І тут найважливішим є не так будівництво фізичної «великої стіни» між державами, як ментальний розрив на рівні суспільства. Він є необхідною передумовою завершення процесу звільнення українців від комплексів колоніального минулого та перспективи побудови в майбутньому вже з чистого аркуша нових, рівноправних відносин із РФ чи державними утвореннями, що можуть постати на її теренах (див. Тиждень, № 27/2014).
Тенденції останнього часу, безперечно, сприяють досягненню відповідної мети. Ще в листопаді 2013-го Тиждень передбачав, що незалежно від того, чи буде підписано Угоду про асоціацію з ЄС, розв’язана Кремлем війна проти України суттєво й безповоротно змінить взаємосприйняття двох народів (див. Тиждень, № 45/2013). Однак на той час ішлося лише про інформаційну, торговельну та енергетичну війни. Тим часом 2014 рік, який позначився вже російською воєнною агресією, анексією Криму та окупацією чималої частини Донбасу, змінив сприйняття українцями Росії ще більше.
Дослідження, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) із 12 по 21 вересня 2014-го, виявило: 70,3% опитаних вважали, що між Росією та Україною йде війна, і лише 19,3% не погодилися з твердженням. При цьому абсолютна більшість українців саме на РФ покладала відповідальність за кровопролиття і загибель людей на Сході України: 43,7% – «безумовно, так», 18,9% – «швидше за все, так» і тільки 16,9% відкидали таку думку.
Як свідчить порівняння результатів соціологічних досліджень, проведених у 2013-му й наприкінці 2014-го – на початку 2015-го, абсолютна більшість українців нарешті позбулася сентиментів щодо східного сусіда, які зберігалися в перші два десятиліття після здобуття незалежності, й нарешті стала сприймати його як «чужого» і «ворога», пов’язувати майбутнє країни з альтернативними економічними та військово-політичними альянсами.
Читайте також: Похмурі перспективи російської міжнародної політики
За даними КМІСу, частка позитивно налаштованих до Росії українців порівняно з листопадом 2013 року впала більш ніж удвічі (з 82% до 36,5%), натомість негативно налаштованих зросла майже вп’ятеро (з 10% до 47,5%). Порівняно з листопадом в Україні більш ніж учетверо підвищилася питома вага тих, хто бажає закритих кордонів із РФ (з 12% до 50%), натомість тих, хто прагне дружніх і незалежних відносин двох держав із відкритими кордонами без віз та митниць, зменшилася майже удвічі (із 73% до 42%). Навіть у південному та східному регіонах частка позитивно налаштованого до Росії населення впала до 50%.
Частка прихильників вступу до Митного союзу з Росією (з 2015 року в межах Євразійського економічного союзу), за даними опитування, проведеного з 19 по 24 грудня 2014-го Центром Разумкова, зменшилася з грудня 2013-го по грудень 2014-го з 35,7% до 16,3%. Натомість прибічників інтеграції до ЄС стало 57,3%. А листопадове дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», за результатами якого питома вага тих, хто не визначився, була меншою, засвідчило ще вищий рівень підтримки зближення з ЄС (64%) за майже аналогічної даним Центру Разумкова питомої ваги прихильників вступу до Митного союзу.
Причому інтеграцію до ЄС на сьогодні підтримує значно більше мешканців в усіх частинах країни (у Центрі пропорція становить 73% проти 8%, на Сході без Донбасу – 51% проти 27%, на Півдні – 41% проти 30%), і лише на Донбасі 45% усе ще виступають за входження до Митного союзу проти 19% прихильників євроінтеграції.
Якщо в серпні 2012 року, за даними Центру Разумкова, підтримка вступу України до НАТО становила 12,4%, то згадане вище дослідження громадської думки Соціологічної групи «Рейтинг» засвідчило, що в разі проведення зараз референдуму за приєднання до Альянсу проголосував би 51%, проти – лише 25%. Причому частка прихильників вступу до НАТО перевищує частку противників уже не лише в Центрі (58% проти 21%), а й на Сході (40% проти 37%), і тільки на Півдні прихильники все ще поступаються противникам інтеграції до Альянсу.
