Тридцять з хвостиком років тому парламентаризм у буквальному сенсі увірвався до кожного українського помешкання. Верховна Рада стала основним ньюзмейкером та ретранслятором смислів. Її засідання слухали, дивилися та обговорювали майже всі, хто хоч трохи цікавився, що відбувається довкола. Країна ледь не поіменно знала своїх обранців, а довіра до ВРУ в ті часи буквально зашкалювала. Адже саме на цьому майданчику цілком публічно вершилася доля спільноти, що раніше навіть не уявляла, як функціонує влада. Відкриття сакральної завіси, що розділяла два світи, не лише стирало межі та створювало для суспільства ілюзію причетності до великої політики. Воно переносило його в нову реальність (де є плюралізм та дискусія), змінювало, допомагало подорослішати. Словом, давало змогу зрозуміти, як працює демократія.
Сьогодні український парламент не може похвалитися аж таким безпрецедентним рівнем довіри, який мав на зорі Незалежності. Він пережив чимало непростих трансформацій, і ставлення до нього в суспільстві доволі неоднозначне. Частіше негативне, ніж позитивне. Він так і не зумів відвоювати собі першість, як того вимагає Конституція, та закріпитись у ролі першого серед рівних. Та ще й породив чимало ганебних явищ. Чого вартий хоча б феномен тушкування? Цей бич українського парламентаризму — синтез зрадництва та добровільної работоргівлі, коли народні депутати за гроші змінювали свої ідеологічні та партійні вподобання й перебігали на службу до конкурентів. Можливо, сьогодні з цією огидною практикою врешті покінчено, але понад два десятиліття вона буйним квітом процвітала у будинку під куполом і не раз використовувалась для організації антидержавницьких авантюр та провокування політичних криз. Згадаймо, приміром, голосування за Харківські угоди, коли якраз завдяки підтримці ВРУ, фактично купленої новообраним президентом Віктором Януковичем, Росія отримала можливість ще на пів століття залишити своїх військових у Криму, чим потім успішно скористалася для окупації півострова. Лише кілька народних обранців намагалися чинити опір у цій ситуації. Безуспішний, але дуже символічний. Який яскраво продемонстрував, що навіть у безнадійні моменти парламентаризм в Україні брикається.
Навіть більше. Хай як пафосно це звучить, але екзамен на зрілість, попри все, український парламент таки склав успішно. Наперекір своїй не раз підмоченій репутації, у критичні для країни моменти саме Верховна Рада (та сама, яку багато хто не любить, заслужено критикує, а іноді й лає останніми словами) ставала її рятівницею та оборонницею. Починаючи з Акту проголошення Незалежності України (не перший секретар КПУ узяв на себе сміливість це зробити, а всенародно обрана демократичним шляхом Рада) й закінчуючи Революцією гідності, коли навіть перелякані адепти Януковича голосували в інтересах країни (за позбавлення його легітимності та проведення дострокових президентських виборів).
Читайте також: Рецепти від гетьманця
До слова. За будь-яких обставин і політичних розкладів у Раді завжди існувала парламентська опозиція. Хай часом слабка та маргіналізована, але з правом висловлювати з трибуни законодавчого органу свою інакшу позицію. І це ще один вагомий фактор, який вирізняє український парламент серед парламентів більшості колишніх республік СРСР. Підім’яти під себе суспільство після того, як розчавили опозицію — справа техніки. У північних і східних сусідів так і сталося. Тому опоненти влади у парламенті повинні завжди бути, й на їх сторожі мусить стояти не лише суспільство, а й закон. Щоправда, у цьому випадку конче необхідно розрізняти реальних опонентів із їхнім альтернативним поглядом на розвиток країни та ворожих агентів, які обстоюють ліквідацію держави.
А загалом Рада — не більше й не менше, аніж відображення суспільства. Проєкція всіх його рис, вад і хвороб на великий екран. І те, що суспільство з великою недовірою та без захоплення ставиться до свого колективного «я», повинно вселяти надію. З одного боку, це означає, що воно не погоджується зі станом, у якому перебуває. Його дратує власна фізична та моральна форма, і воно прагне бачити в дзеркалі щось набагато досконаліше.
З іншого боку, в цій формулі й криється пояснення джерел та причин недосконалості. Відповіді на запитання, чому саме таким, а не інакшим шляхом покотилась історія. Чому парламент, попри написане в Конституції, так і не став головнішим від президента, а натомість дуже часто є інструментом в руках глави держави. Це особливо помітно сьогодні, коли Володимир Зеленський, маючи свою монобільшість, переконаний, що вищий законодавчий орган країни повинен прислуговувати йому в досягнені його цілей. Але тут, знов-таки, виявляється глибинна суть українського парламентаризму. Навіть у президентській фракції не всі голосують слухняно за наказом із Банкової. Багато спроб глави держави протягнути через Раду якісь сумнівні рішення не проходять, і це закономірно. Бо парламент, не забуваймо, — це відображення, екстракт суспільства. І навіть коли він не здатний вибити для себе ключову роль у парламентсько-президентській моделі, це означає лише те, що й суспільству це не надто потрібно. Воно досі марить месіями та не розглядає можливості довірити долю колективному розуму, а по суті — собі самому. Йому все ще треба лідера, на якого можна спрямувати свою любов, а потім негатив.
