Життя, присвячене архівам: 130 років Марії Фуртак-Деркач

В одній зі своїх статей «Школа і самоосвіта», опублікованій 1929 року в жіночому журналі «Нова Хата», Марія Фуртак-Деркач писала: «Жінка, що сьогодні стала вільною — може й повинна подбати про те, щоб створити освічене суспільство». Ці слова можуть стати мотто до невеличкої оповіді про Марію Фуртак-Деркач (1896–1972), науковицю, архівістку, дослідницю творчості Лесі Українки. За своє довге, майже 80-річне життя вона була свідком багатьох трагічних подій і пережила велику війну, але всі свої зусилля Марія Дем’янівна спрямовувала на те, щоб зберегти культурну спадщину, яка, здавалось, була приречена на знищення.

Навчалася Марія Фуртак у Перемишльській гімназії, короткий час працювала народною вчителькою. Серед її учениць була Галина Левицька, у майбутньому відома львівська піаністка і дружина письменника Івана Крушельницького. Їхня донька, археологиня Лариса Крушельницька, згадувала настанови мами: «Пам’ятай — ця голова (Марії Дем’янівни) містить колосальний багаж знань». Уже 1920 року Марія Фуртак змінила працю вчительки на студентське життя. Вона поїхала до Праги і вступила до Карлового університету, паралельно відвідувала лекції в Українському вільному університеті. Молода жінка була активною учасницею наукового українського життя у столиці Чехословаччини, а її праця в філософському семінарі Івана Мірчука завершилася підготовкою перекладу твору Імануїла Канта «Пролеґомени до кожної майбутньої метафізики, яка могтиме виступати як наука» (1930). У цьому проєкті Марія Фуртак-Деркач була однією з перекладачок.

Після захисту кандидатської дисертації в Карловому університеті про творчість Лесі Українки молода докторка переїхала до Львова і, мабуть, не збиралася повертатися до наукової праці. Її вабила сучасність. 1926 року Марія Фуртак знайшла роботу редакторки й дописувачки в жіночому часописі «Нова Хата». Цей «журнал для плекання домашньої культури» і сьогодні цікаво читати. На його сторінках відображено міжвоєнний побут львівської жінки: крої одягу, смачні рецепти, поради щодо догляду за дитиною і рекомендації з жіночого здоров’я, різноманітні статті про жінок, з історичними, культурними, суспільно-політичними сюжетами. У «Нову Хату» Марія Деркач дописувала про відомих українок — Софію Русову, Ольгу Кобилянську, Катрю Гриневичеву, Олену Пчілку, Уляну Кравченко.

Стаття Марії Деркач у львівському часописі «Назустріч»

Але невдовзі, 1927 року, вона почала працювати в Національному музеї у Львові. Ось як Марія Фуртак-Деркач за три роки описала зміни, що відбулися з нею: «Досі я не любила минувшини і з призирством ставилась до всіх музейників, археологів, архиварів та інших зберегачів старовини. Мене захоплювала сучасніть така повна героїчних зривів, трагічних переживань» (цит. за: Марія Фуртак-Деркачева, 1930). Але ці «скарби, заховані по різних закамарках, наче в гробівниці Тутенкгамена», які «ждуть тої хвилини, коли побачуть світло дня, коли на них спочине задумане око дослідника, цікавістю спалахне і з любовю перегортатиме пожовклі листки оцих, на перший погляд, мертвих книг», так захопили її, що назавжди в її життя ввійшли рукописи, картотеки, архівні описи.

Тоді в Національному музеї Марія Деркач прискіпливо розглядала сторінки архіву Михайла Павлика. Але найважливішою темою науковиці ще з Праги лишалася біографія і творчість Лесі Українки. Розвідку на цю тему «Літопис життя і творчості Лесі Українки», яку вона багато років готувала, їй вдалося завершити лише після війни, хоча опублікувати її Марія Деркач так і не змогла, і не тому, що не хотіла чи не шукала можливостей. Сторінки рукопису «Літопису», що зберігався в архіві, були зачитані, її ідеї підхоплювали, запозичували й використовували, але її ім’я не часто виринало в публікаціях. У листі до близьких друзів 27 січня 1956 року Марія Деркач мужньо й іронічно писала про це так: «Мені особисто ніколи не залежало, щоби якась нова думка, навіть моя, була мною спатентована. Коли ця думка поширилася — значить була правильною», і далі: «А Ви думаєте, може, що я почуваю себе нещасною? Навпаки — я бачу, що… я “пишу” свою монографію, мабуть, 20-ма руками. І що думка з’явиться — а вже хтось її переводить в діло, — це вже вік електрики, атома — і не їздити нам все чумацьким возом».

Читайте також: Оксана Пашко про неявне літературознавство в Україні 1920-х років

Ще одна наукова установа, хранителькою скарбів якої Марія Деркач була багато років, — Наукове Товариство ім. Шевченка. Молода вчена працювала в етнографічній, бібліотечній, літературознавчій комісіях, з 1935 року стала членкинею славетного Товариства. Тоді ж, у 1930-ті роки і під час Другої світової війни вона опікувалася унікальним рукописним надбанням бібліотеки НТШ, і увесь цей період очолювала її рукописний відділ. Це все була самовіддана й подвижницька праця.

