«Зігрійте нас словом»

Культура
14 Лютого 2011, 11:13

На початку лютого відбулася презентація
чергової нової книги Ліни Василівни Костенко. Цього разу – це збірка поезій під назвою «Річка
Геракліта». Дві сотні
віршів, з яких більше
півсотні нових поезій, – чи не перше за її творче життя
правдиве вибране – чи, точніше, міні-вибране: не скалічене радянськими «редакторами»,
не спаплюжене видавцями-піратами. До того ж поезії Ліни Костенко тепер
можна почути: до книги додано диск, на якому вірші записані в авторському
виконанні. Упорядник книги – Оксана Пахльовська, автор ілюстрацій – Сергій
Якутович, музичний супровід – у виконанні скрипальки Мирослави Которович.

«Тиждень» пропонує фрагменти виступу Ліни Костенко. Думки поетеси записала Олена Чекан

 

 

Марнували
літечко, марнували.

А
тепер осінні вже карнавали.

Душа задивиться в туман і
марить обрисами літа.

Чи,
може, це приснилось нам

купання
в річці Геракліта?
 

Це про назву книжки. Ви помітили, що цей вірш не написаний, це
вірш – як зітхаєш. Зітхнув, відчув і записав. Ось так колись мені зітхнулося, і
я не думала ніколи, що ці слова дадуть колись назву книжці. Зітхнулось і все.

Йшов собі час, а я, як
Ви знаєте, занурилась у прозу, А проза це таке діло: треба якнайбільше
написати, щоб було з чого викинути. Оскільки ж я писала не один роман, а
кілька, – я ж багатоверстатниця, і все це йшло паралельно, – я дедалі більше
входила в прозу. А віршами я видавала собі премію. Була щаслива, коли мала
змогу писати вірші.

Вибране у мене вийшло в
перший і в останній раз у 1989 році, ще за радянських часів. Було надруковане на
тоненькому сіруватому папері. От з нього Україною пішли піратські видання на
гарному папері. Мені сказали, що на Волині продають їх по 100 грн. Десь хтось
примудрився й на Рівненщині вже по 150 грн. Я кажу: «Люди не купуйте, чому я
мушу ставити автограф на піратському виданні? Подивіться, коли папір білий, сьогоднішній
– це піратське видання.» А люди питають: «Чого ви не видаєте нових книжок?» А я
ж з прози не можу вирватися. І Оксана моя нервується, як літературознавець, тож
саме вона й почала мене підштовхувати.

Однак
скласти вибране дуже важко. Який принцип? Хронологічний? Словом, мені не
хотілося займатися тим, що вже написане раніше. Я не люблю озиратись, бо пишеться
й пишеться нове. І тут почалися якісь дивні речі – саме напередодні мого
ювілею, – а я ж не люблю ювілеїв, бо це відбирає час, починаються вітання… Проте
це окрема тема – не буду говорити, що таке вітання з ювілеєм, коли «начальство»
вітає. І раптом я дізнаюся, що видавництво «Либідь» готує «Берестечко». Мені це
було приємно, бо після радянських часів його видали, але жахливо, і все одно з
нього теж були піратські видання. Я дуже вдячна видавництву «Либідь», директору
і всім, хто там працює, за ту книгу. А ще Сергію Якутовичу. Бо коли я чую ім’я
Якутович, то згадую його батька і фільм «Тіні забутих предків», – і я щаслива.
Я люблю такі династії.

У нашому політичному
цирку, коли такі красиві династії – це ціле щастя. І от вони видали «Берестечко»,
поставили мене перед фактом: гарна книжка. Потім те ж саме видавництво видало «Ґіацинтове
сонце» з двома дисками пісень Ольги Богомолець. Я була вражена: прекрасні видання,
фактично подарункові, а я ж не звикла ані до уваги, ані до гарних видань.
Колись за радянських часів, коли мене не видавали, тих, кого зараз всі забули,
видавали на глянцевому папері. Але я про інше. Головне, на якому високому рівні
видавництво «Либідь» видало мої книжки – і це попри те, що я на це не мала ніякого
часу. Там справді встановилася така культура стосунків, що моя Оксана не могла
з ними розлучитися. Це ідеально, коли з видавцями можеш мати такі стосунки. По
суті, негативне поле, на якому нас примушують працювати, – це ж просто страшні
казки. Буцімто ми нічого не вміємо, нічого не знаємо, ніхто нас не читає, ми
все позабували і так далі… Насправді це той же комплекс меншовартості, а справжня
якість – можлива.

