Злочинні наміри

Один на 10,5 тис. складає шанс українця загинути внаслідок убивства або іншого насильницького злочину. Щорічно в Україні навмисно вбивають 2–3 тис. людей, ще понад 1,5 тис. гинуть від, як пишуть у міліцейських протоколах, «умисних тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого» (ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу). Таку кількість можна зіставити з втратами військ НАТО в Афганістані. Насправді хроніку вбивств в Україні складно порівнювати з війною. На найтяжчий злочин перед-усім ідуть не бандити в масках і з пістолетами, які грабують багатіїв і банки, не кілери, котрі відпрацьовують замовлення на політика чи бізнесмена. Типовий убивця – це маленький (як каже наш уже колишній президент) українець, на якого, випадково зустрівши на вулиці, навіть не звернеш уваги.

Душогуби на душу населення

У Києві 14-річний підліток зарізав дівчину-однолітку. За те, як пояснив згодом слідчим, що вона його колись образила. У Макіївці (Донецька обл.) 17-річний юнак забив до смерті знайомого, бо той ліг спати в черевиках, іншому проламав голову, оскільки він став на бік жертви. 3 квітня в Піщанківському районі Вінниччини 19-річний хлопець забив молотком цілу родину – 77-річну пенсіонерку, її 21-річну онуку та двох малолітніх дітей молодої жінки. Причина – побутова свар­­ка. В Авдіївці (Донецька обл.) 25-річний збоченець зґвалтував 6-річну дівчинку. Вбити її, щоб та не поскаржилася дорослим, завадив випадковий свідок. Подібні жахіття трапляються в Україні ледь не щодня, й найстрашніше в них те, що мотиви вбивці в кожному з випадків зрозуміти практично неможливо. Складається враження, що ними рухає лише манія вбивства.

За інформацією, наданою Тижню Департаментом зв’яз­­ків із громадськістю та міжнародної діяльності МВС України, лише 2009 року на території країни було скоєно 2478 убивств і замахів (за шість місяців 2010-го – 1188). Що показово, 58 убивств на рахунку тих, хто відбирав людські життя й раніше. Чи можна їх назвати серійними?

В сучасній науковій і навколонауковій літературі дається приблизно таке визначення: серійний злочин – це багатоепізодні діяння (епізодів має бути не менше трьох), які скоює один суб’єкт через неочевидні мотиви, час між епізодами вбивств перевищує інтервал, необхідний для емоційного охолодження су­­б’єк­­та (він може становити як кілька днів, так і кілька років). Саме серійних убивць правоохоронці вважають найнебезпечнішими, оскільки цих злочинців украй важко спіймати, а самі вони ніколи не зупиняються. Втім, із боку жертви байдуже, вбиває її злочинець серійний, чи ні. До того ж від серійних убивць «звичайні» відрізняються перед­усім тим, що не встигли розпочати власну «серію».

За оцінками американських дослідників, кількість потенційних серійних убивць становить 0,005% загальної кількості населення країни. Тобто коли взяти цю цифру за основу, то виходить, що вулицями українських міст ходять щонайменше 2 тис. потенційних онопрієнків і ткачів. Активних серійників, які вже вийшли на криваву стежку, 0,1–1 на млн. Населення України, нагадаємо, – 47 млн. Офіційна статистика, наведена вище, загалом підтверджує цю теорію.

Розлад особистості

«Довести людину до такої крайності, як цілеспрямоване вбивство, можуть різноманітні чинники, – каже психіатр Галина Пилягіна. – Як у вбивстві, так і в самовбивстві йдеться про особистісні можливості людини переносити стресові ситуації. Якщо ми розглядаємо психічно здорову людину, то це свідчить про психологічну вразливість у співвідношенні зі специфічними рисами характеру, наприклад, високий рівень агресивності».

«Схильність до вбивства не є якоюсь особливою вадою характеру, це навіть не наслідок виховання, просто в деяких людей не формується та частина поведінки, свідомості, мозку, яка відповідає за моральні цінності, – переконана Катерина Мілютіна, кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної психології та психології розвитку КНУ ім. Т. Шевченка. – Якось у мене проходив експертизу клієнт, який убив своїх батька й матір, пояснюючи це тим, що вони не хотіли відписати на нього житло. Те, що вони родичі, його взагалі не хвилювало. «Я не мав до них жодних претензій, люди вони хороші, – говорив убивця, – але ж мені була потрібна квартира».

Більшість убивць (майже всі серійники) й решта злочинців страждають на дисоціальний розлад особистості, відомий як соціопатія та психопатія. Вона виявляється в ігноруванні «пацієнтом» соціальних норм, імпульсивності, агресивності, обмеженій здатності формувати прив’язаність до інших людей (докладніше див. «Суб’­єкт»). Проте соціопат є цілком дієздатним, унаслідок хвороби страждає не так він сам, як оточення. «Найпростіше пояснення (поведінки серійного вбивці. – Ред.) – шизоїдна психопатія, вона характеризується емоційною тупістю або емоційною холодністю, суб’єкт усе розуміє: що є поганим, а що – добрим, однак приміряти на себе не може, – пояснює полковник міліції Денис Александров, пси­­холог-криміналіст, кандидат психологічних наук з Київського національного університету внут­­рішніх справ. – Другою причиною є деформація виховання: він виховувався в достатньо черствих стосунках у родині, і йому просто не прищепили необхідності враховувати почуття іншої людини. Третій варіант – коли він міг виховуватися в більш-менш благополучній родині, однак потрапив у компанію, де панує культ жорстокості, де виявляти почуття вважається за слабкість».

