Напередодні 30-ї річниці відновлення незалежності України Тиждень вирішив поставити громадянам декілька не зовсім звичних запитань. Опитування здійснювалось Дослідницькою агенцією Info Sapiens методом особистого інтерв’ю протягом 6–27 липня 2021 року в усіх регіонах України, за винятком окупованих територій (див. Тиждень № 33–34/2021). Почасти результати опитування виявилися передбачуваними: у тому, що українці мають надзвичайно сильний запит на подолання корупції та приборкання олігархів, ніякої сенсації нема. Однак відповіді на деякі питання дають поживу для роздумів про стан українського суспільства та його можливі політичні наслідки.
Одним із найдражливіших виявилося питання про те, чи є нинішня Україна самостійною у провадженні своєї внутрішньої та зовнішньої політики: 71% громадян відповіли на нього негативно. Песимісти впевнено переважають в усіх регіонах. Найбільш оптимістично налаштовані мешканці західних та центральних областей, де у самостійності України впевнені 30% та 20%, тимчасом як у решті регіонів цей показник коливається в межах 4–13%. Дещо більшим оптимізмом характеризується молодь: серед респондентів віком 30 років і молодших у самостійності України впевнені близько чверті, але серед 40-річних і старших таких залишається тільки 10–15%. Такі результати неможливо пояснити виключно маніпуляціями ексрегіоналів, котрі вже два роки поспіль провадять вербальну війну проти «зовнішнього управління». Представники колективного Заходу вже давно (і публічно) дають українському уряду різноманітні «домашні завдання», а потім оголошують «оцінки». Саме в липні 2021 року Держсекретар США Ентоні Блінкен озвучив список реформ, яких очікують від України: навести лад у судовій системі та антикорупційних органах, реформувати СБУ, прийняти закон про корпоративне управління, відповідний стандартам ОЕСР, і далі за списком. І це не прецедент, а регулярна практика — тож годі дивуватися, що у суспільстві це помічають.
Інше питання — як це може вплинути на політичні процеси. З виборцями ексрегіоналів усе зрозуміло: вони будуть прихильниками самостійності рівно доти, доки «зовнішнє управління» здійснюватиметься з Брюсселя чи Вашингтона, а не з Москви. А от як це впливає на решту громадян — питання відкрите. Певна частина суспільства вважає колективний Захід нашим союзником у боротьбі з системою, що десятиліттями саботує необхідні для держави реформи, захищаючи власні корупційні інтереси. У такому разі певна частка нашої несамостійності може сприйматись як припустима і навіть бажана. Але в суспільстві є також природний націоналізм, який непросто примирити з тим, що про стан реформ український уряд частіше звітує перед Держдепом та МВФ, ніж перед власними громадянами. Поки загрозою № 1 для України залишається Росія, ці почуття перебуватимуть на периферії. Але не можна виключати ризику, що цей здоровий націоналізм спробують інструменталізувати для того, щоб самостійницькими гаслами захищати корупційно-олігархічний status quo. І тут головна небезпека походить не від ексрегіоналів, вплив яких обмежений їхньою вузькою електоральною нішею, а від влади, котра має можливість загравати з патріотичним виборцем. Причому як альтернатива вибагливому Заходу може подаватися не Росія, а, наприклад, Китай.
Що стосується ментальної емансипації українців від Росії, ми зафіксували більш позитивну картину. Перш за все це стосується питання про колоніальне минуле України.
Читайте також: Найкращий період у нашій історії
Ми навмисно застосували загострене формулювання: «Територія, котра не має суверенітету і перебуває під владою іноземної держави, називається колонією. Чи згодні ви з твердженням, що в минулому Україна фактично була колонією Росії: спочатку в складі Російської імперії, а потім — у складі СРСР?». Таким чином ми вирішили прозондувати, чи прийнятною для суспільства є концепція, згідно з якою СРСР був імперським проєктом, що наслідував імперію Романових. Як виявилось, із наведеним твердженням згодні 40% українців, не згодні — 43%, а 16% не визначились зі своєю думкою. Регіональні відмінності, звісно ж, існують. Якщо у північних, західних та центральних регіонах тезу про колоніальне минуле України підтримують від 42 до 50% опитаних, то, наприклад, на Сході йдеться лише про 30%. Але й останній показник можна вважати позитивним, як для найбільш зросійщеної частини України. Найменше — на рівні 21% — згадану тезу підтримують на півдні. Але й там колоніальне минуле заперечує лише половина (51%) опитаних, а третина (28%) ще не має сформованої думки.
