралітету й ставив свої умови, які відповідали інтересам Української Держави. У своїх споминах гетьман писав:
«…Памятайте, що коли-б не було мого виступу, Німці, кілька тижнів пізніше, завели-б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було-б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з Українством воно, розуміється, не мало-б. Тим самим не було-б української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства. А це значить, що ідея української державности в очах чужих і своїх здавалась би й досі нездійсненою утопією. Від часів Гетьманства 1918 р. державність українська стала фактом, з яким світ вже рахувався і буде рахуватись».
Добре обізнаний із практикою державного управління гетьман Павло Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна й регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджені дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю держав, відбудоване господарство, транспорт, зміцнені фінанси, взяті на державне фінансування заклади освіти, науки та культури. Низка створених урядом Української Держави наукових та культурних інституцій працює і нині.
Важливо, що гетьман позиціював себе безкомпромісним супротивником більшовизму. У цьому була одна з найбільш суттєвих його відмінностей від лідерів українських соціалістичних партій. Одночасно він рішуче продемонстрував свою непримиренність до тих російських кіл, які прагнули реанімувати віджилі дореволюційні явища в Україні та розраховували використати Гетьманат у своїх намірах.
Віталій Гайдукевич, журналіст, телеведучий
Як часто ми замислювалися, чому Богдана Хмельницького сприймають позитивно, а князів, наприклад Вишневецьких, — ні? Чому запорожці більш шановані, аніж підрозділи українських княжих чи магнатських родів? Чому УНР із її соціалістичною наївністю та важким дозріванням до усвідомлення повної незалежності на силі багнетів — «ну, такі часи були…», а Українська Держава з чітким баченням державного апарата, фінансів, дипломатії, гуманітарної та мілітарної політики — «ой, усе не так однозначно…»? Шаблони часто нав’язувалися ворожими обставинами й власними упередженнями. Фігура Павла Скоропадського — серед найбільш постраждалих. Тут у «чорному піарі» повправлялися як свої, так і чужі. На диво, зараз адвокатом багатьох ідей чи дій гетьмана може стати… часова паралель — приміряти історичний кожух на сучасність.
Уявіть: війна, як нині, але в нас немає притомних друзів і союзників, восьмирічного досвіду бойових дій, Залужного з досвідченими генералами й офіцерами, єднання для опору… Є країна в процесі народження, незріле та наївне суспільство з нерозумінням пріоритетів і звичкою взаємопоборення. Київ уже встиг побути під окупацією, Маріїнський парк побачив масові страти, країну лихоманить хаос і соціал-популізм, на порозі загроза нового витка війни, і тут зміна влади…
Читайте також: Павло Скоропадський. Гетьман, який стояв на варті здорового глузду
У перший же день від нового керманича звучить: «Права приватної власності — як фундамент культури і цивілізації, відбудовуються у повній мірі… в області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватного підприємства й ініціативи». Як би нинішні підприємці відреагували на такий стартовий меседж із Печерських пагорбів?
А тут на додаток масова обов’язкова українізація шкіл, армії, чиновників. Нові українські гімназії та університети. Мільйонний друк підручників. Засновуються Національна академія наук і Національна бібліотека… Дипломатичні відносини з більшістю країн Європи — наші амбасадори у 20 країнах світу… Запроваджується національна валюта, ефективні держскарбниця, нацбанк, митниця й податкова. Перший державний бюджет. Запускається ринок сільгоспземель. Планується створення трьохсоттисячного війська, і це лише для мирного часу, а на воєнний — більше.
І все це в країні, де потужна соціалістична опозиція та засилля більшовицької пропаганди, відсутність надійних міжнародних партнерів і брак компетентних кадрів.
Уявили? Яка сучасна українська влада може похвалитися такими здобутками за сім із половиною (!) місяців правління? А Павло Скоропадський зміг.
