«…Все на світі можна підняти з руїни, крім живої крові, як ми вже знаєм. Напиши, чи всі живі та здорові, чи літають ангели над Дунаєм, – зачитує рядки Юрія Андруховича з імпровізованого «броневичка» на майдані Незалежності студент Могилянки. – Чи дощі у Львові, чи досить крові…»
Йде дощ. У мокрому асфальті Хрещатика яскраво відзеркалюється синій колір прапора ЄС, на зображенні якого «замкнуло» екран на Будинку профспілок. На годиннику третя ночі. Ночі з 21 на 22 листопада. Ввечері 21-го Кабмін несподівано згорнув підготовку до асоціації з ЄС, про яку «так багато говорили більшовики». У відповідь опозиційні політики закликали людей прийти на давно заплановане віче в неділю. «Україну продають Кремлю! – констатував у соцмережі Олег Тягнибок. – Виходьмо 24 листопада на вулиці столиці, щоб не допустити реваншу совка».
І з ним, і з менш красномовним цього вечора Арсенієм Яценюком почали сперечатися їхні виборці. «Виходити треба сьогодні», – констатували люди. І, не дочекавшись відповіді, вийшли. Ближче до дев’ятої вечора 21-го соцмережі зарясніли повідомленнями на кшталт «…ну, я на Майдан», «…закінчу роботу – і на Майдан», «если гора не идет к Магомету, придется идти на Майдан».
Вийти на вулиці столиці на заклик громадян цього разу довелося лідерам опозиції. І хоча вони й не просять нікого далі стовбичити під дощем, а лише звично закликають українців долучитися до недільного мітингу, люди залишаються на Майдані. Починають виходити й люди в регіонах…
Основний мітинг цими днями починається о 18:00. Сюди поспішають після роботи, тут ділять парасольки з незнайомими людьми, усміхаються одне одному, малюють плакати на кшталт «Батя, підпиши угоду», звідси розсилають друзям смски «Я на Майдані. Де ти?». Тут слухають політиків, громадських діячів, усіх охочих дістатися до мікрофона. Та чекають неділі. Із завмиранням серця. Опозиційні діячі, які навіть самі прямують у метро роздавати листівки та просити киян вийти на вулицю в неділю, підкреслюють: щоб влада не змогла проігнорувати вимоги народу, до віче має долучитися не менш як 50 тисяч небайдужих. Стільки на київських вулицях не було давно. «Чи досить крові?..»
Рішення штабу
Ранок неділі свідчить: досить. Лакмусовий папірець – станція метро «Університет». Натовп, що трішки спізнюється на запланований початок акції – 12:00, вже на ескалаторі скандує «Слава Україні!», майорить різнокольоровими прапорами, не вміщається на тротуарі, стихійно «займаючи» половину проїжджої частини дорогою до пам’ятника Шевченкові. Люди радіють одне одному. Чоловік років 30 зупиняється посеред дороги, дивиться навкруги та щиро усміхається. «Вийшли…» – видихає він. І, звертаючись до всіх і ні до кого, додає: «Я так вас усіх люблю!»
Львів’янин Сергій приїхав до столиці недільного ранку. «З глузду з’їхати… – сміється від щастя, обертаючись не неозорий натовп людей. – Скільки разів я вже казав це?»
Дорогою до Європейської від Шевченка моніторимо, що пишуть про кількість людей ЗМІ. Хтось нараховує десять тисяч. Неможливо… «Десятки тисяч», – пише Українська правда. «П’ятдесят тисяч», – припускають в іншому виданні вже хвилин за двадцять. Згодом майже у всіх незаангажованих медіа з’являється одна доволі розмита, але радісна цифра: «понад 100 тисяч». Людське море заповнює Європейську, на якій напередодні з боєм встановлювали сцену. Від стадіону «Динамо» до філармонії. Від усіяних людьми пагорбів парку і весь Хрещатик…
Читайте також: Що буде після Євромайданів
Сюди приходять цілими родинами. На витягнутій руці тримає мобільний, намагаючись сфотографуватись разом із дружиною та двома доньками-близнючками в однакових капюшонах, інтелігентний сивий чоловік. Повз проходить крихітна старенька бабуся із саморобним плакатом. На одному боці ватману олівцем намальований Кобзар. На другому – її вірш про те, як «…Януковича в цей час іде відвідати Тарас…» Жінка така зворушлива й має таку добру усмішку, що дозволу сфотографуватися з нею просить чи не кожен, хто її помічає.
