В Україні ще, мабуть, не народився такий командир, який (за найменшої, звичайно, можливості) не відпустив би додому бійця хоча б на добу під час сінокосу. Днів для такого діла завжди обмаль, і вони не розтягуються. До того ж сінокіс і жнива йдуть упритул, і нема на те ради й не буде, бо це сільське господарство. Так, сільське, будь воно прокляте, по слову моєї матері, а на ньому вона розумілась краще за всіх у Рябині. Люди слідкували, коли вона почне щось саджати чи сіяти. Почала Тетяна Чумак — значить, пора і решті.
Микола від свого командира отримав рівно 24 години, в які ввійшли і ті, що на дорогу, — 150 км туди і назад.
У нього три корови з телятами. Це істоти чотириногі, а якщо додати (так і каже в їхній щасливій присутності) четверо двоногих та їхню матір, то всіх зразу підрахувати буде не дуже просто.
За день заготовили 600 тюків сіна. Без сучасної техніки це було б неможливо. Колись вилами і граблями нагортали копиці, кожна метрів зо два у висоту. Тепер таку ж масу машина збиває в півметровий куб. Бачили б те діди…
Хвіртка була розчинена, собака гавкав мирно і недовго. У дворі не було нікого. Я сів на гойдалку перед ґанком, збираючись поміркувати, як це гарно, що в моїх краях іще є села, де не запирають хвірток, а собаки не божеволіють від старанності. До села підступає безцінний — дубовий! — ліс, за ним і сосновий. Тут же і Ворскла з крутим берегом, про наявність якого я досі не здогадувався.
Перед річкою і за нею — луки.
На правому березі щойно на власні очі бачив величезну череду. Перед нею куняли за картами четверо пастухів. Я запитав, скільки корів під їхнім наглядом, і вголос здивувався, коли почув, що близько сотні. На мій погляд, сотень було зо п’ять, на що почув очікувану відповідь: «А якщо сам бачиш, то навіщо питаєш?». Отримав і роз’яснення щодо завеликого штату пастухів. Оцій череді властиво впадати в таку жвавість, що впоратись із нею буває непросто і вчотирьох.
Першою у дворі з’явилась мала, вона і покликала обідати. За обідом Миколі було повідомлено, що цьогоріч у селі закривається школа. Не набігає необхідного контингенту. Пару десятків учнів возитиме в районний центр шкільний автобус. Їм це розвага, а що робити вчителям? Їхньою долею чомусь переймається Марина, дружина Миколи. Вона за те, щоб вони й далі щось отримували. Микола ж із цього приводу несподівано для мене вдається до напрочуд серйозних політико-економічних пояснень своєму сімейству.
Ось він повернеться (припустимо…) після війни додому. Назавжди повернеться. Перше, про що подбає, — щоб до їхніх теперішніх трьох гектарів орної землі додалось скількись-то куплених чи орендованих, там видно буде. Може, йому з його дівчатами так пощастить, що стануть вони власниками — ну, звичайно, не трьох сотень гектарів, а хоча б повної сотні. Почне Микола з тою сотнею якось раду давати, щось заробляти. Заробляти — значить платити податки. Питання до всього столу, не відкидаючи й малу: чому Микола і скільки-то мільйонів таких, як він, платників, повинні утримувати своїх односельчан тільки тому, що ті вчились на вчителів, та не мають кого вчити?
«Ну, вони ж все-таки вчились», — чує від когось за столом. Від кого точно, я не помітив чи не запам’ятав, а додумувати не хочу.
— Так, — відповідає Микола, — вони вчились на вчителів, а хтось вчився ще на когось, а ще хтось збирається на когось вчитись — і що, ми повинні їх годувати просто за це?
Сімейство слухало його уважно, але не квапилось погоджуватись.
— Он які ви в мене «соціалюжки», — зауважив Микола по-доброму, але, як і доти, серйозно.
Старшій сімнадцять, тій, що за нею, чотирнадцять, третій дванадцять і останній — два. Остання найбідовіша, вже бігає до крамниці, купує, що замовлять. Я дав їй 200-гривневий папірець, вона вмить розгледіла циферку, задоволено згорнула в кулачок, а кулачок сховала за спину. Яка ж це, слухайте, «соціалюжка»? Справжня хазяйка росте.
Придивлявся до подружжя: яке воно в такий напружений день. Микола — під два метри, широкі плечі, вузькі стегна. Обличчя, щоправда, якесь не зовсім мужнє — кругле, рухливе. Щось суперечливе має бути в будь-якій істоті… Його чи то щаслива, чи нещасна Марина: маленька, нестерпно засмагла, вся зібрана в кулак, якому, здається, не судилося коли-небудь розслабитись.
І діти, дівчата. Що можна сказати про виховання в такому господарстві — не в підсобному, а в такому, від якого залежить життя, хай зараз і не на всі сто відсотків? Дітей у такому не виховують, а, вибачте на слові, використовують. Ті це чудово розуміють, і їм від цього не погано, а гарно. Тебе змушує щось робити не мати з батьком, не бабця з дідусем, а життя. Те, що ти мусиш робити, треба не їм і навіть не тобі особисто, а господарству, щоб воно могло існувати. Таких умов для вдалого виховання не створюють. Вони просто є — або їх нема.
Відволікати від сім’ї людину, яку відпустили з лінії зіткнення на одну добу, було б негоже. Домовились так: Микола бере мене з собою, і ми на його машині їдемо до пункту, далі якого мене вже не пустять. Що від нього почую дорогою, те й моє. Назад повертаюсь як доведеться, півтораста кілометрів — не відстань.
