Професійне визнання — невід’ємний чинник будь-якої діяльності. Це важливо і для самооцінки, і з погляду суспільного престижу.
Творча царина пов’язана в цьому сенсі з особливим, підвищеним градусом. Тож «похмурі генії», які декларують свою повну незалежність від «натовпу» й узагалі будь-якого «зовнішнього незалежного оцінювання», насправді репрезентують зворотний бік медалі, на аверсі якої — хворобливе, нав’язливе прагнення розуміння, ба навіть обожнювання від оточення.
Премії та нагороди на фестивалях — ось що може вважатися індикатором і водночас каталізатором успішності митця, передусім у професійному середовищі.
Театральних дійств, як фахових, так і аматорських, в Україні чимало, ледве не в кожному обласному місті: регіональні, міжнародні, тематичні, вузькоформатні. Від фестивалів моновистав «Відлуння» (Хмельницький) та «Чернігівське відлуння» до масштабної «Мельпомени Таврії» з півсотнею заходів на кільканадцяти закритих і відкритих майданчиках (Херсон). Від «І люди, і ляльки» з найрізноманітнішими пропорціями живого та анімаційного планів (Львів) до театральної програми, що вносить академічний струм у відв’язане івано-франківське Porto Franko. Від великобюджетного в Кропивницькому до віднедавна мандрівного ГОГОЛЬFEST.
Читайте також: Театр?
Якісь із цих фестивалів є конкурсними, якісь просто демонстраційними, деякі (як-от «Мельпомена») варіюють формат. Але нагороди, здобуті там, найчастіше є домашніми радощами: по-перше, їх нівелює сама кількість таких форумів, по-друге, програма останніх формується переважно на ґрунті дружніх стосунків, тож відзнаки зазвичай розподіляються таким чином, щоби нікого не образити.
Інша річ — премії.
Не зачіпатимемо тут Національну премію імені Тараса Шевченка, яка періодично знаходить своїх володарів і в царині драматичного театру, але все ж таки більше орієнтована на літераторів і художників.
Суто театральну Державну премію імені Леся Курбаса (для режисерів) було започатковано 1994 року Міністерством культури та Спілкою театральних діячів України. Першим її лауреатом став уже згаданий Михайло Мельник, засновник і художній керівник Дніпровського театру одного актора «Крик».
Що було далі — історія замовчує. Очевидно, нічого: сліди цієї премії знову находимо лише у 2017-му, коли затверджується нове Положення про премію. Відтоді вона присуджується щороку до дня народження видатного режисера (25 грудня). Перші лауреати — Оксана Дмітрієва (Харківський театр ляльок ім. В. А. Афанасьєва) та Андрій Бакіров (Чернігівський театр імені Т. Г. Шевченка) — беззаперечні лідери сучасного театрального процесу, чия професійна репутація бездоганна.
Читайте також: Театр і його демократія
Проте всі ці роки — аж від здобуття Україною незалежності — точилися розмови про необхідність мати щорічну загальнонаціональну комплексну театральну премію з певною кількістю номінацій.
Тьмяні маски й пекторалі
Задля історичної об’єктивності тут потрібна невеличка ретроспекція.
Першою ластівкою серед театральних премій на теренах колишнього СРСР стала «Київська пектораль», заснована 1992-го та вперше вручена 27 березня 1993 року, у Міжнародний день театру. Неформально її відразу почали називати «київським театральним «Оскаром». До народження «Пекторалі» були причетні тодішній очільник культурної галузі Києва Михайло Чембержі та Київське відділення СТД в особі його голови Миколи Рушковського та працівників Семена Грина й Миколи Губенкова. Експертну групу набирали серед фахівців (критиків, науковців, журналістів) за відомим у соціології методом «снігової кулі», до розгляду бралися всі без винятку річні прем’єри професійних театрів Києва, а урочисті церемонії протягом багатьох років проводилися в театрі імені Івана Франка день у день — 27 березня.
На першій такій церемонії почесним гостем був Олег Єфремов — на той момент голова невдовзі спочилої в Бозі Конфедерації театральних спілок країн СНД (утвореної на хвилі ілюзій щодо можливості втримати бодай якусь єдність «братніх народів» після розпаду СРСР). Ідея сподобалася, Єфремов висловлювався в тому дусі, що, мовляв, добре було б таке зробити й у Росії, і, повернувшись до Москви, він обов’язково запропонує це колегам.
Тож невдовзі в РФ було засновано «Золоту маску» (перше вручення — 1995-го) — грандіозний проект, що охоплює всю географію Росії, має численні експертні ради з окремих театральних жанрів, наразі включає в себе 37 номінацій, окрім спеціальних, і фінальний фестиваль, програма якого налічує понад 70 вистав.
І тоді вже ми, за незжитою колоніальною звичкою, стали казати: «От би й нам таку «Маску»!..».