Зі сцени виступають політики. Євгенія Тимошенко зачитує лист від матері. Стільки людей на вулиці не виходило з часів Помаранчевої революції. Вже дев’ять років…
На перший погляд, «у Багдаді все спокійно». Але не всюди. За кількасот метрів від мітингу, біля Кабінету Міністрів, уже збираються «тітушки». Хто й навіщо привів до будівлі уряду, яку мітингувальники начебто не планують пікетувати, сотні осіб відверто кримінальної зовнішності – питання незрозуміле. Втім, найманці, які виходять із Маріїнського парку пліч-о-пліч із правоохоронцями та шикуються біля Кабміну, привертають увагу людей. Тут починають зупинятися ті, хто вже йшов до метро «Арсенальна». Видзвонюють друзів. На Інститутській швидко збирається чималий натовп. Про події біля Кабміну оголошують зі сцени на Європейській…
Сутички з «Беркутом» біля будівлі уряду тривають близько двох годин. Бійці у протигазах застосовують сльозогінний газ. Люди у відповідь виколупують бруківку, таранять спецпідрозділ шлагбаумом, хтось і сам знаходить у кишені газовий балончик. Правоохоронці явно не виключають можливості свого програшу. З дверей Кабміну викручують ручки. Протестувальники тим часом піднімають на флагштоці над будівлею уряду червоно-чорний прапор. Він зайвий раз доводить: справа не тільки в угоді з ЄС… Депутати час від часу обіцяють: стоятимемо тут і вимагатимемо відставки уряду. «Стоїмо!» – скандує натовп.
У повному хаосі та вечірній осінній темряві швидко поширюються чутки, мовляв, і під Верховною Радою щойно була серйозна бійка, і на Банковій зараз зчепилися з «Беркутом», і біля КМДА щось відбувається… Атмосфера неймовірна. «Разом і до кінця!» – вигукують люди. «Тітушки», яким, на відміну від «Беркута», протигазів не видають, кашляють, плачуть і туляться до бійців спецпідрозділу. У темряві горять фаєри та лунають хриплі «Героям слава!».
Припиняється все різко. Представник «Батьківщини» – чоловік, реакцією на промови якого є лише вимога «заберіть у нього мікрофон!», – вимагає, щоб Юрій Левченко, кандидат від опозиції в 223-му окрузі, згортав «революцію» та відправляв людей на Європейську. «Нам потрібно втримати площу, – роздратовано пояснює він. – Кажіть усім, щоб ішли туди. Це рішення штабу!»
Левченко, який ще кілька годин тому прив’язував до дротів червоно-чорний стяг і ковтав газ, явно засмучений. «Ви всі вільні люди, – підкреслює він, озвучуючи рішення «вождів». – Можете залишатися там, де вважаєте за потрібне». «Стоїмо!» – скандує у відповідь молодь. Однак поволі розходиться… Революція скасовується. Хлопець із козацьким чубом спускається до Європейської. Дорогою бачить захеканого друга, який біжить до Кабміну. На запитання «Ну що там?!» лише розчаровано махає рукою. Пікетування будівлі уряду призначають на восьму ранку, втім, усім зрозуміло, що нічого особливого тут уже не буде. Хоча б тому, що більшість людей виходять на протести в будні лише ввечері, після роботи – це засвідчили вже перші дні Євромайдану.
Вночі на Європейській відбуваються дрібні сутички з «Беркутом», але площі вдається вистояти. Стоїть і майдан Незалежності, головна відмінність якого – відсутність партійних прапорів.
