Інтелект, досвід і патріотизм — три основоположні цінності в дипломатії, без яких вона вихолощується й перетворюється на відбування чиновницької повинності. Традиція інтелектуальної та ціннісно вмотивованої дипломатії в Україні є. Її генеза сягає ще часів Богдана Хмельницького. Юрій Миколайович Кочубей, дипломат, перекладач, сходознавець, кандидат філологічних наук – яскравий представник цієї традиції, чия оцінка поточного стану зовнішньої політики України і, зокрема, дипломатії має бути почута.
У. Т.: Як ви оцінюєте діяльність МЗС у нинішніх умовах?
– Міністерству дуже складно функціонувати в умовах політичного розбрату, наявності різних центрів впливу. Хотілося б, щоб вплив міністра закордонних справ і всього зовнішньополітичного відомства загалом був більшим, як у цивілізованих демократичних країнах. Головна ж проблема полягає в тому, що Україна не має чіткої стратегії зовнішньої політики. Першопричиною цього, на мою думку, є відсутність цивілізованої партійної політики, політичних партій у традиційному розумінні цього слова – партій як ідеологічних організацій, що пропонують альтернативні варіанти забезпечення національних інтересів України.
У. Т.: Які загрози національній безпеці України ви бачите сьогодні?
– Найбільша загроза – всередині самої країни: «самі себе звоювали». Ще Іван Мазепа писав про це. Політика постійного протистояння, коли державні лідери забувають про кровні інтереси своєї рідної землі, знесилює країну. Дуже важливо, щоб і представники великого капіталу були патріотами своєї країни. Проте поміж них є чимало тих, чиї погляди спрямовані тільки на розвиток відносин із Росією. Вони не хочуть думати, не хочуть шукати нових шляхів, не хочуть помічати розмаїтості альтернатив.
У. Т.: Ви тривалий час працювали послом України у Франції. Як Україні шукати підхід до проросійської Франції? Що робити з очевидним скепсисом цієї русофільської країни щодо України?
– Треба зробити так, щоб ми були цікавими Франції, а не просто волати про нашу належність до Європи. Французи — це прагматичний народ. Франція й Україна мають два чіткі напрями для тісної співпраці. По-перше, Франція – друга у світі за сільськогосподарським потенціалом країна після США. Україна – це теж велика аграрна країна. Ми маємо об’єднати наші зусилля, щоб нагодувати світ, який не має таких ресурсів. Ми повинні не конкурувати, а співпрацювати.
По-друге, для України неоціненне значення має французький досвід боротьби за ідентичність. Хіба французи змогли б витримати навалу продукції Голлівуда й англомовного маскульту, якби не провадили певної політики? Вони захистили свою культуру на законодавчому рівні. І ніхто не сприймав це як порушення демократичних прав та свобод. Завдяки цьому сформувався чудовий конкурентоспроможний франкомовний кінематограф. Це і є захист ідентичності, бо інакше вона розмивається. Я постійно повторюю, що на міжнародній арені ми маємо бути разом, щоб обстоювати цю ідею захисту національних культур та ідентичностей…
На початку 1990-х французи мали дуже велике бажання вкладати кошти в Україну. Це був новий ринок. Але вони не звикли до наших правил. Вони не японці чи німці, в яких у кошториси компаній закладені суми на «підмаслювання» агентів для просування своїх інтересів. Французи не вміють давати хабарів. А наші чиновники не розуміли: як це інші іноземці дають, а французи – ні!
Дуже яскравий приклад – розбудова аеропорту «Бориспіль». Французька дуже потужна фірма Buig хотіла будувати смугу. З кредитами все було гаразд. А потім раптом справа заклякла. Зрештою фірму не запросили. Замість неї почали співпрацювати з ірландською компанією. Це був початок 1990-х. І таких прикладів можна навести багато. Таке ставлення призвело до того, що Франції ми не цікаві.
У. Т.: Україна все ще не сформувала інституційну систему своєї культурної репрезентації у світі? Які основні причини її культурного небуття на міжнародній арені?
– Головна причина – брак коштів. По-перше, Україна суто фінансово неспроможна мати мережу центрів власної культури по всьому світу. В Парижі ми співпрацювали з посольством Польщі в культурній сфері, тому що в нас не було ні можливостей, ні ресурсів, а в них на той час уже був свій культурний інститут (1992 –1997 рр. – Ред.). Культурний центр посольства України у Франції і сьогодні все ще не має коштів.
