Зміна патріарха

Канонічний епітет, який покійний Алєксій ІІ отримав від російських політиків та ЗМІ, звучить так: «Патріарх єдності». Під цим розуміють багато чого – і безпрецедентно активну для Московської патріархії (МП) участь у подоланні смути 1993 року, і об’єднання з частиною Руської зарубіжної церкви, і збереження канонічного спілкування з церквами християнського Сходу на чолі з Константинопольським (Вселенським) патріархатом. Але головна «єдність», яку ставлять у заслугу небіжчику, – внутрішня, єдність самої МП. А виявляється вона, передусім, в Україні – найчисленніша церква країни ще підпорядковується Москві.

 

 

У день загадкової смерті Алєксія ІІ (про її обставини взагалі нічого не відомо, а опублікований медичний бюлетень складається з двох слів – «серцева недостатність») головний випуск новин Росії – програма «Время» на Першому каналі – популярно пояснив, хто «насправді» винен у наглій смерті святішого: «Алєксій ІІ не приховував, лікарі забороняли йому влітку їхати до Києва… Той пастирський візит був дуже складним: українська влада намагалася всіляко політизувати урочистості». Потім у документальних фільмах, які транслювали всі російські канали впродовж чотирьох днів неофіційного трауру, росіянам розказали: повернувшись із «негостинного» Києва, Патріарх потрапив до клініки, йому вживили кардіостимулятор, і він врешті-решт дав збій.

 

Особливе обурення в середовищі православної громадськості (від її імені виступають організації на кшталт «Союзу православних громадян») викликав факт приїзду до Москви, на поховання Алєксія, Вселенського Патріарха Варфоломія. На думку «православних громадян», це саме він зіпсував київські урочистості минулого літа, саме його, «маріонетку Вашингтона», українська влада всіляко протиставляла Алєксію ІІ. Під час похорону в Богоявленському соборі Москви перешіптувалися, показуючи пальцем на Варфоломія: «Ось, покаятися приїхав… Та пізно!»

 

Відкинувши скорботну лірику, визнаємо: Україна справді була основним головним болем спочилого Патріарха Московського. Заступивши на патріарший престол 1990 року, він змушений був одразу видати колишньому Українському екзархату МП (який перейменували на Українську православну церкву) Томос про самостійність та незалежність в управлінні. А свого попередника по управлінню Московською патріархією, митрополита Філарета (Денисенка, який очолював Руську Церкву на посаді патріаршого місцеблюстителя у травні-червні 1990 року), визнати самостійним главою Української церкви з титулом «Блаженнійший».

 

Алєксія ІІ, який приїхав до Києва вручати Томос про самостійність та незалежність, тоді зустрічали набагато негостинніше, ніж минулого літа. На 1990 рік припав пік націоналізму, особливо церковного, – відроджувалася автокефальна церква, а приходи трьох західних єпархій (це була половина від загальної кількості приходів усієї МП) повернулись у греко-католицизм (унію). Щоби дарувати «самостійність та незалежність», Алєксію ІІ довелося пробиратися у блокований націоналістами Софійський собор Києва через чорний хід, поруч із туалетами. З того часу (а може, й раніше) Алєксій ІІ недолюблював Україну, побоювався сюди приїжджати.

 

 

Не дивно, що коли Помісний Собор Української церкви митрополита Філарета звернувся восени 1991 року до МП з проханням уже про повне та остаточне відокремлення, про автокефалію, Алєксій ІІ відповів категоричним «ні». У березні 1992-го Філарета, який доставив до Москви прохання свого Помісного Собору, змусили заприсягнутися на хресті та Євангелії, що він, повернувшись до Києва, подасть у відставку. Але в Києві панувала ейфорія давно очікуваної свободи від Москви – ні в яку відставку Філарет не подав. Так почалася новітня історія славленого «українського церковного розколу», під час якого Алєксій ІІ урочисто анафемував Філарета (як колись цар Петро гетьмана Мазепу), попри 25 років спільної роботи в Синоді МП.

 

Церковні аналітики в Москві та Києві сходилися на думці, що поки МП керує Алєксій ІІ, ніякої «канонічної автокефалії», тобто повної церковної незалежності, визнаної, до того ж, усім православним світом, Україні не бачити. Україна була не тільки невиліковною раною покійного Патріарха, вона була й залишається ключовою країною в процесі глобального перерозподілу влади у православному світі. Про що це ми? Річ у тім, що після краху комуністичної системи МП стала одного за іншим втрачати союзників серед помісних церков Східної Європи.