Світлини Марії Фуртак-Деркач, опубліковані у книжці Марії Вальо

Марія Дем’янівна протягом усього життя працювала над пошуком, збереженням і публікацією творів Лесі Українки. Кілька її проєктів з підготовки зібрання творів письменниці, задуманих у міжвоєнному і воєнному Львові, так і не здійснилися. Спробувала вона поновити їх уже як співробітниця Львівської філії Інституту літератури ім. Т. Шевченка: 1947 року видала томик раніше не опублікованих творів з доробку письменниці. Тоді ж Марія Деркач ініціювала підготовку «Академічного видання творів Лесі Українки».

Зрештою в 1951–1956 роках вийшов друком 5-томник творів письменниці, який мав стати реалізацією багаторічних мрій і планів. Але час був іншим. Над цим зібранням творів науковці працювали в часи ідеологічного контролю над літературою, в часи наукових фальсифікацій, коли підроблялися не лише інтерпретації творів, а й самі тексти — їх друкували з купюрами.  Марія Дем’янівна це розуміла, і так висловила свою позицію в листі до колеги, бібліографа, книгознавця і шевченкознавця Юрія Меженка 7 жовтня 1956 року: «На жаль, в наших умовах кон’юнктурність була меншим промахом, чим “непорочність”, бо вона дала хоч матеріал для критики і багато нового, невідомого змісту, інакше нічого б не було».

Читайте також: Як видавали українську класику в минулому столітті

Багато з цих творів і листів Лесі Українки Марія Деркач не просто підготувала до друку і відкоментувала, вона їх врятувала або відшукала в маловідомих архівних колекціях. Дослідниця листувалася з рідними письменниці, зокрема з Климентом Квіткою і з Ольгою Косач-Кривинюк. Листи першого вона змушена була спалити в передчутті арешту наприкінці 1940-х років, листи другої збереглися. З них можна дізнатися про життя Ольги Косач-Кривинюк у воєнному Києві, її повсякденні турботи, її самовіддану працю над «Хронологією життя і творчості Лесі Українки», її острах за долю архіву сестри. «Я просто замучуюся, міркуючи, як мені врятувати Лесині й мамині матеріали, що якимось чудом досі рятувалися. Так би хтіла допровадити їх якось до рукописного відділу бібліотеки Товариства ім. Шевченка, бо безпечнішого місця не знаю. Хоч і це, може, в теперішні часи не зовсім безпечне місце», — писала Ольга Косач-Кривинюк Марії Деркач 23 лютого 1943 року.

Пилип Деркач – чоловік Марії Деркач.

Відділ рукописів Наукового Товариства ім. Шевченка дійсно під час бойових дій не був безпечним місцем. Спершу, 22 червня 1941 року, будівля постраждала від вибуху двох бомб, а за два роки, в березні 1943 року, після важкої зими тріснули водогінні труби. У міських архівах про це є сухі звіти: «вибух «порозбивав шиби в бібліотеці й засипав усю її верствами сажі, цегляним та тинковим порохом, відламками шкла й тинку» (цит. за: Дядюк М., 1998).

Коли радянські війська наблизилися до Києва, Ольга Косач-Кривинюк виїхала спочатку до Львова, а потім до Праги. 16 вересня 1943 року вона написала своїй кореспондентці: «Здаю ті свої скарби на Ваші руки: книжку одразу до Лесиного архіву, рукописи поки що десь сховайте, а як я приїду (ще не трачу зовсім надії на це), то разом з Вами якось їх розберемо й тоді вже на постійно кудись влаштуємо». Ольга Косач-Кривинюк в Україну не повернулася. Після Праги останнім її прихистком стали табори переміщених осіб в німецькому Аугсбурзі, де в листопаді 1945 року Ольга Петрівна померла і була похована на міському цвинтарі.

Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го

Архів Лесі Українки — не єдиний, яким Марія Деркач опікувалася під час війни. Їй випала доля рятувати і спадщину Івана Франка. У листопаді 1941 року німецька влада ліквідувала музей письменника, і науковиця мала перевозила документи та цінні речі до бібліотеки НТШ.

До кінця життя, у дуже несприятливих умовах, у Києві та Львові, Марія Дем’янівна Деркач працювала, писала, редагувала. Здебільшого це не публікувалося, а залишалося у вигляді рукописів у столі для майбутнього, у яке вона вірила. Навіть на схилі літ Марія Деркач говорила про себе як про «прогресивну оптимістку». Ще молодою журналісткою вона написала: «Життя і творчість не терплять застиглості, закамянілости, вони є у вічному русі». Напевно, і це вона говорила про себе.

Що читати далі:

• М. Вальо. Марія Деркач (1896–1972). Бібліографічний покажчик. Спогади. Розвідки. Листи. Львів, 1999.
• М. Вальо. Подвиг сестри Лесі Українки. Листи О. Косач-Кривенюк до М. Деркач, 1942–1944) // Дзвін, 1995, №5, с. 105–121.
• М. Дядюк. Участь жінок у діяльности наукового товариства ім. Шевченка у Львові (Хронікально-біо-бібліографічний аспект) // З історії Наукового товариства ім. Шевченка. Збірник доповідей і повідомлень наукових сесій і конференцій НТШ у Львові. Львів, 1998, с. 101–150.
• М. Фуртак-Деркачева. Один рік праці в Українському національному музеєві у Львові // Двайцятьпять-ліття Національного Музею у Львові (збірник під редакцією І. Свєнціцкого). Львів, 1930. С. 60–63.