А по-друге, це проблема нашого національного самоусвідомлення. Сусідам ніколи не вдавалося нав’язати полякам думку, що польської нації насправді немає. Тепер, коли Україна є незалежною державою, ми повинні мати свої культурні центри, принаймні в основних країнах. Проте сьогодні в Україні сильніша та політична партія, яка не хоче, щоб усе це все робилося.
Наведу вам факт, який дуже яскраво ілюструє роль культури в зовнішній політиці. У той час як у Росії тривала перша Чеченська війна, у Франції організовувалися численні концерти російських музикантів, художні виставки тощо. Про війну навіть не згадували – натомість обговорювали виступи російських віолончелістів і картини художників.
У. Т.: Складається враження, що радянська Україна значно активніше й успішніше співпрацювала з ЮНЕСКО, ніж незалежна. Мало б бути якраз навпаки…
– Це справді так. У ті часи, коли я представляв УРСР при ЮНЕСКО, від України в апараті цієї організації працювали десятеро осіб, «Кур’єр ЮНЕСКО» виходив українською мовою. Ми працювали наполегливо й системно. Робили все, щоб якомога більше використати потенціал співпраці між ЮНЕСКО та УРСР. Завдяки цьому про нас хоч трохи знали у світі. Сьогодні напрацювання радянських часів утрачено.
У. Т.: Ви не раз говорили про важливість для України геополітичної осі «Північ – Південь». Реалізацію яких міжнародних проектів і з якими країнами Україна могла б розпочати вже сьогодні?
– Передусім ми маємо розвивати зв’язки з країнами Чорноморського басейну. На мою думку, це море має бути демілітаризованим. Сьогодні на ньому ведеться міжнародний моніторинг забруднення, але цього дуже мало. Має розвиватися інтенсивна економічна співпраця, мають бути великі економічні проекти. Приміром, нафтопровід Баку – Тбілісі – Джейхан пролягає через Туреччину. Я висловлював таку ідею – провести рукав до Трапезунда і там відбирати нафту для України. Але для цього треба працювати з Туреччиною. Потрібно переконати цю країну, що від того вона матиме зиск. На те мала бути політична воля. У підсумку і Чорноморсько-Балтійський напрям, і ОЧЕС, і ГУАМ – усе ледве дихає. Ще потрібно зважити на те, що всі ці ініціативи, крім ОЧЕС, не включають Росію. Вона, своєю чергою, не хоче їхнього розвитку.
У. Т.: Чи провадиться, на вашу думку, зовнішня політика України на Близькому Сході?
– Її немає. З таким самим успіхом ми можемо ставити запитання про те, чи є політика України в Латинській Америці чи Африці. Близький Схід – це регіон, де все визначають політичні гіганти. Україна з ними не може й не повинна виступати на рівних. Ми маємо здійснювати свою прагматичну економічну експансію в цьому регіоні – ось наше головне завдання. Причому нам цікаві всі його країни, зокрема Йорданія, Єгипет, Сирія.
Певні напрацювання ми маємо з Лівією. Але якщо починаємо щось, то треба доводити до кінця. А з цим в України великі проблеми. Лівія дала нам ділянки для пошуку нафти. Були плани відкрити в цій країні представництво НАК «Нафтогаз». Де воно? Ось поїхала туди з візитом Юлія Тимошенко. І що далі?
Якась співпраця склалася у нас з Об’єднаними Арабськими Еміратами у галузі торгівлі зброєю. А як щодо сільського господарства? У них же немає умов. Тільки-но пшениця вродить, в Україні здіймається вселенський плач, мовляв, її нікуди дівати. А це насправді зовсім не так. Можна знайти ринки для будь-якої продукції, було б бажання.
Коли приймали рішення щодо організації перших торгово-економічних місій України за кордоном, уряд визначив 27 країн. Усі були європейськими країнами. Але ж потенційні ринки для збуту наших тракторів, сівалок зовсім не в Європі. Натомість ті, хто приймав рішення, думали тільки про те, як би комфортніше влаштуватися в житті.
[1439]
Біографічна нота
Юрій Кочубей
1932 р. – народився в Полтаві.
1955 р. – закінчив факультет міжнародних відносин Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де вивчав арабську мову.
З 1957 по 1997 р. – на дипломатичній роботі в Міністерстві закордонних справ України. Пройшов шлях від третього секретаря до Надзвичайного і Повноважного Посла України у Французькій Республіці, Постійного представника України при ЮНЕСКО (1992–1997).
З 2000 року – головний редактор журналу «Східний світ».
З 2007 року – почесний доктор Дипломатичної академії України при МЗС України.