Різко знизилася й авторитетність російських ЗМІ. За даними опитування Центру Разумкова, якщо в березні 2013 року повністю або швидше довіряли російським медіа 45,7% респондентів, повністю не довіряли лише 13%, то результати дослідження КМІСу, проведеного з 9 по 19 жовтня 2014-го, засвідчили зменшення частки українців, які цілком або частково довіряють російському телебаченню, до 31%, а питома вага тих, хто не довіряє, збільшилася до 48,5%.
Читайте також: Едіп Заліський. Епілог
Опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Ukrainian Sociology Service, проведене з 25 грудня 2014-го по 15 січня 2015-го, виявило, що саме перемога у війні з Росією є найпопулярнішою (36% респондентів) платформою консолідації та примирення мешканців різних частин країни. Цей критерій випередив навіть такі, як реальна боротьба з корупцією (35%) та покращення соціально-економічного стану в країні (34%).
Однак якщо в оцінках сучасності українці позбулися стереотипів про близькість із Росією, то в сприйнятті минулого включно з історією вже незалежної України в південно-східних регіонах усе ще спостерігається засилля нав’язаних російською пропагандою кліше. Показовими в цьому сенсі є результати згаданого вище дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Ukrainian Sociology Service.
Розпад СРСР усе ще негативно сприймають 70,3% мешканців Донбасу, 51,6% Харківщини та 49,1% Нижнього Придніпров’я (Дніпропетровська та Запорізька області). І лише відповідно 12,3%, 31,3% та 38,6% – позитивно. Проголошення незалежності України схвалюють тільки 40,4% опитаних на Донбасі та 53,6% на Харківщині й відповідно 32,1% та 31,8% – ні. Помаранчеву революцію негативно оцінюють 71,4% респондентів на Донбасі, 53,3% на Харківщині та 49,6% на Нижньому Придніпров’ї, позитивно – 7,5%, 29,6% і 30,6%. Революцію гідності 2013–2014 років не схвалюють все ще 69,2% мешканців Донбасу та 55,4% Харківщини (схвалюють лише 12,3% і 36,3%).
Поволі формуються передумови й для різкого обмеження особистих контактів між жителями України та Росії. Введення візового режиму між країнами, яке рік тому довелося відкласти через масштаби трудової міграції, стає дедалі реальнішим. Від початку 2015-го в РФ було різко ускладнено працевлаштування українців. Анонсуючи запровадження обмежень у спеціальній статті, російський прем’єр Дмітрій Мєдвєдєв не приховував, що метою є завдання збитків Україні через зменшення грошових переказів і провокування додаткового соціального невдоволення.
Щоб зірвати мобілізацію в Україні, ці заходи, щоправда, були потім дещо підкориговані в бік ліберальнішого ставлення до українців призовного віку. Однак загалом спроби використати донедавна численних українських заробітчан у Росії як ще один інструмент тиску на Україну, схоже, також лише сприяють розриву однієї з останніх ниточок пуповини, що пов’язувала українців із колишньою метрополією.
Читайте також: Росіє, куди несе тебе
Бюрократичне ускладнення перебування українських трудових мігрантів у РФ разом із погіршенням там соціально-психологічного клімату та фінансово-економічної мотивації скоригували карту української трудової міграції. Якщо раніше за високих цін на нафту російський напрям був дуже популярним, то останнім часом українські заробітчани дедалі частіше обирають заробітки в ЄС, які стають привабливішими на тлі зростання курсів долара та євро як до гривні, так і до російського рубля. Усе це підриває можливості Кремля впливати на ситуацію в Україні за допомогою «народної дипломатії» гастарбайтерів. Понад те, значна частина з них повертається на батьківщину з більш антиросійськими настроями, ніж їхала туди.