Про те, що кампанію декомунізації має продовжити комплексна деколонізація України, у політичних колах говорили ще 2019 року. Сьогодні ця ідея якщо не похована, то покладена під сукно. Але наведені вище дані свідчать, що уряд, який наважиться повернутися до цієї ідеї, зможе розраховувати на більшу чи меншу підтримку в усіх регіонах України. А за належного підходу до комунікації — ще й збільшити її. Власне, вже зараз у цьому напрямку працює система освіти. Принаймні серед українців із початковою освітою колоніальне минуле України визнає лише 20%, то серед осіб із середньою спеціальною — вже близько 40%, а з вищою — 50%. До того ж слід зважати на те, що згадані громадяни — не лише потенційна опора політики деколонізації, а й ті, хто формує відповідний суспільний запит. Тому є підстави сподіватися, що запуск політики деколонізації — це радше питання часу, а не вибору певних еліт.
Утім, формуючи державну політику у сфері культури, слід ураховувати певні нюанси. Зважаючи на те що складовою деколонізації та чи так має бути дерусифікація, ми поставили респондентам запитання, якою має бути державна політика України стосовно російської культури. Майже половина, а саме 47% українців, погодилися з твердженням, що в країні треба плекати лише українську культуру. Ті, хто вважає, що російську культуру слід плекати поряд з українською, опинились у меншості (15%), а частка тих, хто вважає пріоритетним плекання російської культури, взагалі коливається в межах статистичної похибки (1–2% залежно від регіону). Найчисельнішими опонентами українізації є умовні «індивідуалісти» — ті, хто вважає, що «культура — це особистий вибір кожної людини, і держава не повинна втручатись у цю сферу». До таких належать 33% українців. Звісно, цей факт ще потребує подальших досліджень, але наразі можна припустити таке. Якщо в минулому було заведено говорити про протистояння прибічників українізації та русифікації, то зараз два основних табори — це прибічники державної політики українізації й ті, хто не сприймає централізованого втручання держави у цю сферу. І це також хороша новина, оскільки ситуація лобового зіткнення з адептами «русского мира» загрожувала політичними конфліктами. Нині ж ідеться про те, що державна політика в гуманітарній сфері має використовувати гнучкіші підходи та ефективну комунікацію — власне, як і належить демократичній країні у ХХІ столітті.
Читайте також: Із думкою про війну
Ще одне важливе питання, яке ми поставили українцям, стосувалося їхніх уявлень про соціальну справедливість. Ця тема, на відміну від згаданих вище, нечасто стає предметом гарячих дискусій, проте розуміння справедливості багато в чому визначає зміст політичного процесу. Лише 28% опитаних вважали, що «соціальна справедливість — це коли всі громадяни мають приблизно однаковий рівень життя». Натомість переважна більшість, а саме 57% українців, погодились із твердженням, що «соціальна справедливість — це коли всі громадяни мають приблизно однакові можливості досягати особистого успіху власними силами». Прибічники останньої є в усіх регіонах України і в усіх вікових групах, хоча частка прибічників «зрівняйлівки» дещо більша серед старших респондентів. Передбачувано й те, що найбільше прибічників рівності — серед незаможних (34%), хоча і з них 49% надають перевагу чесній конкуренції. Це однозначно хороший сигнал, оскільки суспільна більшість виступає проти «зрівняйлівки» і підтримує конкурентну концепцію справедливості, котра відповідає капіталістичній економічній системі.
Але набагато важливіше, що така тенденція підважує люмпенсько-олігархічний консенсус. Одну сторону цього консенсусу, нагадаємо, представляють олігархічні еліти, які привласнюють собі стратегічні ресурси країни, маніпулюючи державними інститутами і таким чином створюючи для себе безконкурентне середовище у сферах свого зацікавлення. Інший бік такої змови — верстви населення, які погоджуються на «відступні» в формі патерналістської опіки. Але якщо критична маса громадян має запит на встановлення чесних правил конкуренції, такий стан речей жодним чином не може бути легітимізований. У такому разі неприйняття олігархів — це вже більше, ніж ресентимент бідних, спрямований проти нуворишів, які не виконали своїх обіцянок «покращити життя вже сьогодні». Тепер уже йдеться про невдоволення тими, хто блокує можливості для реальної конкуренції й користає з заздалегідь нечесних правил гри. І таке обурення, на відміну від люмпенської злоби, неможливо погасити передвиборчою «гречкою», доплатами до пенсії тощо. Питання в тому, хто наважиться скористатися цим політичним ресурсом для реальної деолігархізації.