Життя в “трубі”

Колись довелося мені жити в гуртожитку консерваторії разом із сусідом-флейтистом. Щовечора (цій пунктуальності заважали хіба що сесійні дні) він брав свою флейту та їхав працювати на Майдан. Повертався пізно. Висипав на ліжко монети, повільно перераховуючи виручку, розповідав, яка з ним пригода сталася цього дня: чи то купюру йому досі не знану кинули, чи жінка рідкісної вроди зачарувалася його грою, чи араб якийсь ледь не викрав. Незабаром у нашому блоці почали з’являтися гості – баяністи з Харкова. Їм дуже подобалося київське метро, точніше, можливість у ньому попрацювати. Почути саме їхню інструментальну вправність мені так ніколи й не довелося, проте мало не щодня, коли я вулицею долав відстань «Хрещатик – Майдан Незалежності», мій слух бентежила «Аве Марія» сивої оперної пенсіонерки – символу незгасаючої музичної правди. До речі, старенька й досі там стоїть, а, отже, існує.

 

 

Мистецтво вуличних (майданних, електричкових, підземних) музикантів мав нагоду неодноразово оцінити кожен мешканець великого міста. В пам’яті киян зберігся образ стійких фольклористів-перуанців, які навіть серед зими стовбичили на Хрещатику, а місцеві дівчата дарували їм гарячі обіди і тепло сердець. Хто не бачив у столиці на п’ятачку між двома ескалаторами на станції метро «Арсенальна» маленького акордеоніста з вальсом із кінофільму «Бережись автомобіля» та незмінною посмішкою? Чи джазового домбриста Віктора Соломіна на метро «Театральна»? Чи тріо скрипка–гітара–акордеон із ретросалонним репертуаром біля входу до «Глобуса»? Ну й нарешті, хто не любить щовечірні кошмари в задимленій київській «трубі» з рокерами всіх мастей, мікрофонними підсилювачами, простягнутими капелюхами й голосними вигуками «Допоможіть музикантам»?

 

Вони професіонали й аматори, генії та нездари, попелюшки й принци інкогніто. Одні грають, аби прогодуватися, інші – задля приємного єднання з народом. Їм потрібні тепло та відсутність протягів, хороша акустика й сонячна погода. Вони люблять вихідні, державні, релігійні свята й просто вечори – коли навколо багато потенційних слухачів, які нікуди не поспішають. Вони грають і співають без жодних на те законних підстав. І прав демонструвати своє мистецтво в них не більше, ніж у бабусь, які торгують цигарками (обов’язки перед представниками влади теж відповідні).

 

Закономірність їхнього успіху проста: чим більше упізнавана музика й артистичніше виконання, тим важчим буде футляр або капелюх під кінець робочої зміни. Репертуар добирається відповідний – хтось дотепний порівняв його з лакмусовим папірцем для визначення вічних цінностей. Перші місця вуличних хіт-парадів роками займають Юрій Шевчук і Віктор Цой, «Воскрєсєньє» і «Машина врємєні». Невмирущі шестидесятники з характерними шевелюрами, як у народного поета Вінарського, дискантом виводять про «На той дальокой, на гражданской». З українських сучасних скарбів перед ведуть «Брати Гадюкіни» й шедевр Тараса Чубая «Вона». Інструментальна музика XX ст. обмежується Енніо Морріконе та Астором П’яццоллою. Професіонали ж із філармонічною чи консерваторською закваскою ставлять на Баха та Вівальді.

 

Серед музикантів живе надія, що вулиця коли-небудь простягне їм щасливий квиток на зірковий рейс. Так, як це сталося з баяністом Ігорем Завадським: із підземного переходу – прямісінько на обкладинки глянцевих журналів й у філармонійні зали. Чи баяністом-революціонером Олександром Лапушкіним, який із того ж таки переходу потрапив на барикади 2004-го. Очевидці розповідають про безіменну дівчинку, котра грала гітарний рок на Хрещатику та з якою уклали контракт у Москві. Ті ж, кому набридають міфи про чуже щастя, правдами й неправдами, як тільки відступають морози, міняють запах рідних міст на п’янке повітря Європи.

 

Одним із перших прецедентів експорту вітчизняного мистецтва на закордонні вулиці можна вважати німецькі гастролі театру-студії «Будьмо» 1992–1993 років, оспівані українознавцями та репортерами кримінальних хронік. Цей випадок за масштабом справедливо порівнюють із рейдом партизан Ковпака чи поневіряннями Стенлі та Лівінгстона в нетрях Африки. Кинуті напризволяще спонсорами, без копійки за душею, українські актори вчинили одну з найгероїчніших в історії спроб масового колядування. В самісінькому серці Мюнхена іроди, волхви та пастухи в халатах, куплених режисером Сергієм Проскурнею та поетом Олегом Лишегою в місцевому секонд-хенді, різдвяним співом ознаменували падіння державних кордонів і в такий спосіб підтримали ідею єдиної Європи. На жаль, у тих мюнхенських колядуваннях не взяв участі нинішній міністр культури Василь Вовкун. На той час у нього вже почалося самостійне, окреме від «Будьмо», творче життя.

 

 

 

Справжньою Меккою для музикантів колишнього СРСР стала Німеччина зразка 1990-х. Подейкують, коли в обігу замість глобалістичного євро ходила стара-добра марка, німці були оптимістичнішими, а ціни на нерухомість ще не сягали небесних висот, за один вдалий сезон, проведений на тамтешніх вулицях, український музикант міг спокійно придбати столичну квартиру.

 

Вітчизняне тріо баяністів із бахівським репертуаром, на власних авто переїжджаючи від одного міста в інше, збирало натовпи на площах Кельна, Гамбурга, Дюссельдорфа. Українські диксиленди, обмінюючи торби дрібних монет на хрусткі купюри, створювали довжелезні черги в супермаркетах. Про це наразі учасники музичних хепенінгів просто неба згадують із неприхованою ностальгією. Зі зростанням на планеті озонових дір і рівня загальнолюдської байдужості музичне життя не так погіршується, скільки уніфікується.

 

Вулична музика в Старому світі поступово зводиться до буденного й максимально лімітованого явища. Тон у пішохідних зонах давно задають болгарські цигани й місцеві барабанщики – акліматизовані емігранти з Африки чи Близького Сходу. Та й для того, щоб видобути бодай одну ноту, в більшості закордонних міст потрібна ліцензія, а про неї нашому братові, який найчастіше приїздить із гостьовою візою, годі й мріяти. В тих урбаністичних оазах, де привселюдна твор ча активність начебто ще віль на, нерідко діють драконові правила – грати не більше півгодини, після чого мінімум на годину замовкати й забиратися на відстань у 150 метрів. Для тих артистів, які знають справжні масштаби історичних рибних місць, це рівнозначно самогубству. З часом суттєво меншає співочих і грайливих пташок у рідних пенатах. Ще голосять і женуться за перехожими панки й рокери, та вимерли як вид перуанці й майже не залишилося індивідуалів-класиків. Знамениті скрипалі з «труби» під Майданом поступово перекваліфіковуються на управдомів, колишні гітаристи роздають рекламні листівки, а місце баяністів у переході під ЦУМом зайняли стандартні відполіровані кіоски. Столиця змінює свій ландшафт, у якому залишається все менше місця для живого музикування й теплого людського голосу – акустична музика поступово віддає позиції попсовим саундтрекам із гучномовців. Тому, як побачите десь на вулиці чи під землею гарного музиканта, кидайте більше монет і проходьте тихіше. Людина працює, отже, її не треба відволікати від, можливо, останнього задоволення, що зберегло для неї життя.