Якщо російські ліберали і демократи коли-небудь прийдуть до влади і справді захочуть збудувати цивілізовану і миролюбну державу, то їм доведеться здійснювати дуже важкі пошуки і робити вибір, що не гарантує успіху, адже ідейна ситуація в Росії може бути охарактеризована навіть як катастрофічна. Російські інтелектуали не змогли випрацювати ідеологеми, що суміщали б в собі, як відданість загальноєвропейським демократичним принципам, так і врахування російських національних традицій, що часто-густо такі принципи заперечують. Російським демократам доведеться мати на увазі, що Путін часто і успішно спекулював на архаїчності масової свідомості росіян, використовуючи в інтересах нинішньої шовіністичної ідеології глибинні російські етнічні комплекси. Навряд чи він їх достеменно і раціонально розумів, радше за все просто вгадав. І для його влада то була геніальна здогадка, що дозволяє ось вже 23 роки здійснювати в РФ політичний курс, що в історичній перспективі є для Росії згубним.
Що ж це за глибини? Про них добре написав російський професор Валєрій Возгрін: «…на цьому камені вільно обраних несвободи і деспотизму розбудовувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські общини, що воскресили племінний диктат більшості та зневагу до особистості, маніхейський жорсткий розподіл світу на «наших» і «ненаших» і відповідні мораль і норми співжиття (для своїх і чужих).Тобто по суті аморалізм, що став поступово однією з найбільш вражаючих національно-психологічних рис, що їх уже точно «аршином общим не измерить». Сюди ж належить нігілістичне ставлення до приватної власності, завдяки котрому марксизм, широко відомий в Європі, зміг укоренитися і вирости в гіллясте дерево більшовизму лише в Росії. Саме звідси, вважав я в останніх працях, із суто психологічної схильності до архаїки, себто консервації древніх колективно-підсвідомих стереотипів, виходить багато історичних і сучасних бід російського народу. І ще раз підкреслюю, походження і розвиток цих національних рис пояснюється зовсім не якоюсь расовою передвизначенністю… вони набуті у результаті того особливого російського шляху прогресу, наявність котрого, здається, ніхто не заперечує».
Читайте також: Вдячність і самовладання
Подивімося ретроспективно на російську ідеологію в тому розумінні як це робили марксисти. Згадаймо твір їхньої філософської традиції «Німецька ідеологія». Напевно в такому же самому контексті можна розглядати і «Російську ідеологію». Перший її період пов’язаний з ідеологемою інока Філофєя: «Два Рима падоша, третий стоит, четвёртому не быти. Москва — третий Рим». Тут класичний азіатсько-монархічний і послідовний автократизм і інституціоналізована ксенофобія, геополітична закритість на тлі нестримної територіальної експансії Московського царства. Потім починається петровсько-петербурзький період російської історії, пов’язаний з обмеженою європеїзацією, із запозиченням технічних досягнень Заходу за доволі негативного ставлення до його ідей. Пьотр І відхилив кандидатуру видатного математика і філософа Ляйбніца на керівника Петербурзької академії наук, сказавши: «Умён Ляйбніц, очень умён, да не по-нашему, не по-русски умён». Російському імператору також належить фраза, що змушує не перебільшувати вестернізаційних інтенцій в діяльності будь-яких російських реформаторів: «Європа нам нужна на несколько лет, потом мы повернёмся к ней задом». Незважаючи на всі контакти з Європою, традиційний російський автократизм лишився недоторканним.
У ХІХ столітті відбулося друга спроба європеїзації Росії, знову окремі групи інтелектуалів намагалися запозичити ідейні досягнення Заходу але без особливого успіху. Хоча після Кримської війни виникли ілюзії перемоги «розуму» і лібералізації Росії. Однак деякі кроки тут були і доволі успішні: ліквідація кріпацтва, створення цивілізованого суду, явище «разночинцев» і т.д.
