Злочини московитів на теренах Гетьманщини протягом 1708−1709 років

Гортаючи сторінки давно оприлюднених історичних документів і козацьких літописів XVIII століття, із сумом помічаєш, що між описом жахів воєнного лихоліття часів Великої Північної війни (1700−1721) та новинними стрічками інформагенцій часів російсько-української війни початку ХХІ століття чимало спільного. Повідомлення про взяття Батурина в листопаді 1708 року зі сторінок Лизогубівського літопису до болю нагадує новини з-під Києва чи Херсона в березні 2022 року. Замість згадки про річку Сейм можна було б підставити назви річок Ірпінь чи Дніпро. Усюди на окупованій території росіяни як нині, так і 315 років тому чинили однаково.

Історичний контекст

12 лютого 1700 року почалася Велика Північна війна. На той момент територія України-Гетьманщини перебувала під політичним протекторатом Московії, а військові підрозділи козаків згідно з московсько-гетьманськими домовленостями мали брати участь у всіх воєнних операціях, ініційованих царем Пєтром І. На вимогу монарха гетьман Війська Запорозького Іван Мазепа був змушений відправити до театру воєнних дій, тобто на терени Південної Балтії, військові сили, що складались як із реєстрових полків, так і з козаків та міщан, які добровільно пішли воювати за наймом, отримуючи гроші, амуніцію та зброю з коштів самого гетьмана (тобто найманих полків). Крім участі у воєнних операціях, козаки виконували чимало невластивих їм завдань, зокрема були змушені здійснювати наїзди на терени тогочасної Ліфляндії або Лівонії (нині — Латвії та Естонії), які належали шведам, щоб відстежувати рухи військових підрозділів шведської армії. Козаки також мусили за наказом московських воєначальників плюндрувати місцеві села та хутори, знищуючи запаси продовольства й фуражу.

Через тривалі бої та виконання непритаманних козакам завдань, грубе поводження офіцерів московських військ, які знущалися не лише над місцевим населенням, а й над козаками, українські полковники почали скаржитися своєму гетьману. Незадоволення серед простих козаків та представників старшини дедалі зростало, підштовхуючи гетьмана до того, щоб він почав вимагати в Пєтра І повернути українські підрозділи в Гетьманщину. А згодом, дізнавшись про наміри царя ліквідувати гетьманську посаду та реформувати козацьке військо з іррегулярного на регулярне під командуванням іноземців, Мазепа почав замислюватися, як уникнути небажаних реформ.

Читайте також: Значення Гетьманату

Умови війни та складна політична ситуація в сусідній Речі Посполитій, поява там двох королів, які орієнтувалися на різних союзників — Швецію та Московію, змушували гетьмана замислитися над тим, чи не змінити політичного покровителя. Ця спроба була реалізована в жовтні 1708 року, коли війська шведського короля Карла ХІІ через обставини були змушені змінити свій маршрут і зайти на терени Гетьманщини. Гетьман Мазепа з представниками старшини, частиною війська, найманцями та запорожцями перейшли на бік шведського короля. У такий спосіб вони намагалися позбутися московського протекторату, уникнути значних воєнних дій на території Гетьманщини, захистити місцеве населення від наслідків недружнього поводження з боку шведських військ.

Московитська реакція

Військово-політичний крок очільника Війська Запорозького по суті став повстанням колишнього васала проти свого сюзерена заради майбутнього всіх мешканців Гетьманщини. Особисто Мазепі було що втрачати, і він дуже довго зважував усі за та проти перед тим, як піддатися тиску з боку своїх старшин та ухвалити доленосне рішення.

Пьотр І сприйняв цей акт як особисту зраду гетьмана й розгорнув низку масштабних заходів, спрямованих на те, щоб не допустити приєднання якомога ширшого кола тогочасних українців до закликів свого керманича й активної участі в боротьбі вже не проти шведського війська, а проти московського.