Патроном «Золотої маски» став Союз театральних діячів РФ, але зрозуміло, що проект такого масштабу, до того ж щорічний, не може існувати без серйозних державних вливань. Тож «чаяния» всього прогресивного людства спрямувалися в бік Міністерства культури України.
Минали роки.
У Латвії з’явилася «Ніч лицедіїв» (1993), у Грузії — «Дуруджі» (1998), у Вірменії — «Артавазд» (2002), у Білорусі — Національна театральна премія (2011).
Вичерпала свій первісний потенціал і «Київська пектораль», нині вона вже не «накриває» все театральне життя столиці, а експертів (причому на безоплатних засадах, хоча бюджет у премії є) делегують самі театри, і це порушує базовий принцип незалежності суддівських рішень. До того ж вона перестала бути святом усіх театралів: дата, відчеплена від Міжнародного дня театру, стала плавати, а вручення дедалі більше герметизувалося.
Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів
Змінювалося керівництво, структура й навіть сама назва Міністерства культури України. Періодично ідея загальнонаціональної премії виринала з небуття, писалися чергові проекти, але лише для того, щоби бути похованими в міністерських надрах.
Постання нового
Досі важко в це повірити, але у 2017 році зірки нарешті зійшлися так, як ми того очікували практично чверть століття.
Новообраний керівник НСТДУ Богдан Струтинський, підтриманий так само новою командою (насамперед Ростиславом Держипільським як куратором регіональних проектів), побачив у премії важливу складову перезавантаження Спілки, створення на противагу звичному хуторянству єдиного загальноукраїнського театрального простору.
Політична воля, підкріплена фантастичним чином отриманим бюджетним фінансуванням (не таким великим, але достатнім для початку), одразу ж дала зелене світло фахівцям, які так довго чекали старту. Тож не минуло й півроку, як був юридично оформлений і запущений щорічний Всеукраїнський театральний фестиваль-премія «ГРА».
Маріонетки і люди разом. Вистава «Гамлет» однойменного львівського театру «І люди, і ляльки». У головній ролі Надія Крат
До речі, скласти установчі документи виявилося значно легше, ніж придумати назву для події. Хоча відповідний конкурс у соцмережах і був оголошений, пропозиції крутилися навколо шаблонних «софітів», «театронів» і, як сказав би Жадан, «вишиваних рушничків».
Свого часу назва «Пектораль» стала справжнім інсайтом: коштовність, вигляд, бекграунд, зберігається в Києві — тут зійшлося все. Але таке не вигадаєш вдруге.
Зрештою, були відкинуті частини театральної будівлі, а також абстракції, символи, етнографічні та міфологічні поняття, рослини й тварини. Так само, як і власні імена.
Звичайно, найвідоміші у світі театральні премії названі якраз на честь видатних митців: акторки та режисерки Антуанетти Перрі (Tony Award) у США, актора Лоуренса Олів’є у Великій Британії, режисерів Альфреда Радока в Чехії та Конрада Свінарського в Польщі. Найекзотичніше вчинили вірмени, «задіявши» царя Артавазда ІІ, який жив у І столітті до нашої ери та якого вважають, між іншим, засновником вірменського національного театру.
Але ім’я Леся Курбаса вже було зайняте державною премією, так само, як імена Амвросія Бучми мистецькою премією «Київ», Марії Заньковецької, Мар’яна Крушельницького, Сергія Данченка, Володимира Афанасьєва, Федора Нірода, Панаса Саксаганського, Миколи Садовського внутрішніми, «домашніми» преміями НСТДУ.
Читайте також: Тарас Штонда: «Коли виконувати Ваґнера запрошують іноземця, це завжди величезна відповідальність»
У результаті майже п’ятигодинного мозкового штурму народився нестандартний варіант — слово, яке водночас є абревіатурою. Наріжний камінь мистецтва театру — це «гра». ГРА/GRA, що розшифровується як Great Real Art (Велике Справжнє Мистецтво). Або Grand Royal Action. Або ще якось: тут можна фантазувати безкінечно.
Параметри для участі
Фестиваль-премія, бо на останньому етапі 12 найкращих вистав України, обраних експертною радою в шести номінаціях (хотілося б, звісно, 18, тобто трійки, але наразі не дає змоги бюджет), презентуються в Києві у форматі фестивалю, а на його закритті міжнародне журі оголошує шість переможців. Індивідуальних номінацій наразі немає, але згодом можуть з’явитися за наявності відповідних фінансового та організаційного ресурсів.
12 вистав (найкращі драматична, камерна (до 150 глядачів), для дітей, музична, хореографічна/пластична та експериментально-пошукова) — це фестивальний шорт-лист. Схема його формування проста: професійні театри будь-якої форми власності — національні, комунальні, приватні, антрепризні тощо — висувають одну зі своїх прем’єр (нині розглядаються вистави, що вийшли у 2017-му), експертна рада, до якої входять 10 фахівців, переглядає додане до заявки відео (повну версію або ж немонтований фрагмент вистави, бо нарізати та склеїти можна значно виграшніше, ніж є насправді) та формує лонг-лист — до п’яти претендентів у кожній номінації. Ці 30 вистав експерти переглядають уже наживо, складають щодо них розлогі висновки, голосують і визначають 12 учасників фестивалю.
Проект «Сад божественних пісень». Вистава «Весілля», збудована на традиційних українських весільних піснях. Режисерка Наталія Половинка
На трьох моментах треба закцентувати окремо.
Перший — за такої системи велика відповідальність припадає на самі театри. У результаті керівники деяких доволі поважних та авторитетних колективів, пояснюючи свою неучасть у цьогорічній «ГРІ», чесно зізнавалися: не вийшло 2017-го в їхніх театрах таких прем’єр, які могли б стати беззаперечно конкурентоспроможними, а от наступного року очікується дещо цікаве.
У Положенні нової премії-фестивалю закладено принцип: «один заявник — одна заявка». Тут уже сам театр визначається з тим, у якій номінації він виявить себе найяскравіше, яка з прем’єр року представить його якнайкраще. Утім, є одна шпаринка: не лише театри, а й громадські організації, які провадять відповідну діяльність та існують уже тривалий час, можуть висувати претендентів від себе за згодою театрів, якщо вистава є спільним, міжнародним тощо проектом. За такою схемою в поточному лонг-листі Національна оперета представлена двома виставами: власноруч заявленою «Ханумою» (музична номінація) та переможцем театральної програми Британської ради в Україні — «Під небом синім» у постановці Тамари Трунової, презентованим ГО «Театральна платформа» (пошуково-експериментальна вистава).
Другий момент. Принциповою є незалежність експертів. У Положенні окремо й чітко зазначено: членами експертної ради можуть бути лише ті фахівці, які «не перебувають у постійних трудових відносинах із певним театрально-мистецьким закладом/колективом, що має право брати участь у конкурсному відборі, оскільки це спричиняє конфлікт інтересів».
Читайте також: Фестиваль «Молодість»: продовжити говорити
Звісно, якщо критики, мистецтвознавці, журналісти давно працюють у вітчизняному театральному просторі (а інших до експертної ради й не запросять), вони не можуть бути стовідсотково «стерильними»: є власні естетичні смаки, якісь стосунки, певний професійний шлейф, що формується роками… Але принаймні інституційну залежність треба було відкинути, як і закласти в Положення також щорічну 20% (тобто на 1/5) ротацію експертної ради.
Нарешті, широку та бурхливу дискусію спричинив брак окремої номінації «За найкращу виставу театру ляльок». У Положенні щодо останньої сказано: «Вистави лялькового/анімаційного формату можуть бути заявлені та відзначені у всіх номінаціях». Деякі керівники театрів ляльок побачили в цьому дискримінацію, невизнання анімації як самодостатнього сценічного формату, неповагу до їхньої праці тощо. Проте цей погляд спростовано навіть суто статистично: якби лялькарів загнали до окремої резервації, то до неї могли б потрапити лише п’ять театрів. А в лонг-листі їх аж сім: чотири серед вистав для дітей (причому за відсутності «драматичних» конкурентів хтось із них точно переможе), один серед драматичних («Уявний хворий» за Мольєром Оксани Дмітрієвої, Харків), один — пошуково-експериментальних («Гамлет» Олекси Кравчука, львівські «І люди, і ляльки»), один — камерних («Олеся» за Іваном Купріним Івана Уривського, Одеса).
Хто на кону?
Коли ми вже перейшли до статистики, то в дебютній «ГРІ» вона така: 70 заявок, поданих «із коліс» у режимі цейтноту за півтора місяці (надалі буде два) та переглянутих експертами за 10 днів.
Географія широка та репрезентативна — від Закарпаття до Приазов’я, від півночі Слобожанщини до Таврії. Представлена більшість обласних центрів України, окрім Кропивницького та Луцька (правда, Чернівці — тільки недержавним театром-студією). До речі, театри, які працюють далеко від столиці та міст-мільйонників (Берегове, Маріуполь, Мукачево, Сєверодонецьк), виявили себе як повноправні члени всеукраїнської театральної громади.
Принципово також те, що заявки надіслали не тільки державні, а й недержавні театри та театральні угруповання: вони становлять понад 20% загальної кількості учасників.
Також ця географія, на противагу очікуванням (скажімо, у «Золотій масці» роками то тліє, то знову спалахує конфлікт щодо представництва московських та петербурзьких театрів і «решти Росії»), не києвоцентрична: столичні театри подали лише 17 заявок, тобто менше ніж чверть.
Загалом, нагадаємо, у Києві чотири національні театри та 18 муніципальних. Скільки недержавних, сказати важко, але в списку Гільдії незалежних театрів їх наразі 103 (хіба що серед них не всі є професійними та не всі ведуть регулярну репертуарну діяльність).
Читайте також: Молодий Ґодар, Роден і нестримна легкість хепі-енду
Серед учасників від столиці — два національні театри: імені Івана Франка (який, як виявилося, не боїться порівнянь і конкуренції) та оперета. Є лялькарі — Театр маріонеток і Муніципальний (натомість просто Академічний так і не спустився зі своїх захмарних висот на Грушевського). Є хедлайнери останніх сезонів — «Золоті ворота». Є старі добрі ТЮГ на Липках і «Колесо», нестарий добрий Новий драматичний на Печерську. Є нещодавно перезавантажені Малий драматичний та «Актор». Зрештою, є новачки — недержавні «Дикий театр», Театральна майстерня Миколи Рушковського, Open Opera Ukraine (один із лідерів у музичній номінації з бароковою оперою Генрі Персела «Дідона та Еней» у постановці Тамари Трунової), «Мізантроп», незалежний проект «Театральна біржа», «Театральна лабораторія».
Тепер про відсутніх. З одного боку, немає «Романсу», «Берегині», «Дивного замку», Малої опери, які в принципі хедлайнерами ніколи не були. Нема «Сузір’я», що закономірно: Київське відділення НСТДУ, очолюване керівником «Сузір’я», останнім часом перебуває, скажемо так, у дискусії з «великим» НСТДУ та його проектами.
З іншого боку, немає важковаговиків: Національної опери, а також Російської драми, Молодого театру, Театру драми та комедії. (Залишимо у дужках Театр опери і балету для дітей та юнацтва з нещодавно призначеним головним режисером і Театр на Подолі, який був у процесі переїзду: обидва запевнили щодо своєї участі наступного року).
Напевне, не варто вбачати в цьому ознаки принципового протистояння: очевидно, у кожного театру причини свої (як об’єктивні, так і суб’єктивні). Хіба що Російська драма імені Лесі Українки вустами свого завліта Бориса Куріцина публічно декларувала відмову від участі у фестивалі-премії через недовіру до членів експертної ради (натомість запитання про те, які фахівці для них тоді є авторитетом, залишилося без відповіді).
Ризикну зробити припущення, що певну роль тут відіграє хронічна недовіра до «Київської пекторалі» (Російська драма та Молодий не беруть у ній участі принципово), яка автоматично екстраполюється на новий конкурс, бодай і започаткований інакшим чином і на принципово інших засадах.
Статистика лонг-листа теж вказує на широту географії: від Мукачева, Берегового, Львова, Франківська до Харкова та Сум, від Миколаєва та Одеси через Кривий Ріг і Дніпро до Чернігова. Хіба що трохи підтягнувся Київ: 10 претендентів із 27.
Загалом, судячи з того, як довго та вдумливо учасники обирали свою прем’єру для подання на конкурс (деякі ще й намагалися радитися, хоча очевидно, що експерти тут не мають підказувати, бо їм це й оцінювати), фестиваль-премія, між іншим, спонукає самі колективи та керівництво театрів до самоаналізу, тверезого погляду на власні здобутки та прорахунки, співвіднесення себе із загальним контекстом.
Читайте також: NOW & FOREVER. Тепер чи назавжди?
Нині тривають перегляди наживо (теж у бліц-режимі: експерти мають на це менше ніж два місяці, тоді як штатний термін надалі становитиме майже чотири). Не пізніше як 10 вересня (реально раніше, бо фестивальні покази та відповідні оренди плануватимуться заздалегідь) буде оголошено шорт-лист, а національна експертна рада поступиться місцем міжнародному журі.
Я особисто побоююся тут колізії, пов’язаної з різницею у внутрішніх і зовнішніх пріоритетах. Навіть уже бачу, у яких номінаціях «євростандарт» за відомою за кордоном п’єсою може видатися більш виграшним, ніж актуальний вітчизняний твір, що містить важливі для України меседжі, так само й «неперекладну» гру змістів і слів.
Утім, поживемо — побачимо.
Звісно, що довшим буде життя «ГРИ», то більше вона обростатиме образами, незгодами, запитаннями, проблемами, мовби корабель мушлями. Через це проходять усі, варто тільки згадати гучні скандали навколо «Золотої маски» у 2015–2016 роках: із колективними листами, недолугими виправданнями, спробами перезавантаження.
Але наразі ми лише розпочинаємо цей шлях. І на ньому обов’язково мають бути нові відкриття, нове єднання вітчизняної театральної спільноти, фіксація наріжних тенденцій, наріжного вектора розвитку театру в Україні.