Перевірка виборами-2012
«У нас вибори на носі, потрібні руки, щоб розклеювати агітки. Підеш? Ми тобі навіть щось платити будемо», – Дмитро уважно вдивляється у вічі поки що кандидата на вступ у партію. Згідно з правилами, яких досі дотримуються для галочки, потрібно дістати рекомендації від двох партійців і пройти випробувальний термін. Після ствердної відповіді він аж схопився, дав контакти очільника одного з районних осередків КПУ й порадив братися до роботи.
10-та вечора, Дім культури в Дарницькому районі Києва. Біля входу нас зустрічає чоловік років п’ятдесяти із двома пакунками в руках. В одному агітки, в іншому клей. Це Сергій, комуніст зі стажем. Попереджає, що роботи буде багато. За розмовою неквапливо сунемо між будинками в очікуванні третього «напарника». Ним виявився Василь – дідусь, якому на вигляд уже під сімдесят. Йому важко ходити, але він не проти заробити копійчину. За горілою кавою біля однієї з яток знайомимося ближче.
Депутатом-мажоритарником виявився наш знайомець Дмитро, який пропонував попрацювати під вибори. У пакетах було два типи агіток: чорно-білі, друковані на ризографі, з короткою біографією кандидата, та кольорові, друковані в ЦВК. Останні рясніли датами й цифрами.
Так минає кілька вечорів. Ми курсуємо серед багатоповерхівок одного з округів Києва, ляпаючи поверх агітації інших кандидатів комуністичну. Хоча частіше просто зриваємо конкурентів. Надто отетеріло Сергій стягує зі стовпів плакати з портретом одного з тогочасних опозиціонерів. Примотані ж скотчем агітки він зрізає ножем. За собою не прибираємо, лишаючи на узбіччі дороги купи паперу.
«Ану глянь, чи не йде там хтось? Зараз ми плакатик лупонемо», – у Сергієві немов заговорив хуліган із далекого дитинства. Із пакунка з чорно-білими листівками витягує кілька шматів ватману, склеєних між собою. «Голосуй за комуністів!» – написано кольоровими буквами. Ми заходилися мостити його на стіну одного з теплопунктів.
«Можна ваші документи?» – за своїм заняттям проґавили патрульних.
Читайте також: Реванш чи оновлення
«Покажіть, що ви тут клеїти зібрались? Агітація. Без вихідних даних, – правоохоронець уважно вивчає саморобний плакат, – комуністи. Ви в мене по політичній підете! Телефони контактні. Де проживаєте? Гаразд, на перший раз пробачаю. Йдіть собі. Але якщо ще побачу…» – картинно тицяючи кулак, попереджає міліціонер.
Загалом же ми розклеїли шість-вісім таких «банерів». На мостах, в арках будинків, на зелених будівельних парканах. Виходити на «роботу» доводилося щодня після 9-ї вечора, й затягувалася вона часом аж до 4-ї ранку. Останню ніч «відпрацювали» швидко, наліпивши кількасот оголошень в останньому не зайнятому агітацією КПУ кварталі.
«Приходь до нас в осередок. Ти мені подобаєшся. Будемо з тобою працювати. Нам молодь потрібна», – на прощання каже Сергій. Більше ми з ним не бачилися.
Посвята в комуністи
На виборах Дмитро до парламенту не пройшов, проте гроші за нічні труди роздали всім. Близько 600 грн на брата. З датою посвяти, щоправда, ніяк не могли визначитися – її переносили щонайменше тричі. Врешті в тісному приміщенні райкому поряд із турфірмами, юристами та хімчисткою зійшлося з десяток прибічників лівої ідеології. З нагоди районного партійного зібрання в кімнаті трохи прибрали, сховавши зайві стільці, які створювали нещадний хаос, за старою шторкою.
Дмитро почав із перерахування здобутків і провалів виборів. Те, що КПУ таки пролізла до парламенту VII скликання, записали в плюси, провальний програш на окрузі потрапив у мінуси. Зійшлися на тому, що агітація була не на дуже високому рівні, а підтримка ідей Лєніна серед населення відсутня.
Далі за планом обговорення не надто добросовісних партійців, яких більше ніж півроку ніяк не виключать із дружних лав КПУ.
«Та цей ваш Ігор Петрович, якого ви притягли до партії, з’явився лише на двох партзібраннях, після чого зник узагалі. Партвнески не сплачує, на телефонні дзвінки не відповідає. Ви взагалі в курсі, що, коли ми таки змогли з ним поспілкуватися, той сказав, що партія йому не потрібна, і викинув портрет Лєніна?!» – на підвищених тонах говорила товариш Зінаїда, вимагаючи від Дмитра вигнати неблагонадійного партійця. Марно. Більшість голосів так і не нашкребли.