Цар швидко збагнув імовірні наслідки мазепинської акції й вирішив діяти на випередження. Для цього він застосував давно відомий метод «батога та пряника», щоби привернути на свій бік антигетьманську опозицію та тих, хто не мав правдивого уявлення про наміри козацького очільника й дозволив зманіпулювати власною свідомістю й діями. Для цього було наказано негайно переобрати під наглядом московських військ нового, лояльного московитам гетьмана. Водночас цар постійно наполягав на формальному дотриманні давніх прав і свобод козаків, обіцяв передати всім, хто збереже лояльність до царя, конфісковані маєтки прихильників гетьмана, щедро роздавав посади, звільнені внаслідок несподіваного переходу старшин на бік колишнього супротивника, не шкодував грошових винагород, грав на нереалізованих амбіціях тих, хто вважав себе «ображеним Мазепою», закликав московських сановників лагідно поводитися з мирним населенням і навіть жорстко контролював, щоб українцям хоч би тимчасово не завдавали будь-яких матеріальних кривд, тощо.

Натомість добре продуманими й різноманітними були методи та прийоми, спрямовані на залякування людей, бо виявилися більш дієвими й ефективними.

Мотиви

Передусім треба зрозуміти, що мотивувало царя та його оточення ухвалити рішення нелюдськи поводитися з українцями.

По-перше, це злість Пєтра І на Івана Мазепу за прояв самостійності, за несанкціоноване рішення змінити політичне підпорядкування під час війни, а також нерозуміння царем юридичних підстав для цього кроку та сприйняття всього, що відбулося, лише крізь призму особистої образи, особистої зради. Саме цей мотив спонукав царя до організації та активної участі в раніше небаченому українцями театралізованому дійстві з позбавленням опудала гетьмана всіх нагород, до повішання того опудала або портрета Мазепи на шибениці в Глухові, до інспірації церковної анафеми й оголошення грошової винагороди за тіло живого чи мертвого очільника Гетьманщини.

По-друге, Пєтром рухали намір якнайшвидше виявити людей, які підтримали Мазепу (пізніше їх усіх почнуть називати мазепинцями), спроба оцінити кількісний вимір загрози прояву політичної непокори, а також прагнення позбавити гетьмана впливу не лише на власне військо, а й на військо короля Швеції. Для цього цар удався до організації того, що з легкої руки українського історика Бориса Крупницького названо «війною маніфестів»: московський монарх почав ширити теренами Гетьманщини численні маніфести та грамоти, у яких усіляко лаяв Мазепу, знецінював його діяльність, безпідставно звинувачував і нав’язував образ ворога (нині ми це називаємо ворожими ІПСО). Водночас почались арешти мазепинців, до яких застосовували тортури.

Читайте також: Традиція політичної культури в Україні

По-третє, царя до швидких контрзаходів спонукало побоювання, що весь народ може підтримати свого очільника. Якби це сталося, то автоматично означало б військову поразку Пєтра в розв’язаній ним війні. Треба було максимально швидко й переконливо залякати пересічних мешканців, які навіть не здогадувалися про перипетії «високої політики» й не були обізнані з тим, що вирішив зробити Мазепа. Тут царю в пригоді стало природне чуття страху, притаманне кожній людині. Щоб його викликати, московити вдалися до масових убивств дорослого населення, мордування полонених, ґвалтування жінок, убивства немовлят і дітей. Прагнучи досягти максимального масштабу залякування, московити не просто вчиняли всілякі звірства, а й дбали про те, щоб максимально поширити інформацію про жорстокі розправи над мазепинцями на всій території Гетьманщини. Тому вони сприяли поширенню чуток про долю знищеного Батурина, сплавляли річками плоти з понівеченими тілами, масово скидали трупи до водойм тощо.

Конкретні дії та злочини

Намагаючись якнайшвидше дискредитувати Мазепу, цар у своїх маніфестах широко застосовував брехню. Зокрема, ішлося про те, що гетьман нібито запровадив деякі нові податки з населення заради власного збагачення: «хитростію своею, безъ нашего указу, будто на плату войску, а на самомъ дѣлѣ ради обогащенія своего»; буцімто дійсна мета гетьмана — не визволити українців з-під московської протекції, а «поработить по прежнему подъ владѣніе польское…», а угода з поляками нібито мала принести українцям «оскверненіе и превращеніе въ римскую вѣру и унію».

