Зізнання в любові по-голлівудськи

Зважаючи на розголос кіноальманаху «Париж, я люблю тебе», який був показаний на десятках кінофестивалів світу і надійшов у прокат майже в 30 країнах, формат збірки короткометражок із посвятою і зізнанням у любові конкретному місту є досить популярним. Тож «Закохані в Київ» цілком на часі. Власне, цей проект український продюсер Володимир Хорунжий збирається перетворити на таку собі візитну картку України, яка б засвідчила професійну спроможність української студії створювати власний якісний продукт і продукт на замовлення. Маючи голлівудський досвід продюсування, Хорунжий все робить за лекалами «фабрики мрій» – від написання сценарію до монтажу. Альманах, що складається з дев’яти частин, мають презентувати в Києві у березні 2011 року, а міжнародна прем’єра відбудеться у травні на фестивалі в Монте-Карло.

У. Т.: Ваш проект має неоригінальну ідею, адже є серія альманахів про любов до певних міст, приміром, «Париж, я люблю тебе», «Лондон…», «Нью-Йорк…», «Москва…».

– Про Лондон знято просто підбірку англійських короткометражок, це проект іншого формату. Але в будь-якому разі мені до вподоби така ідея, коли в «короткометражних» митців є можливість заявити про себе не одним фільмом, який, певно, ніхто і не побачить, а галереєю стрічок, яку можна продати у 90-хвилинному форматі. Це вже годиться для комерції.

У. Т.: У такому разі чому ви назвали свій проект «Закохані в Київ», а не «Київ, я люблю тебе»? Це пов’язано з уже «зайнятою» назвою режисером Юрієм Терещенком?

– Ніхто не може «зайняти» назву. Хоча зараз триває судовий процес із москвичами через назву, бо начебто фраза «Я люблю тебе…» з подальшим додатком якогось міста є брендом. Це просто тупість. Але я не використав цієї назви, по-перше, через небажання бути членом отари. А по-друге, у нашого проекту інша мета. Ми хочемо створити фільм про киян та їхні щоденні справи, з щастям і турботами… Для проекту, наприклад, про Москву повитягали якісь жахи з комірчин і нашвидкуруч зліпили у збірку. А проект про Нью-Йорк перетворили на такі собі філософські мандри: горбун, який викидається з вікна; Скарлет Йохансон, роль якої надумана… Це не Нью-Йорк, я там чотири роки прожив і знаю, яке це цікаве місто. Де Манхеттен? Де Бронкс? А там ще є 57-ма вулиця або П’ята авеню…

У. Т.: То яким, на вашу думку, має бути Київ?

– О! В нашому проекті буде весь Київ, велика розгалужена декорація фільму. Ми знімаємо на вулиці Хмельницького, біля Оперного, на схилах Дніпра, на Пішохідному мосту, на Лівому березі, на вокзалі. Завдяки цьому виникає тарілка, пов­на різних тістечок. Наш проект буде цілком відмінний від усіх подібних.

У. Т.: І жодного негативу?

– Жодного. Мені набридло ходити до кінотеатру і поділяти страшенно гіркі переживання героїв. Кіно придумали не для того! Воно для мрії, для польоту фантазії. А з ним відбулося те саме, що й із джазом у 1970-х роках, коли музиканти повністю віддалилися від слухача і перетворили свою чудову танцювальну, невгамовно-енергійну музику, йдучи через cool і fusion,  на те, що неможливо слухати, на суцільну дисгармонію. А тепер вони нарікають: «Чого ви не любите джазу?» А що ви з ним зробили? Так чи інакше щодо кіно я підтримую думку Андрія Халпахчі, який під час останньої «Молодості» сказав: «Знаєте що: нам треба дослухатися до думки глядачів – вони хочуть позитивних фільмів».

Американська методологія

У. Т.: Коли виникла ідея проекту і як він розвивався: спочатку була курка чи яйце – ви мали сценарій чи сценарій робився під ідею?

– Просто якось я сів за стіл і уявив, що може бути найпростіше, для чого не потрібна купа грошей, зірок та інвесторів і до чого можна було б залучити молодих талановитих людей і надати їм можливість виявити себе. Це було в листопаді минулого року. У січні – лютому ми «прокрутили» в головах ідею, а в березні задекларували препродакшн проекту. Потім оголосили про пошук сценаріїв. І протягом перших двох-трьох тижнів уже мали близько 20 пропозицій. Загалом їхня кількість зараз наближається до 70, і я досі отримую заявки. Із дев’яти залишилося лише два нереалізовані фільми. Але я все ще плекаю надію знайти когось зі свіжішою ідеєю, заради якої відмовлюся від одного чи навіть двох затверджених сценаріїв. Хоча й усвідомлюю, що це радше ілюзія, мрія. Проте дуже задоволений відібраними роботами. Перш за все і відбирав за критерієм «подобається – не подобається». Але в компанії у нас є своя худрада, в складі якої молоді люди, здатні відчувати на рівні «справжній – несправжній» матеріал. Це мусить бути драма з трьох частин, навіть якщо комедія чи комедія абсурду, вона має складатися з трьох частин, як звичайне кіно. Ті, хто хоче зробити «кіноверсію анекдоту» або «замальовку з натури», нам не підходять.

У. Т.: Чи відбулися якісь зміни з проектом після презентації кіноальманаху «Мудаки. Арабески», який не буквально, але формою й антилюбов’ю перегукується із «Закоханими в Київ»?

