У моєму рідному місті Кам’янці-Подільському є два унікальні поєднання релігій – католицька катедра св. Апостолів Петра і Павла з мусульманським мінаретом поруч, на якому у 1756 році було встановлено скульптуру Діви Марії. Другим місцем, де співіснують поруч ці дві релігії, є храм св. Миколая монастиря Домініканців, у якому є дивна споруда, схожа на амвон. Кам’яні сходи з м’якого піщаника з нетиповим різьбленням. Це мінбар – місце, з якого імам читає п’ятничну проповідь. Будь-хто з місцевих жителів Кам’янця знає на елементарному рівні якусь інформацію про мінарет та мінбар. Хтось розповість байку про мінарет (таких буде більше), а хтось спробує пояснити значення мінбара. Немає проблем з туристами з України, особливо якщо вони з Правобережжя, усі в школі вчили історію. Ще менше проблем з туристами з Польщі. Вони точно знають, чому виникло таке поєднання є у Кам’янці, але подібного нема, приміром, у Києві чи Львові.
Читайте також: Чому імперія Путіна приречена
Гірше з туристами, які говорять тільки російською з виразним аканням. Один такий візитер з очима, що вилазили з орбіт, дуже емоційно відреагував не так на мінарет (мабуть перед тим відвідував Казань), як на католицьку катедру: “А чьо здєсь палякі дєлалі?” Спроби втовкмачити йому, що така історія Поділля, та й загалом цієї частини України, не мали жодного результату. Йому неможливо було пояснити, що не всі, хто моляться у цьому храмі, є поляками. Немісцевим, особливо не з України, важко зрозуміти, що на Правобережжі Росія, а радше Російська імперія, з’явилася не так давно, всього лиш у 1793 році. З огляду на нашу тисячолітню історію — це буквально позавчора.
Не можна, звісно, заперечити, що московські та російські війська раніше не знали, що таке землі на захід від Києва. Звісно, що знали. Принаймні від 1655 року, коли війська Богдана Хмельницького та московські підрозділи, якими командував боярин Васілій Бутурлін, йшли походом на Львів. Рік перед тим, у Переяславі, укладаючи угоду від імені московського царя Алєксєя Міхайловіча, він не розумів очевидного для козаків: чому володар має присягати комусь? У наступні майже сто п’ятдесят років московські та російські війська пересуваючись Київщиною, Волинню, Поділлям не розуміли, де вони, і що це за люди, що живуть тут. Начебто мова місцевих більш-менш зрозуміла, але не зовсім. Але чому тутешні “дварянє” звуться шляхтою і говорять, окрім мови місцевих, ще й польською, а ті що при ділі, знають латину? І врешті, чому тут так багато євреїв та вірмен? Для росіян це точно був інший світ, де існувала інтеграція, а не жорстка асиміляція. Перша російська ревізія населення, що була проведена у 1795 році у правобережних намісництвах, велася двома мовами – російською та польською. Польський текст написано модерно, так як писали тоді в Європі. Російський текст – суцільна архаїка, візуально у ньому мало що змінилося з часів Лжедмітрія.
Читайте також: У ОРДіЛО мобілізували навіть вчителів української мови
Так, це світ Речі Посполитої, Польського королівства та Великого князівства Литовського, що були на цих землях від середини XIV cтоліття, тобто за 300 років до московитів, та за 450 років до того, коли Російська імперія включила їх до свого складу. А раніше тут були князівства Рюриковичів, які у XIII столітті не надто прихильно ставилися до своїх далеких родичів, що жили десь за великими лісами серед фіно-угорського населення верхів’їв Волги та Оки. Що у них було спільного? Пам’ять про те, що всі вони походили від Рюрика? Те, що Київ головне місто їхнього клану? Мабуть, про Київ пам’ятали. Бо бути київським князем у XII – першій половині XIII століттях було престижно, але складно. Не дивно, що тодішні Рюриковичі більше ніж на пару років не затримувалися у Києві.
Віддавна на нашій землі жили різні люди. Вони розмовляли різними мовами, молилися різним Богам. Але їхня культура та звички доповнювали один одного. Жити поруч з іншим і жити з ним у злагоді – це у нашій культурі. У культурі, не зрозумілій московитам.