 

Першою зі сфери впливу Москви випала Румунська церква, потім пішли Болгарська, Чеська й Словацька, Грузинська, частково Сербська. А Албанська так і зовсім «з нуля» була відтворена Вселенським патріархатом. Виходило, що в МП зовсім не залишається церков-сателітів, за підтримки яких вона могла би на рівних розмовляти зі Вселенським патріархатом, не давати йому захоплювати все нові шматки своєї «канонічної території» (як це було на батьківщині Алєксія ІІ, в Естонії). А Константинополь, 80% пастви якого живе у США, вважають, між іншим, «маріонеткою Вашингтона» та «провідником західного впливу» у православному світі.

 

Після втрати Москвою церков-сателітів Україна виявилася епіцентром боротьби двох центрів-конкурентів православного світу. «Володіння» Україною автоматично перетворює Москву чи Константинополь на найбільшу православну церкву світу, адже сукупна кількість православних приходів усіх юрисдикій України сягає 17 тисяч. Сукупна кількість приходів Росії не набагато більше, всі інші країни далеко позаду.

 

 

Досвідчений дипломат, митрополит Кіріл (Гундяєв), котрий зараз тимчасово очолив МП на посаді патріаршого місцеблюстителя, не новачок в українських справах. Він був членом усіх узгоджувальних комісій, які вирішували з католиками суперечливі питання про храми в Західній Україні, а з Константинополем – про храми на решті території країни. Минулого літа, напередодні урочистого святкування 1020-річчя хрещення Русі, він прилітав до Києва, де пропонував главі автокефальної церкви, митрополитові Мефодію (Кудрякову), ввійти до МП без попередніх умов на правах широкої автономії.

 

Кіріл вигадав та запровадив у статут МП юридичну лазівку, яка ставить результат виборів Патріарха в повну залежність від волевиявлення українського єпископату. Лазівка ця полягає в тому, що нових єпископів МП для України вибирає та рукопокладає Синод митрополита Володимира (Сабодана) в Києві, без будь-якої участі головного Синоду в Москві. Зате на Помісному Соборі, який вибирає Патріарха, всі ці єпископи, які з’явилися без відома Москви, мають таке саме право голосу, як і російські єпископи, призначені Москвою. «Контрольний пакет» при голосуванні за Патріарха становить третину голосів (Патріарха обирають двома третинами). Українські єпископи МП вже й складають третину, причому кажуть, що бурхливе зростання українського єпископату в останні роки підстьобував саме Кіріл. У московському Синоді в нього були (й залишаються) сильні опоненти, наприклад, близький до Путіна керівник справами патріархії митрополит Клімент (Капалін), тому вільно проводити своїх кандидатів у єпископи Кіріл не міг. У київському Синоді таких опонентів у Кіріла нема, особливо якщо він дає гарантії нарешті вирішити «прокляте» питання української автокефалії.

 

Отже, український єпископат переважно підтримує Кіріла. Але ця підтримка зумовлена згодою на автокефалію Української церкви. Передумає Кіріл давати автокефалію – український єпископат висуне іншого кандидата на патріаршество. Щоправда, згідно з зареєстрованим міністерством юстиції Росії статутом МП ним не може бути неросійський громадянин – митрополитові Володимиру (Сабодану) патріаршество в Москві не світить. Щодо «українських програм» інших кандидатів на патріаршество, то вони доволі туманні.

 

Цілковито слухняний Кремлю традиціоналіст Клімент (Капалін) радше все законсервує та чекатиме природної зміни київського митрополита. Мінський митрополит Філарет (Вахромєєв), вірнопідданий Лукашенка, настільки прихильний до ідей «слов’янського братерства», що, швидше за все, взагалі скасує автономію Української церкви (як він зробив у Білорусі), ніж дасть їй автокефалію. Митрополити Санкт-Петербурзький Владімір (Котляров) та Крутицький Ювеналій (Поярков) уже старі та нездорові. Якщо раптом їх і оберуть, то таке патріаршество буде суто «технічним», тимчасовим.

 

Виходить, що Україні вигідний як Патріарх Московський саме Кіріл (Гундяєв)? На це натякає навіть прес-служба «анафемованого» Київського Патріархату: «З великою часткою достовірності можна стверджувати, що голоси від УПЦ (МП) майже цілком будуть віддані за кандидатуру митрополита Кіріла, а у випадку його неуспіху в переговорах з Кремлем – за митрополита Ювеналія, але в жодному разі не за Клімента».

 

Між іншим, за статутом МП, прийдешній Помісний Собор зобов’язаний розглянути прохання Української церкви 17-річної давнини про повну автокефалію. Адже з того часу Помісні Собори в Москві не збиралися. Голосування за Патріарха, в такому випадку, може проходити «в пакеті» з питанням про автокефалію України. Ось так неочікувано доля Московського патріаршества опинилася в руках українського єпископства, скільки б не сміялися у Москві над «самостійними прагненнями» українського народу…