І Миколу, і хлопців, які там із ним, продовжує дивувати противник і його, так би мовити, психологія. Ось між ними поле. Казати, що воно так-таки і засіяно мертвими ворожими тілами, не треба: ми не на сцені й не на якихось зборах. Але те, що трупів розкидана помітна кількість, — наочний факт, «наша робота». Одні вже нерухомі, інші ще ворушаться. Казати, що просто по них суне наступна хвиля «м’ясного штурму», теж не треба. Обминати їх цілком можливо, місця вистачає, і їх обминають. Микола на цьому наголошує, ніби попереджаючи, щоб я не дуже захоплювався, коли доведеться щось таке комусь розказувати.
І ось по цьому полю вони знову, вже вкотре, ніби заведені, йдуть, а точніше сказати — рухаються в тому ж напрямку, і їх знову, вже вкотре, зустрічають вогнем. Хтось лягає вбитий, хтось поранений, хтось падає ще цілим, і ось уже нема нікого в повний зріст. Щойно нікого не залишилось у повний зріст, з’являється нова хвиля.
— Як вони йдуть? — допитуюсь я.
Миколі здається, що йдуть вони — ні, не затято, не запекло, не відчайдушно й навіть не цілком свідомо. Йдуть якось байдуже і покірно. Це можна бачити. Йдуть, бо так їм наказано, бо іншого виходу у них нема, принаймні вони його не знають і не бажають знати. Це хвиля за хвилею байдужо покірної череди — якщо забути те, що чув сьогодні про череду, яка впадає, бува, в таку жвавість, що доводиться тримати для неї штат із четвірки пастухів.
Мимоволі згадуєш Карлейля — як його зворушувало те в російському народі, що він назвав «даром послуху», і як дратувала Гєрцена ця його розчуленість. Не відкриття, досить, треба визнати, умовне, а якраз розчуленість, дурнувате філософське умілєніє…
Слухав я Миколу, дивився на нього, і все думалось мені, як сказати про його сьогодення так, щоб він не знизав плечима.
«У мене четверо дівчат і дружина. І що: я повинен приречено дивитись, як ти, бурят чи уралець, до них прямуєш? І три корови з телятами, і птиця, і шість свиней, а донедавна було майже двадцять, і три гектари орної землі, і помітний клапоть сінокосу».
Нічого схожого на цю промову я від Миколи не чув і не наводив на щось подібне. Хіба що… Якось зайшли, розказує, з хлопцями в село, з якого щойно вийшли росіяни. (Відзначаю про себе ці слова: зайшли, вийшли. Не ввірвались одні й не втекли другі — то слова для «Прапора перемоги», охтирської райгазети, якій нещодавно виповнилось сто з чимось років.) Вулиця пуста, а перед одною садибою, бачать, стоїть стара жінка з плакатиком у руках. Читають. Вона, виявляється, руська по крові, щира путіністка і православна по вірі, в Росії у неї діти й онуки, вона радіє появі тут «визволителів» і все таке.
— Ну, що робити з нею? Постояли й махнули на неї рукою: не до тебе зараз, стара, стій, доки стоїться. Відійшли від неї на скількись-то метрів — бах! Озираємось, а це в неї влучив російський дрон. Прямісінько в її бідну голову.
Знаю, що запитую дурню, а все ж запитую, що вони при цьому відчули.
— Слухайте, батьку! Та нічого ми не відчували. Які там відчуття? Чи з вами ніколи не бувало так, що навкруги стрілянина, а у вас своя робота?
Бувало… Знаю, як воно. Всі думки — про роботу. Почуття, відчуття — це те, що згадуєш/вигадуєш потім, якщо випаде час і нагода.
Я був би не я, якби не спробував продовжити в машині розмову про соціалізм. Не про домашніх Миколиних «соціалюжок», а про справжній соціалізм — про той, який спіткав був Європу після Другої світової війни. Чорти його батька знають чому, але всі вони — від греків з хорватами, від італійців і французів до англійців і шведів — як по команді схибнулись тоді на цьому «-ізмі». Про ту-таки Англію Айн Ренд, наприклад, цілком впевнено і досить обґрунтовано казала, що це одна з найпомітніших країн соціалізму. З викликом ставила її навіть в один ряд із жахливим Радянським Союзом… Те, що Західна Європа зі своїми Торезами врешті-решт майже отямилась, можна вважати дивом. Англія… Загребуща розумниця Англія! Подумати тільки. Зразу після війни викинула з прем’єрського крісла одного з найтверезіших своїх синів і посадила туди щось хай і безбарвне, зате мрійливе рожеве. Маргарет Тетчер довелось потім роками розгрібати тепле і пахуче для нероб усіх гатунків болото.
Коротше: чи варто очікувати післявоєнного відродження так по-справжньому і не сконалого соціалізму в Україні? Цієї розмови Микола не підтримав. У його, сказав, підрозділі є один юний доцент — то з таким краще до нього. Коли йому нічого робити, він може балакати про щось таке якщо не всю ніч, то цілий вечір або ранок.
Люди, яким розказую про це чергове знайомство з військовим, передовсім звертають увагу на його сімейство. Четверо дітей — і пішов в армію. Він що, при мобілізації промовчав про своє становище? У мене такого запитання не було — так буденно з ним усе виглядало. Ну, четверо дітей, ну, батько десь у війську — що такого? Зателефонував Миколі. Виявляється, він не пам’ятає, як усе було при мобілізації.
— І ви нікому нічого не казали і не кажете?
— Та кому яке діло, скільки в мене дітей? Скільки їх є і ще буде.
— Ваша жінка такої думки, що вже достатньо тих, що є, — видав я Марину.
— Ну, мало що в неї на думці зараз. А там життя покаже.