Вад у гетьмана було вдосталь. Та й будувати консервативно-ринковий державний проєкт у часи закоханості в соціалістичні міражі — теж не мед. Але хто ще в історії України волів системно підійти до державотворення? А скільки було тих, хто, зазнавши невдачі, зміг осмислити та пояснити нащадкам її причину?
Ідеї Скоропадського пережили політичних опонентів, радянську окупацію, еміграцію та стали невіддільними елементами відновленої держави. Світоглядне протистояння між ліво-соціалістично-популістичним і право-консервативно-ринковим ніде не поділося. Тільки зараз баланс і шанси кращі, ніж 1918 року. Та й настанови від ключового консервативного українського політика ХХ століття актуальні як ніколи:
«Виховуй своїх дітей у ліберальному, але чесному культурному напрямку, не пережовуй старе, воно пішло, йди не з натовпом, а з кращими, розумними людьми держави за твоїм способом думання. Якщо в даний момент зупинитися, ти духовно загинеш. Еволюціонуй і швидко».
Ярослав Тинченко, історик
Обрання гетьмана — це протест освічених та заможних верств населення України проти узурпації національної справи соціалістами й революціонерами. Марксизму, який сповідувала більшість членів Центральної Ради, протиставили консерватизм — українські традиції дідичів, що знали про звичаї минувшини за переповіданнями пращурів.
Особа Скоропадського на чолі Української Держави, який як військовий та аристократ мав ім’я та політичну вагу майже світового рівня, давала змогу безпосередньо спілкуватися на міжнародній арені з лідерами інших країн. Бо важко собі уявити Михайла Грушевського чи Володимира Винниченка, яким би потискав руку німецький імператор Вільгельм ІІ. А от для Павла Скоропадського це цілком достойний співрозмовник.
Доба останнього Гетьманату — це порядок, естетика та смак. Після революційної хуртовини, коли заражені соціалізмом і більшовизмом люди перетворили вулиці на хлів, а парки — на стайні, з обранням гетьманом Павла Скоропадського майже миттєво настав порядок. Причому все нормалізувалося не завдяки якимось репресіям, а завдяки тому, що порядні люди змогли взяти верх над революційними демагогами. Вулиці миттєво розчистили від сміття, дороги відремонтували, фасади будинків та парканів помили й пофарбували. А слідом за цим відновили роботу театри, парки, ресторани та цукерні. На вулицях знову з’явилась охайно вдягнута публіка. Причому в європейському стилі, який панував в архітектурі Києва та одязі мешканців, гетьманська влада започаткувала національну течію. Передусім — в одязі, військовому, службовому та цивільному, з елементами українського шляхетського костюма ХVIII століття. І якби не повстання проти влади Павла Скоропадського в листопаді 1918 року, українській стиль почав би панувати і в міській архітектурі.
Читайте також: Суть консерватизму
Нарешті, треба також згадати, що другим за важливістю після міністерства внутрішніх справ у Кабінеті міністрів Української Держави вважалося міністерство пошт і телеграфів. 1918 року в Україні масово встановлювали телеграфні стовпи та натягували телефонний дріт: країна була буквально «оповита» різними засобами зв’язку. Телефонія стала доступною не лише урядовцям і заможним верствам, а й простим селянам (у відділеннях пошти й телеграфу).
Юрій Терещенко, історик
З іменем гетьмана Павла Скоропадського пов’язані надзвичайно важливі події новітньої української історії: повернення української аристократичної верстви до активної суспільно-політичної та державотворчої діяльності. Центральною подією в цьому процесі стало проголошення нащадка старовинного українського козацько-старшинського роду Павла Петровича Скоропадського гетьманом усієї України 29 квітня 1918 року. Цей акт означав відновлення української національної державницької традиції, яку сформувало козацтво в союзі з українською шляхтою, а також припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів Центральної Ради та спрямування України на шлях класового співробітництва й цивілізованого реформаторства в інтересах держави.
