Коли мені виповнилося 23 роки, у моїй країні почалася війна. Оскільки я лише пресофіцерка, а не саперка, не гранатометниця і не медикиня, моя робота полягала ще й у створенні пам’яті. Вона стосувалася безпеки ЗМІ, безпеки бойових позицій, адекватного висвітлення інформації. Але внутрішньо я розуміла головне — я створюю пам’ять для нащадків та інформаційний слід в історії підрозділу. Адже маю за плечима не лише кілометри шляхів поруч зі своїми, а і гігабайти пам’яті про людей. Деяких уже немає. Але їхні інтерв’ю, телефонні номери, фотографії живі не лише у моєму айфоні. Вони живі у реальній історії. Коли ми переглядаємо відеохроніки Другої світової війни, можемо чітко зрозуміти, як важливо було фіксувати усе. Історію пишуть переможці. Але викривити історію так само легко, як і написати її. Саме тому дуже легко, загугливши інформацію щодо часопростору нашого буття з 2014 понині, можемо знайти інформацію про будь-який підрозділ.
Але це не зовсім про пам’ять.
Про пам’ять — це не видаляти телефонні номери загиблих друзів. Навіть коли ними вже користуються інші люди.
Про пам’ять — це берегти фото.
Бо у мене є фотографії майже усіх. Про пам’ять — це згадувати, як довбана Арія Старк, свій список, пам’ятаючи позивний, дату загибелі, місце і час. А також обставини. Це пам’ятати, крім позивного, ще й ім‘я.
Про пам’ять — це мати силу набирати номер батьків, котрі завжди чекатимуть на свою дитину, і питати, як вони ся мають. Бо вони мені не менш батьки, ніж мої. Бо їхні діти вберегли оте небо наді мною. І дозволили мені стати мамою ціною власного життя. Осягнути б це кожному.
Читайте також: Формула сприйняття
Про пам’ять — це коли ти знаєш, що от той хлопець загинув у далекому 2014, коли був старший за тебе на 3 роки, а тепер ти вже старша за нього назавжди.
Про пам’ять — це про літаки, збиті над українськими степами. Це про соняшникові поля, що димлять та палають. Це про матір, яка під фотознімками коло Михайлівського стоїть навколішки.
Це трохи про нашу юність, яка закінчилася у 2014. Це про наше життя поміж народженнями дітей та прощальними «Пливе кача». Наша пам’ять — це безкінечна самовпевнена історія про те, як між народженням одних українців та загибеллю інших народжується незалежність — омита кров’ю воїнів, сльозами матерів та водами Дніпра.
Вона, ця пам’ять, завжди буде тригерити нам сиреною карети швидкої допомоги; набраним номером, який уже не відповість, обіцянками повертатися і третім тостом, кий восьмий рік п’ють не за любов, а за полеглих у цій війні, тихо ковтаючи комок у горлі. Стоячи мовчки, без сили подивитися у вічі, у мовчазній пам’яті, що має бути гучною.
Бо нам Господь послав страшне випробування. У повазі до пам’яті ми маємо виховати не лише своїх дітей, а і їхніх. Підтримати не лише своїх батьків, а й тих, хто втратив дітей у тому кривавому побоїщі. Бо чиїсь жінки «нарожают єще». Бо тій сусідній державі не шкода грошей на пересувні крематорії та рефрижератори. Бо для них — це «Груз-200».
Читайте також: У День захисників і захисниць презентують результати дослідження «Політики та практики вшанування пам’яті загиблих військових»
А для нас це вічна пам’ять, про нелюдську стійкість, про те вічне творіння, яке зветься людиною. І від рядового солдата до бойового генерала пам’ять буде збережена.
Роками українська історія переписувалася під загарбників. Роками ми відвойовували право на збереження своєї власної пам’яті. Не одна війна пройшла крізь родини. Не одна книга про війну та визвольну боротьбу була знищена. Але у нас є новий шанс замінити вигадану ганьбу на невигадану гордість. Вірю, що ми його використаємо.
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду