“Жизнєнна пєсня”

Коли ми навчались у консерваторії, на заняттях з етномузикології зворушувалися рядками з народних, але не дуже давніх пісень: «Маруся отравілась сольоним огурцом, і даже нє простілась с родним своїм отцом…»

 

Або: «Згорєло тєло молодоє, во рту документи знайшли». Ми звикли вважати, що український фольклор – явище винятково «українське». Українською про Україну та українців. Але це не зовсім так. Пісенний фольклор – це своєрідний живий літопис життя нашого селянства – з його міграціями, іноземними впливами, «модою» на місто та російські пісні. Ось, наприклад:

 

 

Мабуть, потреба у серіалах та детективах – якщо не відео, то хоча б аудіо – існувала давно. Вражає дитячо-наївне поєднання трагічності описуваних подій із примітивністю їхнього вираження. Тому і з’являлися твори, що описували страшні події: вбивство з ревнощів, самогубство через втрату надії на повернення коханої, або, наприклад, історію інцесту брата із сестрою, що скінчилася так:

 

 

Сценаристи бразильських (і не тільки) серіалів могли б позаздрити багатству сюжетів у таких піснях! Ну хто ще міг би вигадати історію про «льотчика», який, підозрюючи свою дівчину в невірності, запрошує її на прогулянку «в небо», й уже в повітрі залишає і літак, і дівчину, стрибаючи з парашутом!

 

 

Або поширена в Центральній Україні пісня про нерівний союз шістнадцятирічної дівчини й старого:

 

 

Усі ці пісні – кітчеві як за текстом, так і за музикою – були помічені дослідниками фольклору ще в останній третині XIX ст. Видатний український композитор та фольклорист-збирач Микола Лисенко писав: «Як оперета понижа смак до правдивої музики, так у нашому людові нахил до солдатської пісні зіпсував смак до своєї рідної».

 

Інша визначна постать в українській музиці, композитор Станіслав Людкевич, ґрунтовніше вивчив середовище побутування цих пісень. За його спостереженнями, творцями та носіями «мелодій культурного походження» стали церква, школа й виховані ними інституції письменної та напівписьменної інтелігенції. Сюди також належали сільська шляхта, міський пролетаріат, рекрутчина та місто. Саме місто, на думку Людкевича, завдяки захожим музикантам «кольпортувало свою культурну музику, щоправда, найгіршого сорту».

 

ФОТО з архіву Олени Афанасьєвої

 

 

Чинниками появи кітчу в нашому фольклорі стали, насамперед, історико-соціальні зміни. Законсервоване до останньої третини XIX ст. сільське середовище стало відкритим для зовнішніх упливів. З одного боку, це сталося завдяки реформі 1861 року, а з іншого – у зв’язку з демографічним вибухом в Україні, що загострив земельну проблему. Тобто якщо наприкінці ХІХ ст. кітчеві пісні були нечисленним елементом народного репертуару, то в наші дні посіли в ньому доволі значне місце. Мандруючи сучасними селами, помічаєш неабияку живучість таких пісень, вони зберегли свою популярність, передаючись від покоління до покоління («Це ще моя бабуся співала!»). Селяни співають їх натхненно, підкреслюючи актуальність поетичного тексту («Жизнєнна пєсня!»).

 

Співаки люблять ці твори й за «легкість», адже давня лірика – за їхніми словами, «важкі пісні» – вимагає певних фізичних зусиль та високої виконавської майстерності, не обов’язкових для озвучення кітчевого репертуару. Цікаво те, що старші люди з патріархальним світоглядом, які народилися до 1940-х років, не поспішають виконувати ці пісні, а то й узагалі не знають таких. А от ті мешканці сіл, які народилися в повоєнні роки, починають із кітчу й співають його із задоволенням.

 

Лірична пісня, з самого початку створена для розваги, цілком закономірно була найвідкритішим для всього нового жанром. Саме тут міг вільно відбуватися перехід від «високої» до «низької» естетики, й саме ці пісні набувають нових емоційно-психологічних якостей. Наприклад, на початку ХХ ст. у ліричних піснях з’являється сльозливість та сентиментальність, чого ніколи не було в стародавній ліриці. А сюжети починають переосмислюватись у бік

жорстокості та натуралізму.

 

ФОТО з архіву Олени Афанасьєвої

 

 

Серед інших причин появи нового фольклору варто згадати традицію друкувати авторські вірші з посиланням на певний народний наспів чи, як його називали, «голос». Вона існувала в російській поезії ще з ХVIII ст., наприклад, у Ломоносова, Кантеміра, Сумарокова, а пізніше в Дєржавіна, Крилова, Жуковского. Продовжили декабристи у своїй революційній пропаганді, склавши нові революційні слова на селянські наспіви. У ХХ ст. цим прийомом скористалися більшовики після Жовтневого перевороту 1917 року.

 

Виникненню нових сюжетів у ліриці сприяла і поява лубочних – так званих народних – книжок. Стисло переказані семінаристами сюжети світової літератури розповсюджувалися, як правило, неписьменними коробейниками. Продаючи свій товар на ярмарках або ходячи селами, вони переповідали сюжети книжок, а неписьменні селяни-співаки запозичували їх і використовували у своїх піснях. Можливо, саме так потрапив до нашого ліричного репертуару сюжет славнозвісної «Одіссеї» Гомера.

 

Фольклор завжди був і є живим організмом, який розвивається як під упливом зовнішніх чинників, так і за своїми, внутрішніми, законами. Нині на зміну запереченню та негативному ставленню до фольклорного кітчу приходить усвідомлення необхідності його осмислення та детального вивчення. Адже цей яскравий, улюблений сільськими співаками шар народної культури для них самих є наче екзотичним фруктом – чудернацьким за формою, незрозумілим на «смак», але привабливим своїм «закордонним» походженням та неподібністю до звичного.