Гетьман Павло Скоропадський ставив завдання всупереч позиції традиційних українських партій утілити низку перетворень, позбавлених демагогії, популізму, спрямованих на забезпечення суспільно-політичного ладу на основі приватної власності як фундаменті культури й цивілізації.
Гетьман прийшов до влади внаслідок не якоїсь чітко сформованої політичної позиції, а радше драматичних подій в Україні, які спонукали його як державотворчу особистість ухвалювати дієві рішення. Звичайно, останні ухвалювали на основі певного світовідчуття, ідеологічних, суспільних і політичних позицій. У Павла Скоропадського ці особливості спиралися на традиції тієї частини української аристократії, яка не втратила своєї української ідентичності, зберегла пошанування давніх історичних традицій, прив’язання до України, її історії, мови, особливостей побуту, культури загалом, тобто тих факторів, які є підґрунтям формування національної свідомості та зрештою ухвалення доленосних рішень.
«Мене, якщо можна так висловитись, висунули обставини, не я вів певну політику для досягнення всього цього, а мене події змусили прийняти те або інше рішення, яке наближало мене до гетьманської влади», — писав Скоропадський.
Чин Павла Скоропадського органічно влився в процес політичної реанімації української аристократичної верстви, яка перехопила в українських соціалістів ініціативу державотворення й поставила її над партійно-політичними програмами.
Юрій Макаров, журналіст, телеведучий
Постать гетьмана Скоропадського є символічною, утім, як і постать кожного лідера. Гетьман був при владі якихось сім із половиною місяців, але за цей час спромігся дати декілька важливих уроків нащадкам.
Урок перший: інституції. Усі згадують Національну академію наук, і правильно згадують, але… Банки, фінансова система, транспорт, освіта, книгодрук, наука, культура — аж до Національної опери й симфонічного оркестру. Армія! Земельна реформа! Згадаймо гасло перших років незалежності «розбудова держави». Авжеж, держава сама не проростає, її будують, до того ж із наявного матеріалу. Кілька років, а може, і місяців забракло, щоб запрацювали механізми, які б убезпечили країну від зовнішніх зазіхань і внутрішньої зради.
Урок другий: шляхетність. Україна, як нагадує Оксана Забужко, мала безперервну традицію власної шляхти (з усіма її чеснотами та вадами). Авжеж, еліти були зросійщені, опортуністичні й непослідовні, проте сама їхня наявність означала тяглість і кадровий резерв. Якби вдалося поєднати цей капітал з економічно самодіяльним населенням, не довелось би потім наздоганяти час.
Читайте також: Гетьманич Данило Скоропадський. Вірний заповіту батька
Урок третій: жодних компромісів. Вихований в імперській традиції, гетьман так до кінця й не усвідомив отруйності російської матриці. Напевно, з часом він разом із цілим суспільством пройшов би прискорену детоксикацію, як це сталося врешті-решт зі значною частиною нації через майже століття.
Ну й навздогін урок четвертий, можливо, дискусійний: правильний вибір партнерів. Так, Українська Держава зразка 1918 року вимушено поступилася частиною суверенітету на користь Німеччини, тоді не такої вже потворної, надто якщо порівняти з альтернативою. Усі, хто донедавна зубами скреготав у напрямі «Вашинґтонського обкому», НАТО та ЄС, нині солідарно замовкли.
Отож.
Тетяна Ралдугіна, історикиня
Для мене постать Павла Скоропадського асоціюється насамперед із його державницьким розумінням і підходом до будування держави. Приклади того: за короткий термін створили дієздатний уряд і управлінський апарат, які формувалися за принципом професійності; провели значну законотворчу роботу: ухвалили близько 500 законопроєктів, які регулювали різні аспекти економічного, суспільно-політичного та культурного життя країни; здійснили важливі кроки, спрямовані на зміцнення фінансової системи, один із яких — запровадження української валюти, яка забезпечувалася власними природними багатствами та продуктами виробництва, передусім цукром.