Врешті, не лише за президента, а й за партію українці голосують, переважно орієнтуючись саме на лідера, а не ідеологію. Винятки, звісно, бували, та вони хіба підтверджували правило. Причому в партійних списках більшість громадян розібратись навіть не намагається, вважаючи, що це вид спорту лише для гурманів. І якраз тут коло замикається. Бо такий підхід не лише призводить до того, що в парламентській колоді карт десятиліттями тасуються одні й ті самі люди під різними партійними брендами чи до неї потрапляють непридатні персонажі. Така практика дуже заважає розвиватися країні, адже не сприяє формуванню здорової партійної системи, базованої на конкуренції ідей, а не на грошах олігархів. Сьогодні в Україні практично не існує ідеологічних партій (лише лідерські, які вже по кілька разів змінили свої ідеологічні вектори), багато кишенькових проєктів (яким ніхто не довіряє), постійно вигулькують партії-одноденки, і досі не реалізувались ані потужна проукраїнська політсила, ані проєкт партії середнього класу. Все це, знов-таки, відображається на парламенті — і «маємо, що маємо».
Власне, у який бік та яким чином надалі відбуватиметься трансформація найвищого законодавчого органу країни, залежить передовсім від самого суспільства. Кого воно делегуватиме представляти себе, кому доручить ухвалювати закони, чи дбатиме нарешті про якість свого представництва і чи навчиться робити висновки з пройденого шляху? Очевидно, настає момент, коли варто припинити експерименти над собою та шукати порятунку то в нових обличчях, то у ветеранах, технократах чи грантоїдах. Бездоганних верств суспільства не існує, як і святих серед народних обранців. Жоден у світі парламент не складається з ангелів, і український не є винятком.
Читайте також: Консерватизм: зберігати чи змінювати?
Скандали та корупція будуть завжди, питання в масштабах. Президенти й надалі намагатимуться взяти Раду під контроль та підім’яти під себе, і їх можна зрозуміти. ВРУ, своєю чергою, і далі збиратиме навколо себе фриків, авантюристів, нечесних на руку кар’єристів, всіляких політичних заробітчан та «солдатів удачі». Але тільки від виборця та його усвідомлення своєї відповідальності за власний вибір залежатиме, чи потраплять вони в залу під куполом. Щойно цей зв’язок запрацює, рівень депутатів почне зростати, і якість влади тішитиме око та гаманець. Це стосується й самих народних обранців, які зазвичай складно переживають зміну свого суспільного статусу від простого смертного до тимчасового небожителя й ніяк не бажають визнавати, що слово «відповідальність» їх також стосується. А ще депутатський квиток сьогодні — це згода на життя під мікроскопом. В інформаційному суспільстві права на приватність обмежені. Журналісти заглядатимуть у листування з повіями, брудну білизну, кишені, оприлюднюватимуть компромати — і це саме той зворотний бік публічності, який більшості не подобається. Тому контингент народних обранців з часом мінятиметься. Та й саму систему роботи Ради доведеться підкоригувати, бо теперішня вже давно не відповідає ні трендам, ні запитам, ні вимогам часу й суспільства.
Але найголовніше, що потрібно усвідомити всім причетним, — чекати дива від влади, тим паче від парламенту, який сьогодні став усього-на-всього робочим інструментом, хоча й дуже важливим, не можна і не варто. Дива творить праця. І зі своїми безпосередніми завданнями Рада загалом непогано дає раду. Закони пишуться та ухвалюються. Деякі з них доволі якісні. Без багатьох країна не просунулась би туди, де перебуває нині. Здобутки у нас звично приписуються президентам, але без парламенту ті мало чого досягли б. Не зміг би Петро Порошенко порозумітися з депутатами — не було б безвізу, Томоса чи закріпленого в Конституції курсу на ЄС та НАТО. Те саме стосується і Зеленського з його монобільшістю. Тому єдине, чого наразі по-справжньому бракує — це зміни реального статусу Ради відповідно до того, як він прописаний в Основному Законі. А саме трансформації цієї інституції в головний сильний орган влади, що визначатиме політику України, творитиме законодавчий фундамент держави, надалі залишатиметься запобіжником проти диктатури та матиме авторитет і довіру серед громадян. Це надскладне завдання і не питання одного дня. Цьому багато що заважає, зокрема й загалом низький рівень політичної культури, але дорогу здолає той, хто йде.