І
тут раптом я чую, що видавництво «Либідь» і моя Оксана підпільно готують якусь
мою нову книжку. Тобто вони вирішили зробити міні-вибране за принципом зовсім
іншим, не хронологічним. За принципом естетичним. Бо поки я буду хронологічно
робити – а я ніколи не буду хронологічно робити, поки я буду тематично робити –
а я ніколи не буду тематично робити, книжки я так не видам. Концепції – не
люблю. Живу без концепції, – розумієте? Я живу так, як я відчуваю, як я розумію.
І ось готується книжка, а я думаю: Господи, що ж мені робити? Це ж доведеться її
прочитати. А читати те, що раніше написала, я не люблю. Не люблю повертатись. Я
так влаштована, що не люблю повертатись. Десь є в мене рядок: «Я всіх люблю,
аби не заважали…». Тож я відмахувалась, кажу: видавайте, як хочете. І так
справа дійшла до друку. Ну, думаю, нікуди не дінешся: треба буде почитати, що
там Ліна Костенко написала. І знаєте, я прочитала і побачила там якісь гарні
речі. Але також і викинула окремі вірші, а на їхнє місце поставила нові. І тоді
мені робота сподобалась. А коли я загораюсь, то мене від роботи вже не
відтягнути. Отак ця книжка в мені актуалізувалась.

Я
помітила, що на всіх презентаціях люди мені читають мої вірші.
Іноді тебе
зустрічають, ставлять питання, говорять про різні важливі речі, а потім раптом
починають тебе цитувати, Я дивувалася, що є вірші, за якими люди мене
ідентифікують. І часом це зовсім несподівані рядки. Десь побачили в полях корів
і кажуть:

 

Ген корів розсипана
квасолька

доганяє хмари у
полях…

 

Наша політика, наш
політичний момент завжди нам диктують прикрі емоції, щось дражливе. А якщо ми
будемо разом переживати якісь щасливі емоції – то ми станемо сильніші. Нас
політики на негативне поле заганяють, а ми будемо випромінювати самодостатність
свого сприйняття зовсім інакшого світу. Як у рядках з книжки:

 

Були Геракли і
Перикли,

і не порнуха, а
Парнас.

Навіщо ми до всього
звикли?

Навіщо звикло все до
нас?

Оце бажання зовсім інакше сприймати світ і навернуло мене до
цієї книжки
.
А
вже на останньому етапі я з великою повагою поставилась до роботи видавництва і
вийшла з ним на контакт. Не знаю, як вони пережили той день, коли від мене
прийшла верстка. Там я викидала, доставляла, змінювала. Думала, що вони мене
зненавидять. Питаю їх по телефону: ну як вам? А вони такі спокійні. Тому що
коли ти людям адресуєш якесь добро. щось красиве у сприйнятті світу, вони тобі
відплачують тим самим. Відбувається обмін цією красивою потужною енергетикою, і
це робить нас сильнішими.

Зараз я бачу цю книжку
вперше, Я дуже здивована і вдячна всім, хто долучився до неї, вдячна за ваше
подвижництво. Вдячна Оксаночці, яка мене примусила видати цю книжку, вдячна
Мирославі Которович – це для мене взагалі несподіваний подарунок. Спочатку планувалося,
що музичним супроводом будуть «Пори року» Вівальді, але потім було вирішено, що
потрібне тут щось пронизливе, талановито своє. І коли мені назвали ім’я Мирослави
Которович, – я здригнулася: слухайте, це ж династії. Сергій Якутович, Мирослава
Которович, я вже не кажу, що з Оксаною ми вже теж династія. Це я таким чином
хотіла забезпечити еволюцію. Тож я дуже вдячна видавництву і прошу пробачити,
що в них був такий клопіт зі мною. Але в Малковича клопіт був ще гірший.
Сказав, що вже хоче втекти на Канари…