У Росію в цей період починають проникати окремі філософські віяння західного типу. В духовному відношенні інтелігенція поділяється на «западників» і слов’янофілів. Цей розподіл в якійсь мірі зберігся до наших днів. Слов’янофіли проповідували «богообраність» росіян, їхнє особливе право вирішувати долю світу. Не важко визначити, хто в сучасній Росії продовжує цю традицію «почвеннічєської» ідеології. Цікаво, що російський емігрант, професор філософії Ніколай Лосскій писав про провідного слов’янофіла Алєксєя Хомякова так: «Хомяков вірив у велику місію російського народу. Ця місія буде здійснена тоді, коли російський народ повністю проявить всі духовні сили і визнає принципи, котрі лежать в основі православ’я. Росія покликана, за його словами, стати в центрі діяльності світової цивілізації. Історія дає їй таке право, бо принципи, котрими вона керується, характеризуються довершеністю і багатосторонністю. Це право дається тільки тій державі, на громадян котрої накладаються особливі обов’язки. Росія прагне не до того, щоби бути найбагатшою чи наймогутнішою країною, а до того, щоб стати „найбільш християнським з усіх людських суспільств». Без коментарів. І ще з творів Лосского: «Хомяков мав щиру любов до інших слов’янських народів. Він уважав, що їм притаманне прагнення до громадянської і демократичної організації. Хомяков сподівався, що всі слов’яни, визволені з допомогою Росії, утворять непорушний союз». Ці сподівання дуже нагадують рядки з гімну СРСР: «Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила великая Русь»…
Читайте також: Полігон культури
«Западники» вважали, що ніякого специфічного шляху Росія не має і їй варто пройти такий же шлях історичного розвитку як і Європа . У 1920-х, 1930-х роках ХХ століття сформувалась течія євразійців. У геополітичному сенсі її виникнення було пов’язане з тим, що наголос на слов’янофільстві чи западнічестві міг загрожувати Росії відторгненням її азіатських регіонів. Треба було створити такий ідеологічний контекст, що пов’язував би їх зі Сходом, а не тільки з власне російською першоосновою (як у слов’янофілів), чи із Заходом (як у «западников»).Зрозуміло, що в постпутінський Росії обов’язково виникне знову проблема неслов’янських, азіатських територій. І тут євразійство стане в пригоді, хоча не дуже вірогідно, що воно зможе реально вплинути на національні процеси в Росії. Однак такі спроби в цій країні є. Варто згадати Євразійський союз молоді Гаріфулліна під ідейним впливом відомого Алєксандра Дугіна. Ця течія виходила з того, що Росія не є частиною ані Азії, ані Європи, проте особливою специфічною цивілізацією між ними. Ідеї про те, що Росія є окремою цивілізацією в світі є нині доволі популярною в колах певної частини інтелігенції і становить основу російського ізоляціонізму.
За часів СРСР не було проблеми конкуренції ідей, бо не було самої такої конкуренції, всю духовну сферу охоплював марксизм радянського зразка, що був чимось на зразок світської релігії. «Перебудова» Горбачова породила щось схоже на ідеологічний хаос. За путінського часу виникла своєрідна ідеологічна амальгама, що становили собою з’єднання радянських міфів (культ «Великої Перемоги» і супутнє «победобєсіє») з кондовим російським шовінізмом і великодержавною ксенофобією. Зокрема, знову було майже офіційно ухвалено заперечення існування українського і білоруського народів (традиція «єдиної і неподільної» Російської імперії), хоча в СРСР таке існування бодай формально визнавалось. Відбулося й об’єднання чекизму з православ’ям, особливо після того, як Путін особисто посприяв приєднанню російської зарубіжної православної церкві (а це була церква прихильників «білої ідеї») з Московським патріархатом.
Якщо в новій Росії відбудеться відмова від путінської теорії і практики російського державотворення, то знову реально виникне якась амальгама різних ідеологічних елементів. Бо послідовно західний ліберальний демократизм російський народ не сприйме, адже він співчував і поділяв путінські плани нескінченої територіальної експансії, приймав протистояння «вічно ворожому Заходу» і погоджувався з «незаконністю» самостійного існування колишніх республік СРСР. Отже, треба очікувати химерного синтезу слов’янофільства, «западничества» і євразійства. Не можна виключати також існування в ідейній сфері залишків марксистських та нацистських ідеологем. Отже навряд чи ідейна сфера Росії вийде за межі усталених у цій традицій.