Важливі кроки зробили в напрямі подолання інфляції, про що свідчить зокрема встановлення твердих державних цін на зернові культури й продукти з них, а також на худобу й м’ясні продукти. Відновили нормальне функціонування залізничного транспорту. За надзвичайно короткий термін створили повномірний бездефіцитний бюджет України. Наприкінці існування Українська Держава вже була забезпечена грошовою масою в більш як 4 млрд в закордонній валюті.
Політику українізації проводив зважено, враховуючи об’єктивні історичні реалії, що складалися протягом століть. Між тим, саме за Гетьманату надрукували близько 2 млн українських шкільних підручників, відкрили 150 українських гімназій, 2 державні українські університети в Києві й Кам’янці-Подільському, Українську академію наук.
Віталій Михайловський, історик
1918 рік у нашому державотворенні позначений цілою низкою важливих події. Проголошення незалежності Української Народної Республіки, узяття більшовицькими військами Києва, підписання в Брест-Литовську угоди з Центральними країнами й повернення уряду УНР до Києва та врешті чергова зміна влади. Бурхливий рік. Про того, хто став на чолі Української Держави наприкінці квітня, написано чимало. Блискучий генерал імператорської армії, нащадок козацького старшинського роду, Павло Скоропадський певною мірою наслідував долю свого далекого предка Івана, що став гетьманом 1708 року, коли козацтво було поділене та вкотре шукало свого покровителя.
Ми можемо знову і знову повертатися у квітень-листопад 1918 року й вивчати історію правління гетьмана Павла, але видається, що найбільшим уроком для нас є те, що лояльний до імперії генерал став чи не найвідомішим українським діячем XX століття, адже важко знайти ту сферу політичного, економічного, культурного життя України, до якого б не вели починання гетьманського уряду протягом його короткого правління. Здається, найвища влада в Україні приречена українізувати всіх, хто волею долі або ж вибору народу обіймає її. Сучасна українська історія того наочний свідок.
Роман Лехнюк, історик
Діяльність Павла Скоропадського, зокрема на чолі Української Держави 1918 року, — це свідчення соціальної повноцінності української нації, яка не складалась із самих лише мас «простого народу», як це було модно вважати. Українці мали свою традиційну еліту, що не побоялася взяти на себе відповідальність за долю держави.
Павло Скоропадський — це про труднощі поміркованої політики, особливо в час революційної стихії та розбурханих нею мас. Ідейні засади Гетьманату — приватна власність, відкидання революційних утопій, розбудова інституцій та армії — були правильними, проте не сприймались і не цінувались більшістю суспільства. Для багатьох, як на правому, так і на лівому ідейному фланзі, пріоритетом були власні ідеології, а не інтереси держави та нації. З огляду на це приклад Скоропадського демонструє потребу єднання й співпраці перед лицем зовнішньої загрози. Цей урок не засвоїли тоді. Та, на щастя, усвідомили тепер.
Історія Павла Скоропадського — демонстрація неможливості адекватного співіснування українського та російського в культурі та політиці. Бувши 1918 року до певної міри все ще людиною російської культури, гетьман не вважав ці два начала взаємозаперечними. Він помилявся та згодом це усвідомив. Приклад Скоропадського показує неможливість різких стрибків в ідентичності та політиці. Як і його попередники із Центральної Ради, гетьман не міг миттєво розірвати зі сформованими в часи імперії уявленнями про навколишній світ. Звідси і певні непослідовності в політиці, і подекуди брак рішучості.
Читайте також: Найстарша гетьманівна Скоропадська
Павло Скоропадський не потребує ідеалізації, адже припускався помилок. Тим паче не заслуговує все ще досить поширеного стереотипного таврування «ворогом простого народу» чи тим, хто начебто мріяв відновити «єдіную і нєдєлімую» царську Росію. У складних реаліях він спробував щиро та згідно з власним світоглядом творити Українську Державу відповідно до теоретичних засад українського консерватизму. Засад тверезих та перспективних, але таких, що тоді існували лише в зародковому стані.