Коли видавець Іван Малкович спитав, чи я згоджуся на
презентації, я сказала: будь ласка.
Він думав, що я, як зазвичай, скажу ні, а я сказала: будь
ласка. І ось за пару днів на сайті його видавництва ми прочитали: «Всеукраїнський
тур Ліни Костенко». Це було незвично і взагалі – що ж тепер робити? Та нічого:
взяти себе в руки і їхати. Поки що було дві зустрічі – в Києві та Рівному. Якою
я побачила Україну? Це головне питання. Не варто робити жодних турів і
виступати перед людьми, якщо не знаєш, чого чекають від тебе і чого чекаєш ти. А
тут усе разом співпало. Поставили мені багато всіляких запитань, які я вирішила
сприймати з добрим гумором, – інакше пропадеш, якщо будеш все дуже серйозно
сприймати. Серйозно тут – в серці, а зовні нехай буде легко.

Якою я побачила Україну… Я не скажу, що то була
несподіванка, що я не знаю, для кого я працюю, для кого я пишу. Але нас до
глибини затуркали розмовами про моральний занепад населення, про деградацію і
так далі.
А деградованому
суспільству хіба потрібна література? Я
побачила в Рівному, скільки людей прийшло, мала щасливу
можливість побачити людей впритул, коли вони підходять за автографом. Малкович
привіз дві тисячі книжок в Рівне. Книжки розкупили, потік людей. Я їх побачила
– це дивовижні люди. Зараз кажуть, що все вже не так, як було в 60-і роки, коли
шістдесятники збирали стадіони. Але скажу, що я побачила такий самий зал з
такою ж енергетикою – тільки з загостреною енергетикою, власне сьогоднішньою
енергетикою сприйняття літератури, поезії.

Наші політики весь час борються. Борються за єдність, умовляють,
заохочують, часом по 20 чи по скільки гривень дають, аби зібралися люди.
Мітинги проводять, одне одного звинувачують. А тут люди самі до мене прийшли, і
це була справжня єдність. Правда мені було дуже прикро, тяжко, що під театром,
стояло багато людей на морозі. Вони прислали мені записку: «Зігрійте нас
словом». І я побачила той самий народ, який я знаю, той народ, для якого варто
працювати.

Часом
твердять, що нашій молоді не треба культури. Хтось з «мудрих» сказав, що маса
вимагає свого права на вульгарність, тож нам дають з телеекранів густомасовану
вульгарність і перетворюють людей на плебс.

А я
насправді побачила той самий дивовижний народ, культурний народ, особливо
молодь. Стоять у довжелезній черзі підписувати, кожен хоче щось сказати, а я ж
не можу з усіма говорити. Гляну на дівчину: ви вірші пишете чи прозу? Вона – прозу.
І хочеться поговорити, та за нею інші, інші… А обличчя! Я вам скажу – де в
наш такий нелегкий час беруться такі прекрасні обличчя, такі прекрасні люди? І
фізично, й морально. Те, що я бачила в Рівному, те я бачила і в Києві в театрі
Франка, – та ж сама картина. Я була зачарована тими людьми. А
«Козацька хорея» Тараса Компаніченка в театрі
Франка – це було просто геніально…

В Рівному нас зустріли дуже гарно. Це ж не партія така чи не така,
яка мене не любить, чи, може, я її не люблю. Так от, в’їжджаємо до Рівного, а
там всуціль центральною вулицею – мій портрет  на лайтбоксах через кожні три метри. І всюди
підпис: «Подія року». А я ж знаю, що в нашій країні зовсім інша подія року. І
уявіть: на жодному білборді мені не домалювали вуса. В’їжджаємо в іншу вулицю,
а там мене вже нема – там політики. Один обдертий, на другому написано, не
скажу що, комусь щось домалювали. Спитала тільки в себе: і як це місцева влада
мене витерпить?

І от
після презентації, коли була вечеря, дивлюсь я на ту місцеву владу, а вона всі світяться.
І хризантеми з моїх віршів цитують. Я була просто здивована: на моїх очах
відбулося перетворення засмиканих людей, звиклих до ідеї, що Україна така-сяка,
в людей прекрасних, одухотворених.

Поезія – це справа серця. Дуже розумним в поезії бути
погано. Я з юності страшенно любила читати філософські книги і дуже хотіла
стати мудрою. Мені великою мірою це ніби вдалося. І от я читала, читала і
раптом зрозуміла, що це починає мені заважати. В мене навіть був період
зарозумних віршів. Але я відчувала, що поезія хоче іншого. Так у мене пройшло
бажання бути розумною – і я дозволила собі бути вільною.

