Райсі знають і бояться в Ірані як особливо жорстокого вбивцю. Як прокурор і особа на різних високих посадах у режимі, він несе відповідальність за незліченні смертні вироки політв’язням і критично налаштованим до режиму демонстрантам. Правозахисні організації та спеціальний доповідач ООН звинувачують його в злочинах проти людяності. Те, що зараз саме він обіймає президентську посаду, вкотре підкреслює незмінно тоталітарний характер іранської теократії.
Європейська політика стосовно іранського режиму десятками років керувалася міфом про «реформаторів» усередині владного апарату, яких слід було підтримувати проти фракції «гардлайнерів». Щоб не дати останнім приводу робити систему ще жорсткішою, Іран відповідно до цієї доктрини не можна надто сильно зачіпати і за всяку ціну слід підтримувати «діалог», а передовсім економічні відносини з ним.
Читайте також: Здатися без бою
Нещодавно такими «реформаторами» на Заході вважали попередника Райсі — Гасана Ругані, а до того — Мохаммада Хатамі, чинного президента з 1997 по 2005 рік. Але за свій восьмирічний термін із 2013-го Ругані нічого не реформував. Навпаки, у цей період режим ще більше посилив утиски. Те саме стосується й агресивного, експансивного курсу Тегерану в регіоні. Це демонструє, що «реформатори», які чергуються на чолі держави з «гардлайнерами», як-от Ахмадінеджад, а тепер Райсі, — лише аксесуари вдаваного «плюралізму» ісламістського режиму. Насправді ж різниця між «реформаторами» і «гардлайнерами» така сама, як між «хорошим копом» і «поганим копом».
З емпатичними очікуваннями прориву «реформаторів» і відкриття Ірану для західного впливу було пов’язане й укладення в 2015 році ядерної угоди, що повинна була тимчасово обмежити іранське ядерне виробництво. Насправді ж ця угода мала руйнівні наслідки для стабільності на Близькому Сході. Вона залишила іранському режимові технічні можливості для відновлення за необхідності своєї програми ядерної зброї. А ресурси, які Тегеран здобув зі скасуванням західних санкцій, він використовував аж ніяк не для очікуваного для Заходу стимулювання постраждалої іранської економіки, а для посилення й активізації своєї агресії в регіоні. Тепер країни ЄС задіяні в укладенні угоди 2015 року. Велика Британія, Франція і Німеччина, а також Росія й Китай з квітня радяться у Відні з Іраном про поновлення її угоди. І хоча США досі беруть участь у переговорах лише побічно, у них передовсім йдеться про умови, на яких Вашингтон готовий знову приєднатися до угоди, розірваної за президентства Дональда Трампа.
Вихід Трампа з ядерної угоди та його спроба новими жорсткими санкціями поставити Тегеран на коліна здавалися послідовними, проте виявилися надто поверховими. Адже Трамп водночас активізував розпочату ще Обамою політику виходу США з Близького Сходу. Це підтримало прагнення гегемонії іранського режиму, який вважав вигнання США з регіону своєю головною стратегічною проміжною метою. І хай якими важкими для іранської економіки були санкції, самі вони не можуть змусити Тегеран піти на поступки.
Обходити їх іранський режим може за сприяння свого головного союзника — Росії, а також Китаю, який великими об’ємами скуповує у нього нафту. Окрім того, приклади, як-от Північна Корея і режим у Венесуелі, доводять, що авторитарні володарі витримують повний економічний занепад своїх країн, доки функціонує їхній репресивний владний апарат. Тимчасом Іран знову інтенсивно працює над своїм ядерним озброєнням. Тому повторна спроба взяти його під контроль за допомогою договірних угод принципово правильна, проте не може бути простим поверненням до ядерної угоди 2015 року. Президент США Джо Байден правильно пов’язав повернення Вашингтона до угоди з далекосяжними умовами.
Читайте також: «Опіум для народів»
Так, Тегеран повинен не лише знову суворо дотримуватися обмежень, визначених угодою, а й погодитися на наступні переговори, що також стосуватимуться озброєння Ірану ракетами середньої дальності і його дестабілізуючої діяльності в регіоні. Однак те, що Тегеран погодиться на такі умови, з президентством Райсі стає ще менш імовірним. Адже його вважають запеклим противником ядерної угоди навіть у редакції 2015 року. Окрім того, вже доведено, що союзна Ірану Росія веде подвійну гру: офіційно Москва видає себе за надійну опору ядерної угоди, але потай Кремль спільно з Корпусом вартових ісламської революції підірвав її реалізацію. Це випливає з закритих висловлювань міністра закордонних справ Ірану, що внаслідок необачності дійшли до громадськості.
Руйнівний вплив Ірану на Близькому Сході можуть припинити не постійні ілюзії про здатність режиму трансформуватися, а лише послідовна спільна стратегія США і Європи для його всебічного стримування. Однак для цього Захід має бути готовий вкотре значно наростити свою політичну і військову присутність у регіоні.