Життя після життя

Навмисна простота викладу – сучасний європейський тренд, достатньо згадати Ерленда Лу з його «Наївно. Супер». Мудровані узагальнення з відчутним релігійним тяжінням, але в легких белетристичних шатах – будь ласка, Ерік-Емманюель Шмітт (як і норвежець, француз за першим фахом є професійним філософом). Сльозогінні сюжети, здатні розчулити незгірш «Віднесених вітром», – привіт від поляка Януша Леона Вишневського.

 

Та зібране разом це літературне начиння творить манеру саме Ґордера – письменника, якому з моменту опублікування роману для підлітків «Світ Софії» понад 15 років пророкують Нобелівку. Поки що лише пророкують: і він надто благополучний, і його країна зовсім не екзотична, щоб задовольнити політичний апетит швед­­-
ського комітету.

 

Проте Ґордер преміальними дрібницями не переймається: того, хто загнуздав світоглядного коника й чвалом несеться відкривати пересічній аудиторії таємниці макро­­­-
косму, мирські діла не надто обходять. Запакувати в художній однострій теорію великого вибуху, історію європейської філософії й природознавчі відкриття, та ще й так, аби тебе сприймали мільйони, – надзавдання скандинавського популяризатора.

 

Щоб у цьому впевнитися, і «Світу Софії» достатньо, але разом із «Помаранчевою дівчинкою» та «Замком в Піренеях» – жодних сумнівів. Останні дві книжки становлять своєрідний диптих: обид­­ві експлуатують тему «що там, за порогом вічності», обидві написані в епістолярній формі, обидві містять улюблений Ґордером прийом, коли одна й та сама подія розгортається з кількох ракурсів, а в перспективі даленіє «око Бога». І вже читачеві вирішувати, чи це погляд Отця небесного, чи окуляр найпотужнішого телескопа Габбла, про який так часто говоритимуть герої «Помаранчевої дівчинки».

 

Перед тим як померти від тривалої хвороби, тато 4-річного Ґеорґа написав синові листа й заховав його у старій іграшковій машині. Через десятиліття аркуші знайдуться, і, заглибившись у цю сповідь, хлопець буде вражений низкою кричущих збігів. «Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?» – запитує батько, ніби наперед знаючи, коли нащадок побачить його послання і що Ґеорґ тільки-но отримав високу оцінку за реферат про той самий телескоп Габбла.

 

Наукові паралелі й згадки про Big Bang супроводжуватимуть юнака до останньої сторінки напрочуд щемкої любовної пригоди, яка, здається, безпосередньо стосується хіба його мами. Але що ближче до фіналу, то все більше простенька історія набуває магнетичної сили, котра виводить на одну орбіту всіх, зокрема й нових, членів цієї сім’ї. Родинні скелети витягнуто з шафи й провітрено. Коментуючи лист-спогад, Ґеорґ стає співавтором роману. А кревні, ще не оговтавшись від з’яви привидів минулого, одностайно визнають, що малий подорослішав.

Якщо «Дівчинка…» витримана в пастельних тонах, а її лейт­­мотив – «усе буде добре в кожного з нас», то для «Замку в Піренеях» (до речі, переклад українською – перший у світі) автор вибрав куди похмуріші фарби. Після 30-річної розлуки випадково зустрічаються колишні коханці, які розірвали стосунки через дивну пригоду: вони так і не втямили, чи збили автівкою жінку, чи їм у темряві примарилося. За допомогою електронної пошти Стейн і Сульрун з’ясовуватимуть стосунки й пригадуватимуть подробиці но­­­чі, що докорінно їх змінила. Він читатиме їй лекції (і про гіпотетичний початок розширення Всесвіту також), вперто намагаючись не помічати містичної природи давньої драми. Вона прагнутиме посіяти хоча б зерно сумніву в матеріалістичний ґрунт, на якому він так упевнено почувається. У фіналі драма обернеться трагедією… Але цей висновок залежатиме знову ж таки від думки читача: якщо ідеалізм і віра Сульрун виявляться переконливими, то про трагізм уже не йтиметься.