Хтось
з індійських вчених чи мудреців сказав: «Справжній майстер з собою не носить
інструментів і не дзвонить ними». Тобто ось дивіться: я майстер, а це мої
інструменти. Справжній майстер повинен бути вільним, а інструменти мають бути
при тобі, коли працюєш. І от я з якогось часу, – а часу в мене було вдосталь,
бо радянська влада мене заборонила і кращого подарунку не могла мені зробити, –
я замість того, щоб друкуватися, жила собі вільно. Я їздила Україною, знаю всі її
ліси. Так я стала людиною природи і почуття – це для поезії. А для прози треба
дуже багато знати і все це просто фізично витримати, бо за прозою завжди
документ стоїть. Тож останнє моє надбання психологічне: «Ліно, не замислюйся
над тим, як ти пишеш, хай стихія сама прокладає собі шлях».

Одного разу я поправила вірш про річку
свого дитинства.

Я замінила останню строфу, вона мені не подобалась, а Михася Коцюбинська мені
каже: «Ліно, так перша ж редакція була кращою». Тоді я зрозуміла: нема чого
редагувати, пиши нові вірші, а якщо тобі щось з старих не подобається, –
викинь. Будь багатою, будь щедрою, не розмінюйся на якісь дрібні емоції. Вірш
тобі не сподобався – викидаєш. Так і з цією книжкою було. Думаю, чого це тут
цей вірш стоїть? Він зарозумний. А що, як я напишу те, що вирвалося з душі?
Написала, поставила, видавництво не забракувало. Правда, іноді казали, що я
викинула гарний вірш. Але якщо я більше його не чую, він не потрібен. Я ж знаю,
чим писався кожен вірш. Так що віршів своїх я практично  не правлю.

Відносно вірша «Мій дід Михайло був
храмостроїтель».
Там
є такі рядки: «
А
щоб кращіше бамбиляли дзвони, / шпіальтеру до міді добавляв». Питання: що це за слово?

Справді,
мій дід за переказами родинними мав дивовижні здатності ясновидця, цілителя. До
нього всі генеральші своїх дочок знервованих приводили – це ще до революції
було, – а через пару днів вони виходили здорові. Причому він подарував своїй
сестрі єпітрахіль, і все містечко підходило під ту єпітрахіль, – і люди зцілялись.
Мій дід Михайло хотів побудувати храм. Він був справжнй відлюдник. Мабуть, я
відлюдниця – це від нього.

Щодо «шпіальтеру».
Я дуже люблю незвичні слова. Я так і жила б тільки в мові. Де я що-небудь
знайду, слово забуте, старовинне, і якщо можу ввести його в сучасну мову, я це
роблю. Через те я завжди розпитувала старих людей. Шпіальтер – це якийсь
розчин, я не знаю, з чого він робиться. Може, цинк. Хтось з фахівців мені
сказав, що якщо його добавити до міді, то це буде певний полиск, і певна
міцність цієї фарби. Так що не замислюйтесь, що таке шпіальтер. Це щось
загадкове. Може, та людина, яка мені про нього розказала, сама не до кінця
знала, бо не робила того розчину. Але повірте: якщо я написала, що шпіальтер до
міді додавали, так було насправді.

Зізнаюсь вам: я занадто довго була
відлюдна, заборонена.
Не скажу, що забута. В якийсь момент думала, що мене забули. А
виявляється, ні. Я завжди живу з вимкнутим телефоном. Я завжди працюю. А зараз
телефон ввімкнений, через кожні п’ять хвилин дзвонить. Тільки зосередишся до
праці – треба їхати на презентацію роману
«Записки
українського самашедшого». Це не
життя. Це кошмар. А тут ще мене попереджають, що хтось може сказати про мій
роман, що не чекав такого від мене. Думаю, завжди треба робити те, чого від
тебе не чекають.

Мене питають, чи може не варто Україні брати
участь у Міжнародній книжковій виставці в Мінську?
Тобто не їхати туди, аби таким чином
підтримати білоруських опозиціонерів, серед яких є відомий поет Уладзімір Някляєв.
Свого часу був такий рух: «Україна – зона культурного лиха». Питається:
що ми кому можемо допомогти, якщо самі – «зона культурного лиха»? І це ще за
часів президента Ющенка. А я з свого боку думаю: якщо лихо, то лихо не буває
культурним. Тим більше, що вважаю, що Україна не є зоною культурного лиха. В
нас є інша зона – Чорнобильська.