– Абсолютно ні. Про «Мудаків» я знав дуже давно. Зі мною колись говорив Денис Іванов з «Артхауз Трафік», але я був не згодний з проектом, бо вважаю, що подібне зменшує значущість молодих людей, обрізає їм ноги. Який сенс спрямовувати людей, кажучи їм: робіть що завгодно, лише видайте нам на-гора? Це жахлива ідея. Продюсер насамперед – це ідеолог. Якщо люди дивляться на нього як на кишеню з грошима, то це не продюсер, це інвестор, фінансист. Продюсер не приносить валізи з грошима, він згрібає все докупи, відбирає золото від камінців і, зрештою, заряджає людей власною енергією і дає вказівки. А в «Мудаках» усе поставлено догори дриґом.
   
У. Т.: Як ви використали свій американський досвід у роботі над проектом?

– Щодня, щохвилини на цьому проекті все, що робимо, ми робимо абсолютно по-го­­ллівудськи. Це планування, написання сценарію, методи зйом­­ки, добір акторів, монтаж. Тут не буде жодного українського гвинтика, я маю на увазі методологію. І дуже важко було знайти людей, спроможних сприйняти нову методологію, філософію і рухатися в цьому напряму. Наші виші й досі випускають «вази» і «лази» – радянські автівки. До нас часом приходять люди, які чудово знають про 1970–1980-ті тут і зовсім не обізнані з тим самим періодом там, яким, умовно кажучи, більше до вподоби попса, ніж Beatles. Це жах! Але ми перевиховуємо таких.     

Немає драми – немає фільму

У. Т.: Ваш перший український продюсерський проект в Україні – «Оранжлав» – мав певні проблеми зі сприйняттям його глядачами і фінансовими здобутками. Як ви використали помилки «Оранжлав» у цьому проекті?

– Цей фільм знімали п'ять років тому, коли українське кіно було епіцентром вибуху атомної бомби – ніхто нічого не знімав, а Шевченківськими преміями відзначали тих, хто створював аматорське кіно і ходив павичем. Ось тоді я і знайшов Алана Бадоєва, він був єдиним, спроможним зняти щось довше ніж три хвилини. На мою думку, в «Оранжлав» є просто блискучі сцени. А насправді фільм – це ж монтаж сцен. Так чи інакше в «Закоханих у Київ» ми робимо все, щоб запобігти неправильним крокам, яких ми припустилися в «Оранжлав». Перше: якщо сюжет не витримує 12–15 хвилин екранного часу, якщо немає драми, розвитку, поворотів, падінь, сплесків, у роботу не йде. Глядач має закохатися в героїв, емоційно «приклеїтися» до екрана. Якщо він цього не зробив у перші 20–30 секунд, вважай, ти його втратив. Глядач має зацікавитися, вимагаючи більше інформації. Тому я намагався залучити до проекту наших, українських акторів: у нас грають Жора Хостікоєв, Ада Миколаївна, Саша Ігнатуша, Микола Олійник. І Даша Ас­­та­­ф’єва. Який жах про неї писали. Але почнемо з того, що вона справді дуже вродлива жінка! А на знімальному майданчику Да­­ша і органічна, і проста у спілкуванні, і працьовита.
    
У. Т.: Щодо кастингу режисерів – як ви їх підбирали?

– Обирали з огляду на їхній талант, досвід і потенціал. Я не дискриміную за статевою чи національною ознакою: у нас працюють чотири дівчини і два хлопці – режисери з Росії: Ілля Власов і Артем Сімакін. Щодо росіян: а що робити, як не вистачає власних талантів? Були наші, які палали два тижні, а потім згасали. Моя команда багато працювала з початківцями, щоб зробити з них професіоналів. А чому ми не взяли вже професіоналів? Бо в Україні їх немає: ні сценаристів, ні режисерів, ні акторів. У нас є лише сервісна індустрія, яка допомагає закордонним митцям робити кіно в Україні. Немає осередку кіно, немає форуму, немає професійних спілок. В Одеській студії холодно, там нічого не знімають, крім телесеріалів. Кіностудія імені О. Довженка – це пенсійний будинок для тих, хто доживає віку. Там розграбували навіть костюмний цех… Щодо визнаних наших режисерів, то це старий формат, вони не можуть крокувати в ногу з розвитком кіно. Якби Спілберг зараз знімав такі стрічки, як у 1970-х роках, йому б не дали місця. Але якби він зараз зробив «Дуель» чи «Щелепи», вони були б зовсім іншими. Йдеться не про спецефекти, а насамперед про драму, сюжет, персонажів. Висловлюсь інакше: якщо фільм, знятий 20–30 років, нині зараз виглядає смішним, це багато що говорить про режисера.

У. Т.: Де і як ви думаєте презентувати проект?

– Нас уже запросили на травень 2011 року до Монте-Карло. Це такий собі благодійний фестиваль. Він не є комерційним, але для старту досить непоганий. Фільму ще немає, так, але про нього знають, знають про мене: вони бачили стрічки, які я продюсував раніше. Обов’язково з Халпахчі поїдемо до Канн, бо з чим іще їхати? Я впевнений, що всі дев’ять короткометражок проекту будуть професійні.

У. Т.: Ви казали, що маєте вже 70 сценаріїв. Може, збираєтеся зробити продовження?

– Точно не сиквел. Але в цих сценаріях для короткого метра є дуже цікаві ідеї, які можуть дотягнути до повного метра. Для цього, чесно кажучи, я і спілкувався з молодими режисерами, сподіваючись на продовження їхньої роботи в нашій компанії. 

ПАНОРАМА МІСТА. Київ постане у стрічці як велика розгалужена декорація

ДИКТАТ ПОЗИТИВУ. У проекті «Закохані в Київ» не буде депресивних історій і гірких переживань героїв

«Закохані в Київ»