Тож московський цар і його військо на теренах Гетьманщини мали намір «захистити» українців від їхнього ж законно обраного гетьмана! Натомість в одному з універсалів Пьотр таки прохопився й виказав справжнє бажання покарати гетьмана. Виявилося, що його слід покарати лише за те, що прагнув, аби українці могли «ни подъ нашею (московською. — О. К.), ни подъ польскою властію не быть, но особливо свободными остатися…». Для закріплення залякувального ефекту своїх дій проти гетьмана цар, як уже згадано, наказав піддати його церковному прокляттю й наполіг, щоб цей акт «соборного и вѣчного проклятія вора и измѣнника Мазепы» проголосили саме українські церковні ієрархи, пов’язавши їх таким чином круговою порукою (актом колективної відповідальності).

Прагнучи виявити прибічників гетьмана, московити не лише намагалися перехопити ініціативу в тогочасній інформаційній війні, розсилаючи царські маніфести та грамоти на всій території Гетьманщини, а й почали арештовувати всіх без винятку осіб, яких прямо чи опосередковано можна було притягнути до справи, піддавали їх жорстоким тортурам і допитам.

У джерелах того часу знаходимо таку інформацію: «отъ непріятеля (тобто від шведів. — О. К.) жадныхъ нѣтъ налоговъ и разореній, а войска великорусскіе всюда въ полку Стародубскомъ палютъ, разоряютъ и рабуютъ…», «драгуны и солдаты ущыпливыми и тяжкими безчестили и безчестятъ досадами», «многими обидами малороссійскій народъ отъ великороссійского отягощенъ … огнемъ, рабунками и немилосерднымъ мордерством руйновати потенція Московская пришла…». Мирні мешканці українських містечок і сіл не раз скаржилися, що московські стрільці їх б’ють та ображають, але офіцери й слухати не хотіли побідних скарг.

Не маючи інформації про втаємниченість широкого загалу населення в плани гетьмана, намагаючись якнайшвидше налякати пересічних українців погрозами лютої розправи над кожним, хто підтримає свого гетьмана, московити вдалися до масових убивств. Особливо показовим у цьому сенсі мало стати знищення гетьманської столиці — Батурина. Про події 2 листопада 1708 року тогочасні джерела писали: «То мѣсто взято, въ которомъ 10.000 президію было, изъ тѣхъ нѣсколько животомъ спаслись, а другіе въ штурмѣ пропали. И то мѣсто все потомъ вызжено и разорено, но и впредь никакому поселидбищу быть тут заказано».

Григорій Покас, військовий канцелярист середини — другої половини XVIII століття, в «Описі про Малу Росію» писав: «Князь Меншиков с великоросійським військом місто Батурин… і жителів тамошніх… з жінками та дітьми їх дістав…а народ увесь, навіть немовлят, виколов і вирубав, з них кров дорогами й вулицями в Сейм-ріку лилась, ніби на кола млинові вода йде, при тому ж і церков Божественних не пощадив».

Коли ж за кілька днів Іван Мазепа побачив згарища своєї столиці, він не лише відверто плакав — у ту мить він усвідомив, що, як згодом напише Пилип Орлик, «тепер усе піде інакше: Україна, залякана долею Батурина, буде боятись триматися з нами заодно».

«Похідна посольська канцелярія», яку створили московити для організації каральних акцій на всій території Гетьманщини, хапала всіх за найменшою підозрою та застосовувала «допрос съ пристрастиемъ». Спочатку канцелярія розташовувалась у Глухові, а згодом — у Лебедині. Саме на це місто припав апогей її діяльності, тому назва цього містечка у свідомості як багатьох сучасників тих подій, так і представників наступних поколінь асоціювалася зі страхітливим терором, нелюдськими звірствами, яких людська уява навіть не може припустити.

Автор «Історії Русів» із часом писав, що в Лебедині було страчено приблизно 900 осіб (цю цифру досі не вдалося ані підтвердити, ані спростувати). Жертви тогочасного терору, який влаштували московити, згодом були поховані в братській могилі, яку до сьогодні називають «могилою гетьманців», або «кладовищем мазепинців».

В одній із судових справ 1716 року була згадка про події 1709 року та що на центральних майданах Сум і Глухова ще стояли «колья», на яких були нанизані «изменничьи головы». Той факт, що страхітливі знаряддя страт були на своїх місцях і через вісім років після їхнього здійснення, свідчив, що їм надавали великого значення як превентивному засобу залякування та впливу на суспільну свідомість.

