Українці нині стали найкращими у світі кризовими менеджерами. Щодня в нас трапляються немислимі речі. І ми далі даємо цьому раду. Або ні.
«У нас немає вікон, подію скасовуємо», — спантеличує мене ранкове повідомлення в поїзді до Києва. Власне їхала на наш поетичний вечір «Світла поезія темних часів». Кілька днів готувала афіші, анонси, домовлялася з поетами. Спросоння обурююсь: «Це у вас у графіку немає вікон? Може, перенесемо в іншу залу чи на інший час?».
І тут я нарешті розумію, що «немає вікон» — це немає вікон. Фізично. Мені стає соромно за недоречні коментарі. У поїзді не чуєш обстрілів. А Київ того січневого ранку прокинувся добряче зораний ракетами. Та й насправді яка це розкіш — вечір поезії під час війни.
«Олено, подію проведемо», — відповідають незабаром з «Освіторія Хабу». Я знала, що вони зроблять неможливе.
Бо українці зараз стали найкращими у світі кризовими менеджерами. Це планування всеможливого, чорний пояс із логістики, піруети тайм-менеджменту, стратегічне мислення рівня гросмейстерів. Щодня розраховуємо декілька сценаріїв усього: на випадок прилетить чи не прилетить, чи перенесе повітряна тривога твої справи коту під хвіст, чи залишаться діти вдома, чи підуть до школи. Тільки наші палки в колесах — ракети в небі. Наші вороги живуть культом смерті. І понад усе прагнуть, щоб ніхто інший так само не жив.
Приходжу до зали, підіймаю з підлоги скельце, дивлюся через нього, наче крізь крижину. Вікна — у друзочках, засипані в картонних коробках на підлозі. Шибки дбайливо затягнуті спеціальними плівками — відчутна рука з досвідом. Нові часи, нові досвіди. Моє серце інколи так само в друзочки лежить у картонному ящику деінде.
Думаю про те, що живемо серед немислимого. Але немислиме також і те, що поетичний вечір відбувся, попри все.
Після завершення менеджерки з Хабу, які цілий день ці вікна і складали, подякували. Сказали, що вірші трохи допомогли їм відпочити й наче полікували. Таки справді світла поезія темних часів.
Та коли вірші — це пошук світла, то проза — це документування цього часу. Болісного, дикого, шорсткого, жорсткого, жорстокого. Але хто читатиме всі наші книжки про війну?
«Як хто? Наступні країни, куди прийде війна. Європейці на часі», — відповідає мені письменниця Марина Кумеда, яка свої київські щоденники про війну видала спершу у Франції.
Як ми, наприклад, сьогодні читаємо «Сараєво для початківців» Озрена Кебо й книжки інших балканських авторів. Література нам потрібна, щоб побачити перспективу там, де майбутнє непрогнозоване. Але до того уявити немислиме.
Та це можна тільки відчути на власній шкірі. Наприклад, провівши хоч одну ніч під російським ракетним обстрілом у місті, де кожен з нас стає ціллю. Тому іноземці нас не зрозуміють, хай скільки статей про війну вони прочитали б.
«У мене було два будинки, утратила обидва. Я їм вже навіть не розповідаю, вони все одно не розуміють», — пригадую розмову двох неймовірних вчительок з Донбасу, випадково почуту за кавою десь 2019-го. Колеги з інших міст тоді справді могли не уявляти, як це втратити дім через війну. Тепер розуміємо краще. На рівні шкіри.
«Які немислимі речі стали тепер для вас звичною справою?», — запитала я в друзів на фейсбук. І зірвала шквал коментарів з таким диким та водночас уже буденним нашим спільним досвідом.
«Спати на підлозі. Спати під час вибухів. Засинати одразу після вибухів».
«Засинати на пів годинки до того, як шахеди орієнтовно долетять до твого міста».
«Крізь сон розрізняти типи ракет та оцінювати рівень небезпеки».