Сумнозвісного маніяка-вбив­­цю Андрія Чикатила (65 жертв) у дитинстві постійно била мати, він пережив голод 1946-го (його старший брат став жертвою канібалів), юнаком він мав проблеми з протилежною статтю. Однак 19-річні (на час суду) Віктор Саєнко й Ігор Супрунюк, яких преса прозвала вбивцями-мажорами та дніпропетровськими маніяками, таких проблем не мали – вони з благополучних заможних родин. Але за 2 місяці 2007 року жорстоко вбили 21 людину через, як сказано у вироку, «хворобливе самоствердження».

«Якщо в людини відбувається сплеск агресії, неадекватний та начебто невиправданий, від якого вона не отримує жодної вигоди, швидше за все це форма прояву психопатичних розладів, – каже Александров. – Викривлення характеру в психопатів цікаве тим, що практично завжди вони осудні (адекватно оцінюють свої дії. – Ред.), однак патологія не дозволяє їм нормально адаптуватися в су-спільстві, оскільки вони не можуть себе контролювати відповідно до суспільних норм».

Для злочинця-соціопата жер­­тва – це не людина в загальноприйнятому розумінні, а якийсь механізм, засіб задоволення його потреби – сексуальної, матеріальної, самоствердження то­­що. «До речі, це стосується не лише жертв, бо коли проводиш експертизу щодо цих хворих, то вони ставляться в цілому до людей саме з такою предметною мотивацією, – зазначає Катерина Мілютіна. – Мені один пояснював: «Ні, лікарю, я вас убивати не буду, це ж мені невигідно!» Таким чином він ставиться до мене не з якихось моральних позицій, а тому, що йо­­му не хочеться витрачати зайвої енергії, аби мене вбити».

Мотиви

Більшість серійних убивць перед тим, як почати відбирати життя, були вже засуджені чи скоювали правопорушення, котрі пройшли повз увагу правосуддя. Західні до­­слідники-кри­мінологи стверджують: близько 75% засуджених – соціопати. Зазначимо, що, за даними правозахисної організації «Донецький меморіал», в Україні у місцях позбавлення волі зараз перебувають понад 147 тис. осіб.

У вітчизняних реаліях не варто дивуватися, коли людина йде на скоєння злочину навіть після неодноразового покаран­­ня. «Якщо до покарання в людини було більше факторів, які на рівні якихось сімейних стосунків, роботи, житла втримували її від криміналу, то після покарання втрачати особливо нема чого, тим більше коли йдеться про довгострокове ув’яз­­нення, – пояснює Мілютіна. – Сімейні стосунки втрачені, роботи немає й не видно, і тюрма – дім рідний». Варто додати, що людина з дисоціальним розладом особистості, за висновками фахівців, важко піддається вихованню через покарання.

Журналісти Тижня, відстежуючи повідомлення в ЗМІ про вбивства, звернули увагу, що в більшості випадків логіку злочинця простежити важко. Наприклад, 19 грудня минулого року в Запоріжжі чемпіон України з дзюдо Євген Сотников застрелив 18-річного хлоп­­ця за те, що той відмовився з ним випити. У вересні того самого року в Ужгороді 17-річний юнак зґвалтував і вбив 50-річного чоловіка за уявний борг у 200 грн. А в листопаді в смт Великий Любень на Львівщині 7-річ­­ний хлопчик забив граблями 56-річного сусіда за те, що той умостився спати в батьківській клуні.

«Так звана категорія безмотивних злочинців – достатньо складна проблема, – зазначає полковник Александров. – Насправді мотив у них є, але він витіснений зі свідомості. Ос­­кільки мотив цей травматичний, злочинець вигадує певні псевдомотиви, яких у принципі немає». Чи не найпоширеніший – «він (жертва) на мене якось не так подивився».

Насолода від самого вбивства, тобто вбивство як мотив, дуже рідкісне явище, зауважують експерти. Світлана Шалгунова, докторант кафедри кримінального права та кримі­нології Дніпропетровського держ­універ­­си­тету внутрішніх справ, зазначає в своїх працях: мотив – це рушійна сила злочину, насильство – спосіб злочину. Дослідження Шалгунової та її колег свідчить, що в більшості насильницьких злочинів, скоєних на території Дніпропетровщини, фігурує мотив користі, поєднаний із іншими (помста, заздрість, ревнощі тощо). Але науковці застерігають: дедалі частіше вітчизняними вбивця­­ми й ґвалтівниками водночас із іншими керують мотиви отримання пси­­хічного задоволення від насильства. Психічне розрядження, між іншим, один із голов­­них мотивів серійних убивць.[2040][2041]