Дмитро Крапивенко, журналіст, нині військовослужбовець
Він міг би стати нашим Маннергеймом чи Пілсудським, якби ми мали тоді достатній рівень cultural differences із росіянами. Він міг би започаткувати гетьманську династію, як про те мріяли свого часу Богдан Хмельницький і Кирило Розумовський. І тоді ми сьогодні, можливо, у соцмережах обговорювали б деталі коронації чергового монарха з роду Скоропадських. Серед своїх політичних конкурентів Павло Скоропадський був найменшим популістом, тому його й не оцінили сучасники та нащадки.
Якби генерал Скоропадський оприявнився в наш час, він навряд чи пішов би на ТБ чи в гості до блогерів просторікувати про контрнаступ в амплуа «військового експерта». Ясновельможний гетьман більш природно почувався б на нараді в Генштабі, і його поради з інтеграції Кубані були б слушними й доречними.
Загалом комплекс проблем, із яким свого часу стикнувся Павло Скоропадський, добре знайомий нам сьогодні: стримування російської агресії, військова допомога Заходу, збереження територіальної цілісності, дискусія про «хороших рускіх». Тож актуальними є і його «Спомини», як і загалом політична спадщина.
Сергій Громенко, історик, експерт Українського інституту майбутнього
Крим не включили до складу УНР за ІІІ Універсалом не через ідіотизм лідерів Центральної Ради (у чому їх нерідко звинувачують), а через чинний тоді план побудови демократичної федерації в Росії. У кожного народу мав бути власний суб’єкт: в українців — Україна, у кримських татар — Крим.
Однак більшовицька окупація в січні 1918 року поклала край як цій ідеї, так і етнографічному обґрунтуванню державних кордонів загалом. Тому гетьман Павло Скоропадський, його міністри та ідеологи були рішуче солідарні: межі Української Держави мають визначатися реальною геополітикою, а не прекраснодушними національними мріями. Саме тому Крим має бути українським.
«Україна ж не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг, — писав Скоропадський. — …нам треба бути цілком забезпеченими від ворожих дій з боку Криму». Але водночас «у сенсі економічному Крим фактично не може існувати без нас» (і успішна його блокада влітку це неспростовно довела).
Однак гетьман чудово розумів складність внутрішньої ситуації на півострові, тому визнавав: «Крим повинен належати Україні, на яких умовах, це байдуже, буде це повне злиття або широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців». На переговорах у жовтні Скоропадський запропонував такі повноваження для краю, яких і сьогодні не мають штати Америки чи Канади.
Не з провини гетьмана кримсько-українського об’єднання не відбулося. Але ідеї Скоропадського та уроки 1918 року мусять обов’язково враховувати під час нинішнього визволення Криму.
Ольга Петренко-Цеунова, літературознавиця, редакторка
Павло Скоропадський очолив консервативний політичний проєкт, що задовольнив потребу в державі тих українців, які не повірили облуді соціалістичних гасел, не прагнули викинути на смітник історії спадщину минулих поколінь. Ті, для кого традиція не була порожнім звуком, завдяки гетьманові Павлу Скоропадському здобули державу, влада якої усвідомлювала значущість національної еліти та роль національної культури.
За часів Гетьманату українське мистецтво, наука, освіта вперше за тривалий час здобули державну підтримку й вийшли зі стану партизанської війни. Завдяки державницькому мисленню Павла Скоропадського та його сподвижників Українську Державу визнали суб’єктом міжнародного права, а здобутків гетьманових реформ не змогли знищити навіть більшовики. Гетьманат Павла Скоропадського став реалізацією колективного уявного української політичної нації, яка на момент 1918 року дозріла до усвідомлення потреби національної держави, національного війська, економіки, мистецтва, шкільництва, основаних на питомій традиції та високій, не спримітивізованій національній культурі.