Після півгодинної партхвилинки перейшли до посвяти. Очільник місцевих комуністів розповів про заслуги кореспондента Тижня під час виборів, похвалив за ретельно виконану роботу й порадив зарахувати до лав партії. В осередок до Ольги Петрівни. До Сергія, з яким ми «працювали» кілька тижнів, потрапити не вдалося.
Читайте також: Російські праві під маскою українських лівих
Запитань щодо знання статуту ніхто не ставив. Пенсіонерів більше цікавило, чи зможе «молодий комуніст» тягатися зі свободівцями.
«А зможеш на мітингах із молодиками зі «Свободи» поштовхатися? Нам потрібна сильна молодь», – посміхаючись казав сивий Олександр Петрович. Певно, він уже планував свої маленькі бліцкриги під час Першотравня.
Далі за планом були обговорення тяжкохворих партійців, які не можуть ходити, закупівля медикаментів, безплатне або зі знижками обслуговування в магазинах і перукарнях, робота з дітьми тощо. Не забули й про створення «комсомольського осередку».
«Ти молодий. Чого тобі з нами, пенсіонерами, сидіти? У нас ще кілька хлопців і дівчат приблизно твого віку є. Плануємо відроджувати з вами комсомольський рух», – гордо казав Дмитро.
Врешті після одноголосного рішення одним членом КПУ в Україні стало більше. Партквиток, щоправда, не вручили: забули поставити печатку в міськкомі. На членство в інших партіях кандидата ніхто не перевіряв (на той момент журналіст Тижня був ще й членом ПР).
Життя з партією
Будні в КПУ мало чим відрізнялися від буднів регіоналів. Хіба що частіше телефонували з райкому. А от щодо партійних внесків був справжній буржуазний сюрприз. За право називатися комуністом доводилося сплачувати десятину (10%) від зарплати. Відповідно потрібно було повідомити рівень свого місячного доходу. Втім, перевіркою реальних цифр ніхто не заморочувався. Тож і дохід у більшості був не більше ніж 1 тис. грн.
Восени 2013-го в КПУ почалася активна діяльність, пов’язана з «референдумом». Народні зібрання, палкі промови – загалом повний штампований набір. Братні народи додаються. Потрапити на таке збіговисько було доволі проблематично. Вхід на стадіон «Спартак» (а саме там збиралися пенсіонери, які мріяли відродити СРСР) був лише за запрошеннями. Вибити собі одне виявилося справжнім випробуванням.
Читайте також: Маркс би плакав
У день «Р», себто референдумного зібрання, під «Спартаком» було не проштовхнутися. Кількадесят автобусів припарковані на узбіччі, натовп суне до воріт, щоб потрапити на трибуни й проголосувати. То тут, то там старенькі комуністи лаються з охоронцями, які заважають проходу.
«Ну пропустіть же мене! Я референдум підтримую! Дивіться, і партквиток є!» – один із десятка нещасних членів КПУ, на якого не вистачило запрошень, намагався вмовити чоловіка на пропускному пункті. Марно. Не подіяв навіть партійний квиток, якого пенсіонер тицяв під носа охоронцеві.
«Святославе, радий тебе бачити. Так, давай ми зараз швиденько випишемо тобі пропуск, – Дмитро дістав із кишені невеличкий бланк-запрошення, на якому написав ПІБ. – Все одно в нас не всі делегати з’явилися. Так що зможеш побути на зібранні», – на цих словах він протягнув мене повз залізну огорожу всередину. Сумні пенсіонери лишилися за парканом.
Власне, така вибіркова практика була в окремих аспектах життя КПУ. В рядових партійців жодних питань із цього приводу не виникало. Так само як не виникало й думок критикувати вголос вище партійне керівництво в особі Петра Симоненка. Комуністи радо обговорювали його молоду дружину, маєток і статки, але «непартійної поведінки» стосовно вождя українських лівих собі не дозволяли. А якщо й було таке бажання, то вголос його ніхто не озвучував.
Під час Євромайдану комуністи зовсім перестали нагадувати про себе. Цей час запам’ятався тим, що райком партії намагалися спалити, аноніми старанно розстрілювали двері комуністичного офісу, червоний стяг, який стирчав із вікна, кілька разів спробували зірвати й спалити. Послідовники Лєніна від гріха подалі пішли в підпілля й почали організовувати сходки просто неба, за квартал-два від райкому.
Про новонаверненого партійця згадували ще кілька разів, запрошуючи на власні акції чи загальнопартійні зібрання. Востаннє на контакт вони виходили більше ніж півроку тому. А коли суд почав розгляд справи про заборону КПУ, то взагалі зникли з усіх горизонтів. Навіть забули про партвнески, за якими набігла заборгованість майже за рік (що мало б стати причиною для відрахування з партії). Про вигнання з комуністичних лав, якщо воно й відбулося, також ніхто не повідомляв.
P. S. Автор матеріалу не є прибічником комуністичної ідеології.
P. P. S. Імена героїв матеріалу змінено.