Його нова робота «Знедолені» – це постановка за класичним романом Віктора Гюґо, що вийшов друком у 1862 році – епічною історією про зруйновані мрії. І хоча за цим твором уже знято понад 30 фільмів і серіалів, але у формі мюзиклу це зроблено вперше.
Інтерес до революційних періодів у мене в крові. Коли я знімав «Джона Адамса» – фільм про Американську революцію, – мене дуже зацікавила Велика французька – погляд на неї під новим кутом, раніше-бо я не усвідомлював, що між ними є такий тісний зв’язок і що перша в якихось моментах стала «матір’ю» другій.
До того ж мене привабила потужність, магнетизм твору Гюґо. Чому вистава «Знедолені» понад чверть століття не сходить із лондонських лаштунків? Гадаю, аудиторія повертається на постановку знову і знову, бо має змогу вкотре пережити вже очікувану емоцію – повторити досвід, який її викликав.
Я хотів зробити щось, у чому багато буде про серце й від серця, щось дуже чуттєве. Після стрічки «Король говорить» кортіло взятися до чогось абсолютно іншого в жанровому плані, а скористатися з нагоди, що її пропонує така платформа, – це ризик, амбіція і випробовування себе в новому жанрі.
Я виростав здебільшого в дусі безкомпромісного реалізму в кіно. Думав, ось що буде цікаво: в основі мого підходу лежить реалізм, та оскільки цього разу йдеться про мюзикл і актори співають, усе це дає шанс бути виразнішим, пропонує більше вибору – мені здалося, що для мене, як режисера, добре буде відійти від прив’язаності до певної логіки реалістичного кіно, якою я дуже часто керувався в роботі раніше, й насолоджуватися свободою, яку пропонував цей формат.
Мюзиклам, де актори співають під фонограму, люди не вірять. Може, тому що в цьому вже є щось вбудовано-штучне. А може, картинка бачиться нереалістичною через те, що виконавці ролей лишень роззявляють роти під запис? Тож я вирішив: якби вони заспівали насправжки, це стало б величезним проривом у жанрі. Ця техніка зробила постановку значно драматичнішою, бо актори вже могли самі вирішувати, що і як зіграти певного моменту, а добра гра зазвичай і народжується там, де актор почувається вільно. Коли записуєш пісні наперед, доводиться підлаштовуватися під запис, зроблений за кілька місяців до зйомок. А живе виконання дає акторам змогу змінювати темп, ритм, вдаватися до якихось незначних відхилень – так вони справді вживаються в роль, роблять її дуже спонтанною і захопливою.
Вибором кар’єри режисера завдячую мюзиклу. У школі ми щороку ставили мюзикл, і, коли мені було 11–12, я брав участь у цьому два роки поспіль: спершу в хорі, а пізніше дістав роль другого плану. Завдяки цьому я зробив два великі відкриття: що мені не варто бути актором, але до вподоби праця режисера. Тож саме з того хлоп’ячого віку й почалася моя любов до драматургії.
Головне – не дозволити собі стати шаблонним. Коли все перше десятиріччя нового тисячоліття робиш по проекту щороку, є страх зациклитися на якомусь шаблоні – візуальному, наприклад. Тож мене захопила ідея створити щось таке, в чому я не міг би йти за зразком. Не думаю, ніби щось схоже робили раніше. Ми буквально по-новому винайшли жанр, і вся команда настільки захоплена роботою не тільки тому, що працювала над легендарним твором, а й тому, що ми стали першопрохідцями у використанні прийому, а таке трапляється вкрай рідко.