До них приєдналося ще кілька десятків добровольців із Білорусі. Весь перший період війни, влітку – восени 2014 року, вони стояли пліч-о-пліч із такими самими українськими добровольцями. Ось тільки інформації щодо них дуже мало, адже білоруси не афішують своєї участі в українсько-російській війні через переслідування на Батьківщині.
Від самого початку війни на Волині був сформований загін білоруських добровольців, який дістав назву «Пагоня» на честь стародавнього білоруського герба. Більшість добровольців першої хвилі згодом потрапили до батальйонів «Донбас» та «Азов». Це ті, хто пішов на фронт із Майдану чи потрапив в Україну наприкінці весни – на початку літа 2014‑го. Друга хвиля – білоруси, які приїхали сюди після Мінська-1 або прибули на другу ротацію. Ось вони вже майже в повному складі опинилися в підрозділах Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» та ОУН. Бо на той момент і «Азов», і «Донбас» уже були офіційними структурами МВС, відповідно там могли служити тільки громадяни України.
Читайте також: Без виграшу. Чому не повстає Білорусь
Абсолютно всі білоруси воювали у складі, зрозуміло, добровольчих батальйонів, бо в лавах Збройних сил вони не могли служити ні тоді, ні тепер, адже, за законодавством, там мають право перебувати тільки громадяни України. Тільки зараз, після року жорстокої війни, у якій такі добровольці добре прислужилися, у Верховної Ради дійшли руки до цього питання. Але більшість білорусів уже поїхала з фронту або взагалі з України. На сьогодні кілька їх служить тут як інструктори, зокрема в батальйоні «Азов». Але вони не беруть безпосередньої участі в бойових діях.
Дістати інформацію про білорусів-добровольців дуже складно, адже ніхто й ніколи не систематизував її. Тому дані щодо загальної кількості в різних джерел різні. Так, білоруська опозиція оприлюднювала цифру понад 200 бійців. Однак після опитування всіх добровольчих з’єднань Тиждень дійшов висновку, що реальнішою є цифра 80–100 осіб за час конфлікту у складі всіх батальйонів. За словами білорусів, із якими нам вдалося поспілкуватися, добровольці їхали переважно з центральних областей нашого сусіда та Мінська. З більш русифікованого промислового сходу країни не прибув майже ніхто.
Мотивація білоруських добровольців з українського боку дуже нагадує мотивацію українських бійців УНСО, що воювали в Абхазії та Чечні у 1990-х. Наприклад, боєць-білорус із позивним Кент з 5-го батальйону ДУК ПС, на жаль, уже покійний, відверто казав, що воює в Україні для того, щоб завтра війна з Росії не прийшла на його рідну землю. Такої думки дотримується чимало його земляків, що приїхали воювати за Україну.
Офіційний Мінськ, м’яко кажучи, зовсім не вітає участі своїх громадян у цьому конфлікті, причому з обох боків: хоч з українського, хоч із російсько-сепаратистського (серед них теж трапляються «совково-ідейні» білоруси). І вдома на цих людей чекає повноцінний тюремний термін за найманство. Тому білоруси, на відміну від наших добровольців, абсолютно не палають бажанням спілкуватися з журналістами або якось світитися в ЗМІ. Надто ж якщо йдеться про членів опозиційних до Лукашенки політичних організацій.
Читайте також: Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану
З цієї самої причини білоруси, окрім згаданої «Пагоні», яка наразі повністю законспірувала свою діяльність та чисельність, ніколи не мали окремого етнічного з’єднання у складі українських Збройних сил на кшталт чеченського батальйону.
Участь білорусів в українсько-російській війні не була аж надто значною за кількістю, але мала чималий позитивний пропагандистський ефект. Приємно, що на нашому боці їх воювало більше, ніж на російсько-сепаратистському, і вони були активнішими. Що й не дивно, адже на боці терористів виступили люди з радянсько-російською ментальністю, єдиною білоруською ознакою яких була наявність відповідного громадянства. Тоді як українську сторону підтримали саме ідейні патріоти.
*Змагар – біл. повстанець, комбатант, так зазвичай називають учасників патріотичних організацій у сучасній Білорусі