Відносно
Білорусі. Я ніколи не беру участі в таких книжкових ярмарках. І не маю
однозначної відповіді. Давайте разом подумаємо. Ви журналісти, маєте бути людьми
оперативного мислення. Тому що є Білорусь і Білорусь. Я була в Білорусі на Форумі
міжнародних Пен-центрів у 1996 році. Це були тяжкі часи. Тоді вони хотіли
провести демонстрацію «Чорнобильський шлях» до десятиріччя чорнобильського лиха.
Їх там били, трощили. Це було щось страшне. Били людину, яка несла ікону. Було
дуже страшно дивитися на те, що робила білоруська влада з людьми, які хотіли
просто нагадати про ту трагедію. У них там страшна біда з чорнобильськими
наслідками. Я, коли приїхала до Білорусі, попросила, щоб мені показали їхню
чорнобильську зону. А вони сказали: а в нас вона скрізь. Вони навіть не
загородилися. Це трагічний народ.

І от
що я побачила в Білорусі. Цей форум був скликаний Пен-центрами Швеції, Білорусі
й Росії. Тоді головою їхнього Пен-центру був Васіль Биков. Приїхали письменники
з багатьох країн – скандинавські, з різних країн Західної Європи. Тоді теж можна
було опротестувати те, що робилось у Білорусі, не приїхати на той форум: нехай
білоруси сам на сам залишаються зі своєю бідою. Але ми приїхали. І форум зробив
дуже добру справу, бо білоруські письменники мали з ким спілкуватися, а не лише
терпіти насильство влади над собою.

Тож
давайте радитися, що з цим робити. Це повинно мати результат. Скільки буває: у
нас деякі письменники, громадські діячі – ось він щось надумає і скаже або зробить,
а потім дивується, що це не дає бажаного результату. А я вам кажу зі свого
досвіду. Я не люблю нікуди їздити і витрачати час на всілякі імпрези. Але в той
момент я поїхала, бо відчула, що треба. Необхідно.

Форум
тоді пройшов дуже гарно. Були присутні всі опозиційні письменники, всі, яких
тільки-но випустили, були ті, кого потім посадили, виступали журналісти, була
Світлана Алєксієвич, був Васіль Биков. І мені здається, що ми їх підтримали. Білоруські
письменники могли стати на повний зріст, казати все, що вони думали. Вони
зверталися до всіх, хто приїхав. Те, що я тоді побачила в Білорусі на форумі,
мене вразило. Їх небагато тої опозиції, але це настільки люди шляхетні, у них з
очей світиться їхня трагедія, вони викликають величезну повагу.

І там
були дуже печальні моменти, бо приїхали грузини і абхазці з гарячих точок. Мені
особисто це було дуже близьке через те, що багатьох з них я знаю ще з літінститутських
часів, коли це були молоді початкуючі прозаїки чи поети. Тепер я бачила сивих
людей, які пережили трагедії своїх народів. І тут не треба бути таким однозначним,
стояти тільки на своїй позиції – того розуміти, а того не розуміти.

Наприклад,
позавчора на презентації в театрі ім.Франка до мене підійшов чоловік шляхетної
зовнішності і сказав, що хоче мені зробити подарунок від головного муфтія
України. Я здивувалася, бо взагалі подарунків не приймаю, а тут така ситуація.
Він мені простягнув справжній витвір мистецтва. У мусульман є свої символи, ми
можемо їх розуміти чи й не розуміти, але треба їх поважати. Мабуть, вони
прочитали в моєму романі, що я дуже люблю всі народи, я тільки не люблю людей,
які себе не поважають. Так я сказала в романі, але це моя давня позиція: не
можна стріляти ні по мечетях, ні по церквах, ні по костьолах, ні по синагогах,
ні по пагодах, бо то є діло святе. І потім, ситуація з кримськими татарами. Там
же назрівають дуже тяжкі колізії, а наші політики цього не розуміють. І,
вочевидь, ці мусульмани зрозуміли, що я не хочу ніяких конфронтацій. І ось він
простягає мені дивовижного кольору зеленкаву статуетку, і я розумію, хоч я того
муфтія не знаю, але я не можу не прийняти. І з ними теж не будемо з
сперечатись, бо вони мають свою правоту. А та статуетка – жінка з простягнутими
долонями, а в долонях кулька: чи то крапля води, чи то краплина якогось смислу,
чи модель земної кулі – я не знаю. Але це щось таке, що треба обережно нести,
щоб, не дай Боже, не впало, не викотилося з долоні. Тобто для мене це великий
символ. Я згадала Бахчисарайський фонтан, де кожна краплина води щось означала,
– там любов, там смуток… І оцю кульку в долонях треба нести дуже обережно, бо
вона може впасти, чи розбитися, чи закотитися кудись далеко, Боже, сохрани.

