Надцята Чорнобаївка, опецькуваті буряти, кадирівці з тік-току, копачі в Рудому лісі тощо. Недолугість окупантів тішить наше національне «Я», вивільняючи якесь задавнене, якесь допоганське задоволення стражданнями тих, хто змусив страждати нас. Та в цьому є і дрібка садистичної насолоди: звеселяють же нас чорний гумор чи карколомні падіння Чарлі Чапліна або заспокійливе самозаколисування «в когось там кепсько, зате в мене все гаразд».
Прийнято вважати, що в нашій мові це слово з’явилося як переклад німецького Schadenfreude («шкода/збитки»+ «радість»), а у них воно виникло десь у 1740-х, хоча і так зрозуміло, що цьому почуттю стільки років, скільки і людству. Історія переконує, що зло – всюдисуще і всемогутнє, а добро кволе і лише зрідка кусливе, як мухи в спасівку, тож часто змушено втішатися бодай з тимчасових негараздів у своїх ненависників. Навіть перемога – часто кривавіша за поразку, втім, саме переможці пишуть підручники з історії, звідки ми про це можемо дізнатися і нишком втішитися, що в них таки «з журбою радість обнялась».
Війна – колективне і персональне випробування, тест на витривалість, а ще – спокуса позловтішатися, що завжди спонукає подивитися на небо і зачудуватися, чи все це дійсно воля Божа. Кажуть, що якось Ейнштейн прохопився фразою «Raffiniert ist der Herrgott, aber boshaft ist Er nicht», яку українською можна перекласти так: «Господь Бог вигадливий/витончений, але не зловмисний». Нам хочеться вірити, що покарання не омине винуватців нашого горя і справедливість восторжествує, як не на цьому світі, так хоч на тому, але коли нашим недоброзичливцям дістається на горіхи, важко стриматися від зловтіхи, бо ж «так їм і треба». Не заборониш радіти чужому горю, хоч у цьому і криються наші біди: втіха від зла пізніше неминуче вдарить зловтішників у найболючіше місце, як не особисте, то інше, близьке і рідне. Бо ж навіть найменше схвалення зла – це перемога зла, адже збільшує його кількість у світі.
Читайте також: Ірина, Альбіна і Франциск. Чим Папа розлютив українців і чи почули наш протест у Ватикані
Безумовно, за сучасних обставин ой як непросто дослухатися до біблійних вимог полюбити ворогів своїх («Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас» Євангеліє від Матея 5:44; «Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його» Послання Апостола Павла до Римлян 12:20), як і прийняти нещодавню спробу Папи Римського подружити «ґвалтівника» і «жертву», коли він попросив разом нести хрест українку Ірину і росіянку Альбіну. Хоч гріховність зловтіхи – це все ж специфіка нашої християнської оптики, бо, наприклад, буддизм радить сприймати і ворогів, і друзів просто як учителів. Хай там як, та все ж замість показної зловтіхи краще все ж промовчати, виявивши повагу до чужого нещастя, тим паче – смерті. Бо ж втіх зла і так стільки в нашому житті, що їх дарма й описати. Як той же Ейнштейн, що, дізнавшись про Хіросіму, зміг вичавити із себе лише «Ой, вей».
Війна – коктейль жорстокості та співчуття, коли емоції, спалахуючи, швидко змінюють одна одну, а тому розум не встигає належно розібратися із тим, що відбувається. Звідси й беззастережна лють і засліплива жорстокість там, де мало би бути свідоме і спокійне сприйняття. Зловтіха працює на випередження, підміняючи аналіз почуттями, за які згодом якщо і пошкодуєш, то тільки виправдовуючись: «Чого зопалу не скажеш, із ким не буває».
Наша найновіша війна з Росією, що у різних формах триває від 2014 року, мала б нас навчити однієї простої істини: усі побажання смерті недругам справджуються не так, як би хотілося. Хай як це буде сформульовано: від безхитрісного «Путін, здохни» до поетичного «згинуть наші вороженьки як роса на сонці», у якому хитро приховане народне переконання, що навіть наша вранішня вода для супротивника – то не іграшки, адже, за словами класика, «доки сонце зійде – роса очі виїсть».
Не по-християнськи, безперечно, бажати комусь смерті, бо ж зрозуміло, що Бог працює на так прямолінійно. Один із можливих варіантів осмислення його «діянь» запропонував комик Емо Філіпс: «Коли я був маленький, то молив Бога про велосипед. Потім я усвідомив, що Бог працює інакше: я вкрав велосипед і став молитися про прощення». За цією логікою, нову реінкарнацію абсолютного зла (яка вже готується до посмертного підземного перебування і відсиджується в бункері) треба спочатку вбити, а тоді вже просити Господа бути милосердним. Хоч у таких розмислах ми вже зайдемо на територію відвертого блюзнірства, що буйним цвітом квітне за наших часів, особливо у винахідливому українському гуморі. Зокрема в оцій уїдливій сентенції, що нині гуляє інтернетрями: «Якщо вбили росіянина, то на сповіді про це не варто згадувати, бо ж гординя – то страшний гріх».