Щоб закріпити свою силову перевагу, московити намагалися максимально поширювати розголос про власні криваві розправи над мазепинцями на всій території Гетьманщини. Чи не найяскравіше про це могли засвідчити ті, кого було піддано жорстоким знущанням, але не вбито. Збереглося чимало свідчень шведських вояків про звірства московитів. Зокрема, про двох гетьманських козаків, яких прибили на палі й поставили на дорозі на загальний огляд, про кількох полонених, яких відпустили додому, відрубавши їм ліві руки, про колесованих запорожців, про козаків, яким було обрізано вуха та носи, щоб їхній понівечений зовнішній вигляд був страшним нагадуванням іншим про наслідки спротиву московитам.

Діючи на випередження й намагаючись убезпечити себе від масового переходу на бік Мазепи та Карла тих запорозьких козаків, які ще залишалися на Січі, Пьотр І незадовго перед генеральною баталією під Полтавою в червні 1709 року наказав Алєксандру Мєншикову (а той поклав це завдання на полковника Пєтра Яковлєва та козацького полковника Гната Ґалаґана) знищити Чортомлицьку Січ.

Читайте також: «Московити нас не знають і ніколи не зрозуміють. Ми ‒ інші»

Про ці події відомо, що 18 травня 1709 року московити оточили Січ із правого берега та з Дніпра. Направленого до січовиків московського посла запорожці скинули у воду, а вимогу здатися без бою відхилили. Сама собою фортеця була неприступною, але дорогу до неї московитам показав Гнат Ґалаґан, який замолоду служив на Січі та знав усі таємні проходи до неї. Січовиків було лише кілька сотень, але билися вони відчайдушно. Маючи цілковиту перевагу за кількістю живої сили, московити розбили запорожців, зруйнували та спалили Січ дощенту. З лютою жорстокістю та садизмом розправились із тими, хто потрапив до їхніх рук. Дійшли навіть до того, що порозкопували могили на цвинтарі й учинили наругу над тілами небіжчиків.

Усім, хто погодиться здатися, було обіцяно зберегти життя. Однак цього не сталося. Яковлєв і Ґалаґан улаштували криваву розправу над військовополоненими козаками. В одному з історичних джерел зазначено, що їм «голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті завдано, мертвих із гробів многих не тилко товариства, но і чернецов одкопувано… і вішано». Жахливих тортур і мученицької смерті зазнали й арештовані в хуторах і зимівниках козаки, які не брали участі в обороні Січі. Декого для розправи було відправлено до Москви. Із Січі було вивезено всю козацьку артилерію, державний скарб і прапори.

За таких обставин місцева українська людність тривалий час жила в стані пригнічення, чекаючи доносу, слідства, фізичної розправи або конфіскації майна.

Загалом відповіддю Московії на військово-політичну акцію Івана Мазепи 1708−1709 років, спрямовану на звільнення України-Гетьманщини з-під політичного протекторату Московії, став небачений раніше сплеск насилля і щодо гетьмана та його оточення, і щодо мирного населення. Люди боялися бути звинуваченими в «мазепинській зраді», бути проклятими церквою, боялися допитів і тортур, утримання під вартою невизначений час, заслання до Сибіру чи на Соловки, боялися бути фізично вбитими / замордованими, остерігалися вбивства дітей, покарання родичів, боялися знищення власного житла та господарства, позбавлення майна.

Реальної причини для будь-якого з названих видів покарань могло взагалі не бути. Натомість приводом могли стати звинувачування в підтримці Мазепи та його намірів, опір московським військам, «недонос» на родича.

Оскільки систематичні залякування та покарання українців як елемент державної політики Московії тривали ще довгий час навіть після закінчення війни в 1721 році, страх, у якому українське населення перманентно перебувало, мав свої наслідки. Одна частина українців утратила будь-яку здатність до опору й підкорилась інкорпораційним процесам, друга частина назавжди залишилася в еміграції і в Україну ніколи не повернулася, третя була знищена й уже ніколи не відродилася.

У такий спосіб московський уряд повністю скористався з результатів своєї політики залякування, бо по закінченні війни Пьотр І оголосив перетворення Московії на Російську імперію, себе проголосив імператором, українські землі вже за кілька десятків років були повністю інкорпоровані до складу Росії як провінції, а вільне населення перетворили на кріпаків.