«Жити з комендантською. Жити без мрій і без майбутнього».
«Коли похорони — місце, де можна найчастіше зустріти друзів».
«Викладати дітям в укритті».
«Робити музику під час тривог і знати, що це важливіше».
«Коли хтось далі слухає російську музику після того, як місто цілу ніч прасували російські ракети».
«Малювати війну».
«Кохатися під час повітряних тривог».
«Робити ремонт квартири в місті, яке щотижня обстрілюють».
«Коли сусіди працюють з перфоратором навіть під час обстрілів».
«Купувати вікна заздалегідь, про запас, на випадок, що винесе ударною хвилею, бо “потім дорожче буде”».
«Казати “А ми все одно збиралися міняти вікна, ті старі були” на ранок після обстрілу над вирвою у твоєму дворі».
«Розслідувати геноцид власного народу під час цього геноциду, водночас як сьогодні пити доволі добру каву і структурувати робочий день», — відповіла письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко.
«Бажати смерті».
«Розуміти, що ти сам готовий убивати».
До мене це усвідомлення прийшло за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Тоді на вихідних подивилися поспіль декілька фільмів про війну — серед них і «Кіборги». До того їх уникала, здавалося, що емоційно не витримаю. Аж ось передчуття великої війни зависло в атмосфері. І ми вийшли з кінотеатру на зимове київське повітря прочистити голову й заговорили на тему, чи могли б убити. І стало зрозуміло, що так. Мої подруги саме повернулися з тренінгу про виживання в місті в умовах війни й переказували немислимі на тоді поради: «Тіла треба обов’язково утилізувати, бажано вертикально, так вони займатимуть менше місця». Того дня це здавалося немислимим. Пройде місяць, і ця реальність оточить Київ.
Розглядати світлини вбитих ворогів — це також немислиме. Колись ці хлопчиська смикали нас за косички. Тепер надсилають із фронту фото напівзотлілих тіл ворогів. Хизуються. Наче коти, що принесли впольованого крота й поклали господарю в ноги.
Щоразу не знаю, що відповідати.
«Спостерігати за дітьми війни».
На фото — донечка друзів, немовлятко в ліжку в оточені рацій. Їхнє «допомагало» зібрати своїм батькам-волонтерам на фронт. Буде що розказати внукам, якщо світ не знищать до того часу. В українську версію альбому «Наша дитина» можна сміливо додавати сторінку «Мій перший волонтерський збір».
«Помічати сивину в юних».
Вік тепер відчувається якось інакше. Я взагалі не впевнена, чи існує в Україні хтось юний. Життя серед немислимого додає тобі досвіду: два роки повномасштабної війни як двадцять років стажу. Але й удвадцятеро більше цінуєш прості миті — наприклад, коли поруч ті, кого любиш.
Колись у розмові Оксана Забужко сказала моїй подрузі: «А, ви до тридцяти — безсмертні». Пояснила, що до певного віку людина ще не відчуває своєї скінченності, смертності, крихкості власного тіла. Тепер моя подруга, коли їй досі немає тридцяти, уже написала свій заповіт. Це і є немислиме.
«З війною ми наче персонажі класичної трагедії — щодня живемо поруч зі своєю смертю. П’ємо з нею каву, прокидаємося й засинаємо з думкою про неї, наче закохані».
«Я кіно не дивлюся взагалі сьогодні. Навіщо? Хіба там можуть показати, щось фантастичніше за це життя. Такими ми запам’ятаємо ці часи».
Але найточніша думка про немислимі речі — немислимі речі взагалі зникли.
Навряд чи нас зрозуміють ті, хто не мав цього досвіду. Можливо все. Не тільки лихе, що найприкметніше. Головне — збирати щоразу серця, биті в друзочки всіма цими ударними хвилями. І вставляти нові. Жити, бо саме це ворог хоче в нас забрати. І збиратися читати вірші. Світлу поезію серед темних часів.