Злочинці в політиці

Центральним елементом політики завжди було розділення між легітимними і нелегітимними діячами. Легітимність є найціннішою її властивістю. Але задовго до того, як політичні лідери дістаються висот легітимності та законності, вони часто існують впритул до злочинного світу. Досить згадати, як Нікколо Макіавеллі називав державця напівлюдиною і напівчудовиськом, і стане зрозуміло: так було завжди.

Успішний правитель, якому до кінця свого правління вдалося об’єднати і централізувати державу за будь-яку ціну, стає героєм. Тих же, хто намагався зробити це, маючи статус переможця, але не досяг мети, історія пам’ятає як кровожерливих злодіїв, спраглих влади. Успішний бунтар стає революціонером і реформатором, а той, що програв, опиняється на маргінесі політичної історії як заколотник безглуздого бунту.    

Успішні диктатори і тирани не здатні на великі досягнення без допомоги злочинного світу, оскільки їм завжди потрібні вбивці, злодії, шахраї й ті, хто виконуватиме тортури. Якщо придивитися, те, що ми вважаємо героїчними сагами про двобій ліберальних політичних режимів і диктатур, насправді є двобоєм цивілізованої політики та брутального використання влади злочинцями.

Навіть трагедія Росії ХХ сторіччя, що за глибиною та інтенсивністю пристрастей може зрівнятися з шекспірівською, почалася з колапсу вже слабкої імперської влади під наступом кримінального елементу. Зрештою, Іосіф Сталін на початку свого сходження, був, по суті, не більше ніж просто головорізом. У багатьох аспектах це був успішний злочинець, якому вдалося консолідувати владу і створити міф легітимізації самого себе як законного правонаступника, однодумця і вихованця Лєніна. Після розпаду Російської держави владу в ній прибрав до рук злочинний режим, що діяв під прикриттям образу всесвітнього оплоту лівих.

Однак криміналізація політики і стрімка політизація бандитських груп не є явищем виключно темного минулого. Досить згадати початок швидкого періоду болючих змін у колишньому Радянському Союзі, коли, якщо називати речі своїми іменами, злочинці та різні тіньові угруповання шукали способів вийти з тіні та легітимізувати себе і свої наміри. Деяких з них урочисто прийняли до політичних еліт; іншим нічого не вдалося, і в результаті їх викинули з політики або посадили до в’язниць.

Ким були Владімір Путін та його антураж, коли з’явився їхній горезвісний кооператив «Озеро»? Хто належить до політичної еліти в пострадянських країнах, де статки не накопичувалися десятиліттями і століттями, а швидко здобувалися фаворитами влади під захистом агентів колишніх силових структур? Навряд чи туди входить хтось, окрім силовиків, тобто кагебістів, агентів спецслужб, злодіїв, котрих захищала держава, і деяких підприємців, що прийняли виклик і приєдналися до цих лав, погодившись співпрацювати з лихим збіговиськом, яке залишилося від колишньої імперської машини. 

Цікаво, що іноді між ними простежується певна схожість із заможними владними групами Італії часів Відродження. Пригадайте роди Орсіні й Колонна в Римі, Медічі у Флоренції чи Сфорца у Мілані. У них були власні придворні судді, митці, вчені та історики. Часто вони виступали не лише як політичні династії та знатні роди, а й як учасники політичної боротьби і злочинних змов.

У своєму романі «Сім’я» Маріо П’юзо описує родину Папи Олександра VI як прототип сучасної мафії. Його син Чезаре Борджіа стає кардиналом у 18 років, але кидає церковну кар’єру і досягає справжніх висот політичної та військової слави. Будучи ідеальним втіленням напівлюдини-напівчудовиська з «Державника» Макіавеллі, Чезаре Борджіа починає свій шлях у політиці як хижак та безжальний вбивця, але завершує як політичний мрійник і творець об’єднаної та сильної Італії.

Навіть убивця чи злочинець має шанс стати державником. І навпаки. Злодіяння, вчинені заради добра й людства, часто трапляються в шекспірівських п’єсах і сонетах. Такі злочини на власні очі бачили європейські історики, драматурги і поети; та й ми самі можемо вважатися очевидцями, адже були свідками багатьох переворотів, заворушень у Східній Європі після 1990 року.