В понеділок у Києві тривають протести. Їх аж три: на Майдані, на Європейській та біля Кабміну. На кожному з них по кількасот людей. Веселіше стає ввечері. На головній площі столиці – до двох тисяч протестувальників. Тут щити «Беркута» традиційно прикрашають квітами та жовто-блакитними стрічками, зачитують звернення до європейських країн різними мовами. Під Українським домом близько 15 тис. співають «Не спи, моя рідна земля…», слухають новини про те, що Юлія Тимошенко в колонії примудрилася зробити з «підручних матеріалів» прапорець ЄС, і б’ються з «Беркутом», розблоковуючи машину з прослушкою штабу опозиції. Спецпідрозділ заходить і з іншого боку, до будівлі інформаційної агенції УНІАН. Над касками сотень правоохоронців здіймається плакат «Yanukovich is not Ukraine». Арсеній Яценюк намагається заспокоїти чи то «Беркут», чи то людей виконанням державного гімну. «…Позачергове засідання уряду…» – виблискує червоним у нього за спиною рядок новин на будівлі УНІАН. Поруч чоловік ламає лавку на дошки, щоб людям було чим відбиватись. «Оця хороша!» – впевнено каже він, залишаючи на парапеті чергову колоду. «Чому?» – запитую. «Із цвяхами…» Атмосфера напружена. Втім, розбризкавши газ на Європейській площі та покричавши російською біля УНІАН, «Беркут» відступає.
Свободівці тим часом вирушають у Печерський райвідділок, де перебувають перші в’язні Євромайдану, ще, так би мовити, вчорашні. Народних депутатів до нього не пускають. Згодом стає відомо, що затриманих таємно відвезли до СІЗО. А ще стає зрозуміло, що влада справді перелякана: на сотню-дві активістів, які прийшли визволяти побратимів, наганяють понад 20 автобусів «Беркута».
Минає ще одна ніч. І ще один день. Вівторок уже надвечір підносить сюрприз – об’єднання майданів, до якого закликала Юлія Тимошенко. Люди з Європейської площі прямують на майдан Незалежності, залишаючи позаду сцену та партійні прапори. Хтось реагує з ентузіазмом. Хтось зі скепсисом, нагадуючи про те, що жодна «аполітична» дискотека ще не закінчувалась успіхом. Як приклад наводять врадіївський Майдан. Що далі?..
«Далі аста ла віста, як кажуть у сонячних країнах», – виносить вирок Євромайдану один із незадоволених рішенням нардепів.
Зранку в середу опозиція – тепер «безпартійна» – звично пікетує Кабмін. Недільного запалу вже немає. Немає й людей – вони приходять лише тоді, коли насувається темрява. Темрява вечірня – в цей час усі саме закінчують працювати. Чи темрява абстрактна – в цей час усі усвідомлюють, що на вулицях вони справді потрібні.
…Киянин М. не в захваті від перспективи «аполітичних» протестів, хоч і не є членом жодної партії. Погоджується сфотографуватись, але застібає куртку, лишаючи самі очі. Попри необхідність прямувати ввечері середи не на вже звичну Європейську, а на майдан Незалежності, очі в нього задоволені. Хоч і дивиться він ними не лише в майбутнє, а й уже трохи в минуле. «Що б там не було, чим би це не скінчилося цього разу, я бачив у центрі міста десятки тисяч усміхнених українців. Я бачив єдність. Бачив, що тих, чия хата скраю, стає дедалі менше, що балачки про розчарованих подіями дев’ятирічної давності та неготових до протестів громадян уже неактуальні, – розчулено каже 24-річний хлопець. – Ми готові. Ми нація…»
Нація, у якої є жива кров. І в історії якої тепер назавжди залишиться ще одна важлива подія. Чи то ще один хештег – #Євромайдан, якого не очікував ніхто. Хтозна, які ще сюрпризи він піднесе.