Тому
ось з цим питанням щодо Білорусі теж треба дуже обережно йти, щоб ця кулька не
випала з рук і не закотилася так далеко, що ми вже ніколи її не знайдемо. Тому
що те, що робиться в Білорусі, нас стосується безпосередньо. Знаєте, на
обкладинці одного гарного журналу був Лукашенко, який нам робить рукою от так
привіт («Український Тиждень
», №4, 2011.
ред.). Думаю, ми повинні в різний спосіб рішуче продемонструвати своє ставлення
до білоруської влади, яка посадила Някляєва, яка заблокувала білоруських
письменників, що зараз не мають телефонів, доступу до Інтернету.

Книжковий
ярмарок – це, звісно, не є форум світових Пен-центрів. Тому я не хочу нічого
радити. Україна в сьогоднішньому стані, допустивши те, що в нас зараз на
сьогодні робиться, – поганий порадник. І давайте ж не будемо думати, що це
хтось інший зробив, хтось нам нав’язав. Давайте подивимося в корінь і будемо
мати претензії насамперед до себе. Ми це допустили, хоч нас, слава Богу, не
б’ють, не калічать, як в Білорусі. А дивіться, що в нас робиться – хоча б історія
з Марією Матіос.

(Голос
з місця: Вона зустрілася вже з Януковичем, з Герман…) От бачите, які коментарі:
вже зустрілася, вже помирилися. А я там не була. Я того не знаю. Давайте
утримуватися від швидких висновків. Давайте не будемо поверховими людьми. Якщо
Марія Матіос вважала за потрібне піти, значить, це її справа. Інше справа, коли
деякі інтелектуали йдуть працювати в Нацраду. Цього я не розумію…

Тож
повторюю: я бачила в Білорусі абсолютно добірне, шляхетне, інтелігентне
товариство. До речі, там я отримала премію, про яку ніхто не знає. Всі знають,
що я відмовляюся від усіх премій. Але в мене є найкраща премія: медаль Святої
Єфросинії Полоцької – білоруської княжни ХІІ століття. Видно, вона мене з
Полоцька побачила на городищі чорнобильському. Коли мені вручали медаль, то в
залі дехто й плакав, бо Чорнобиль – це наша спільна біда.

Тож самі
думайте, їхати чи ні. Ті люди, що вирішили відмовитись, їм не порадиш. Вони порад
не слухатимуть, то нехай відмовляються…

Україна
зараз не в тому стані, щоб гордо сказати, що вона якась інакша. А йдеться ж про
книжки, це спілкування. Якби мені туди треба було їхати, я б вирішувала сама.
Але за будь-яких умов вважаю, що білорусів треба всіма способами становчо підтримати.

Ліна
КОСТЕНКО
Вірші з поетичної книжки «Річка Геракліта»

(Київ:
Либідь, 2011)

 

* * *

Усе змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.

 

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.

 

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

 

* * *

Учора
все було зелене,

сьогодні
білим зацвіло.

В часи
прекрасної Гелени

ще не
літало НЛО.

 

Були
Геракли і Перикли,

і не
порнуха, а Парнас.

Навіщо
ми до всього звикли?

Навіщо
звикло все до нас?

 

Життя ж
коротке і шалене.

Летить,
як цифри на табло.

Учора
все було зелене.

Учора
все іще було.

 

* * *

Сніги
метуть. У вікнах біле мрево.

Антени
ловлять клаптики новин.

На
білий вальс запрошую дерева,

на
білий вальс вітрів і хуртовин.

 

Хай
буде сніг, і музика, і вечір.

<p class="MsoNo